Коли пором пристав, Тіп звернувся до його господаря з ввічливим проханням:

– Чи не буде ваша ласка перевезти нас на той бік?

– За гроші – перевезу, – відповів поромник, на вигляд сердитий і непривітний.

– Але в мене немає грошей, – розгубився Тіп.

– Зовсім немає? – перепитав поромник. – Тоді якого доброго дива я маю надриватися – везти тебе на той берег?

Тут до бесіди несподівано долучився Гарбузова Голова.

– Щасливий познайомитися з вами, – забелькотів він з радісною посмішкою. – Ви просто дивовижно приємна людина!

Поромник зміряв його презирливим поглядом, але нічого не сказав. Тіп зовсім носа похнюпив: скидалося на те, що їхня мандрівка закінчилася, ледве розпочавшись.

– Але мені дуже потрібно в Смарагдове Місто, – сказав він поромнику, – а без вашої допомоги через річку не перебратися.

Чолов'яга засміявся, і сміх його був недобрий.

– Ці твої козла, що надумали, ніби вони стали конем, попливуть, наче колода, – а верхи на колоді переплисти річку дуже просто. А от про гарбузоголового розтелепу, який у тебе в служках ходить, і переживати не варто: якщо він і потоне, нічого страшного не станеться.

– Про мене не турбуйтеся, – мовив Джек, приязно посміхаючись буркотливому поромнику, – особисто я впевнений, що випливу.

Тіп подумав-подумав і вирішив ризикнути. Кінь не був проти: він ще не знав на власному досвіді, що таке небезпека. Хлопчик завів його у воду й сів верхи. Джек теж зайшов у воду й схопився за кінський хвіст. Тепер над водою виднілася лише його голова-гарбуз.

– Ну ж бо, – звернувся Тіп до Коня, намагаючись висловлюватися зрозуміло, – починай з усіх сил бовтати ногами. Може, з твоєю допомогою ми переберемося на інший бік.

Кінь заходився перебирати ногами, загрібаючи воду, як веслами, і повільно потягнув мандрівників через річку на протилежний бік. Незабаром вони вже вибралися на траву, мокрі, але дуже задоволені.

Кінь плив так охайно, що в Тіпа вимокли тільки черевики й штани до колін. Гарбузова Голова, зрозуміло, змок до нитки.

– На осонні ми швидко обсохнемо, – заспокоїв його Тіп. – Головне, що ми без проблем перебралися через річку, навіть без допомоги поромника, а отже, можемо тепер мандрувати далі.

– Мені сподобалося плавати, – відзначив Кінь.

– І мені, – додав Джек.

Незабаром вони знову вийшли на дорогу із жовтої цегли, і Тіп посадив Гарбузову Голову верхи.

– Якщо скакати швидко, – порадив він, – одяг миттю висушиться вітром. Я можу бігти позаду, тримаючись за хвіст Коня. Тож ми всі троє і обсохнемо.

– Тоді нехай Кінь рушає швидше, – запропонував Джек.

– Із великим задоволенням, – бадьоро озвався Кінь.

Тіп схопився за кінець гілки, що слугувала за хвоста, і голосно скомандував: «Но!».

Кінь різко рушив уперед. Тіп – за ним, позаду. Незабаром він вирішив, що вони могли би рухатися ще швидше, і крикнув: «Уперед!».

Кінь уже знав, що це слово означає наказ бігти якомога швидше, і рушив галопом, та ще й так хутко, що Тіп, поспішаючи за ним, ледве встигав перебирати ногами. Він мчав, як не бігав ніколи в житті, і незабаром так засапався, що не міг навіть гукнути: «Тпру!». Та ще й кінчик хвоста, за який він тримався, – адже це була всього-на-всього суха гілка, – раптом відірвався, і хлопчик полетів сторчголов у пилюку на дорозі. Кінь із Гарбузовою Головою і далі неслися вперед, й незабаром їх уже не було видно.

Коли Тіп за якийсь час оговтався, підвівся і прокашлявся, він уже міг крикнути: «Тпру!» – але кричати не було кому.

Найрозумніше рішення в такому становищі – присісти й відпочити. Тож хлопчик так і зробив, а вже потім підвівся і рушив далі.

– Рано чи пізно я їх неодмінно дожену, – вирішив про себе Тіп. – Дорога веде до воріт Смарагдового Міста, тому ми не розминемося.

Кінь тим часом хвацько скакав уперед, Джек сидів верхи, вчепившись в опору обома руками. Ані один, ані другий і гадки не мали, що Тіп відстав, бо Гарбузова Голова боявся озирнутися, а Кінь і взагалі не міг крутити головою.

Ідучи верхи, Гарбузова Голова встиг помітити, що трава й дерева дуже позеленіли, і за цим здогадався, що вони наближаються до Смарагдового Міста, ще до того, як помітив його високі куполи й шпилі.

Раптом просто перед ними виросла висока стіна, складена із зеленого каменю й густо всипана смарагдами. Кінь і не подумав зупинятися (він цього просто поки що не вмів), і точно сталась би біда, та, на щастя, Джек останньої миті закричав щосили: «Тпру!»

Кінь зупинився так несподівано, що, якби Джек не тримався за опору, він просто перелетів би через голову, а можливо, й зовсім лишився би без голови.

– Оце так скачка була, дорогий батеньку! – вигукнув він. Коли не почув ані слова у відповідь, озирнувся і лише тут помітив, що Тіп зник.

Ця обставина дуже засмутила і стурбувала Гарбузову Голову. Доки він зітхав і бідкався, намагаючись придумати, що ж робити далі, ворота в зеленій стіні відчинилися, і через них вийшов чоловік.

Це був низенький товстун із круглим доброзичливим обличчям. Одягнутий він був у зелене вбрання, на голові красувався великий гостроверхий капелюх, а на очах – зелені окуляри. Він уклонився Гарбузовій Голові і сказав:

– Я – вартовий брами Смарагдового Міста. Дозвольте поцікавитися, хто ви і що тут робите?

– Мене звати Джек – Гарбузова Голова, – відповів новоприбулий із посмішкою, – а що роблю – мені й самому поки що невідомо.

Вартовий міської брами дуже здивувався і похитав головою, явно не задоволений відповіддю.

– То все ж таки, хто ви: людина чи гарбуз? – перепитав він ввічливо.

– Те або інше, як вам заманеться, – люб'язно відповів Джек.

– А цей дерев'яний кінь невже справді живий? – знову запитав вартовий.

Кінь скосив на нього кругле око, а іншим хитро підморгнув Джеку. Потім дуже граційно звівся на диби й, нібито випадково, наступив копитом вартовому на ногу.

– Ой! – скрикнув той. – Перепрошую за питання. Відповідь цілком переконлива. Ви, певно, прибули до Смарагдового Міста у справах?

– Певно, що так, – відповів Гарбузова Голова дуже серйозно, – але які справи, я не знаю. Усе знає мій батенько, але його зараз тут нема.

– Дивно, дуже дивно! – почухав потилицю вартовий. – Втім, виглядаєте ви хоча й підозріло, але не загрозливо. Хіба ж може зловмисник так приязно посміхатися?

– А я по-іншому не вмію, – сказав Джек. – Бо моя посмішка вирізана на обличчі ножем.

– Ну добре, ходімо до мене, – підсумував вартовий, – а там уже щось придумаємо.

І Джек заїхав верхи на Коневі спочатку у ворота, потім до зали, влаштованої в міській стіні. Вартовий смикнув за шнурок дзвінка, і миттю з інших дверей з'явився дуже високий солдат, вбраний у все зелене. На плечі він ніс зелену рушницю, обличчя було обрамлене розкішними зеленими бакенбардами неймовірної довжини. Вартовий звернувся до нього:

– Ось мандрівник, який не знає, для чого прибув до Смарагдового Міста і що йому тут треба. Як мені слід із ним вчинити? Порадь.

Солдат із зеленими бакенбардами із цікавістю подивився на Джека, тоді енергійно труснув головою, аж бакенбарди сколихнулися в різні боки пухнастою хвилею, і сказав:

– Треба цього мандрівника відвести до його величності Страшила.

– А нащо він, власне кажучи, його величності Страшилу? І хіба він має якесь діло до його величності? – розгубився вартовий.

– Про це нехай думає його величність, – відповів солдат, – або хай удвох щось вигадають. А в мене і власних справ під зав'язку. Тож одягни на цього хлопа окуляри, і я поведу його просто до королівського палацу.

Вартовий відкрив велику скриньку, в якій лежало багато окулярів, і почав підбирати для Джека щось путнє.

– Боюся, у мене для тебе нічого не знайдеться, – зрештою зітхнув він. – Голова дуже велика, доведеться окуляри позаду зв'язати мотузком.

– А нащо взагалі мені окуляри? – запитав Джек.

– Це у нас в Смарагдовому Місті такий звичай, – пояснив солдат. – Без них ти можеш осліпнути від блиску та сяйва коштовних каменів, якими оздоблено все довкола.