– Овва! – вигукнув Джек. – Тоді мерщій дайте мені окуляри, я не хочу осліпнути!

– І я не хочу, – втрутився Кінь, і спеціально для нього зі скриньки дістали ще одну пару зелених окулярів – вони дуже оригінально виглядали на парі вирячених сучків, що слугували очима для дерев'яного скакуна.

Потім солдат із зеленими бакенбардами провів їх через внутрішні ворота, і вони опинилися на ошатній головній вулиці Смарагдового Міста.

Коштовності, які переливалися всіма відтінками зеленої барви, прикрашали фасади будинків, дахи й башти. Навіть тротуар був із зеленого мармуру і це все справляло невимовне враження на гостей міста, особливо тих, які бачили все це вперше.

Проте Гарбузова Голова і Кінь не надто розбиралися в красі й ще менше тямили в багатстві, а тому досить байдуже поставилися до чудового видовища, що відкривалося їм крізь зелені окуляри. Вони поважно ступали слідом за зеленим солдатом крізь натовпи цікавих. Якийсь зелений собака вискочив було на них із гавкотом. Та Кінь не розгубився і стусонув його дерев'яною ногою, тому собаці довелося повернутися до свого закутка. Більше нічого серйозного дорогою до палацу не сталося.

Гарбузова Голова хотів було заїхати верхи по зелених мармурових сходах палацу просто до приймальні Страшила, але солдат заборонив. Джеку довелося спішитися і ввірити Коня турботам слуги, після чого він у супроводі солдата із зеленими бакенбардами увійшов до палацу через парадний вхід.

Вірний підданий залишив чужинця у розкішній приймальні, а сам пішов доповісти про нього. Його величність саме в той час був цілком вільний і нудьгував без діла, тому відвідувача звеліли мерщій провести до тронної зали.

Не дуже тямковитий Джек не відчував ані страху, ані трепету від думки про те, що на нього чекає зустріч із правителем настільки величного міста. Та коли він зайшов до зали й побачив його величність Страшила на сяючому троні, оздобленому діамантами, він завмер, неймовірно здивований.

Читачу цієї книги вже відомо, хто такий Страшило, але Джек – Гарбузова Голова нічогісінько не знав про неповторного правителя Смарагдового Міста, а тому його подиву не було меж. Страшило був одягнутий у костюм тьмяно-блакитного кольору, його голова була нічим іншим, як невеликим мішком, напханим соломою, з грубо намальованими на ньому очима, вухами, носом і ротом. Одяг теж був напханий соломою, але вкрай недбало – де густо, де пусто. Руками його величності слугували рукавиці, щільно набиті ватою. Місцями із костюма його величності – з-за горловини, із штанів – стирчали жмутки соломи. Голову Страшила прикрашала золота корона, рясно всипана сяючими коштовностями, – під її вагою на лобі набігли зморшки, й вони надавали намальованому обличчю глибокодумного виразу. Певно, якби не корона, Страшило-Король був би просто Страшилом, тобто звичайним городнім опудалом – недолугим і незграбним.

Якщо Джека вразила зовнішність його величності, то й Страшила вигляд Гарбузової Голови приголомшив не менше. Пурпурові штани, червона сорочка й рожевий у білий кружечок жилет висіли на дивному відвідувачеві, як на вішаку, а на обличчі-гарбузі застигла дурнувато-щаслива посмішка.

Спочатку Страшило подумав, що гість сміється з нього, і хотів було на нього образитися. Та не випадково ж правитель Смарагдового Міста прославився мудрістю. Він уважніше придивився і помітив, що риси Джекового обличчя вирізані один раз і назавжди, тому серйозного вигляду йому вже не набрати, хоч би як сильно цього хотілося.

Протягом якогось часу два опудала мовчки розглядали одне одного. Правитель почав розмову першим. Він запитав:

– Звідки ти прийшов і яким чином ожив?

– Перепрошую, ваша величносте, – відповів Гарбузова Голова, – але я вас не розумію.

– Як то – не розумієш? – здивувався Страшило.

– Ну, я не знаю вашої мови, – пояснив Джек. – Розумієте, я іноземець, прибув із Краю Лісовиків.

– А, он воно що! – вигукнув Страшило. – Сам я розмовляю мовою жувачів, як і всі в Смарагдовому Місті. А ти, наскільки я розумію, розмовляєш мовою гарбузових голів?

– Чистісінька правда, ваша величносте, – відповів його співрозмовник, енергійно киваючи, – тому порозумітися нам, на жаль, не вдасться.

– Оце так прикрість! – засмутився Страшило. – Але нічого, пошукаємо тлумача.

– Хто такий тлумач? – запитав Джек.

– Це людина, яка розуміє одразу дві мови – мою і твою. Коли я тобі щось скажу, тлумач пояснить тобі сенс моїх слів, а коли ти мені відповіси, він перекаже, що ти маєш на увазі. Бо тлумач не лише розуміє обидві мови, а й розмовляє ними однаково легко.

– Це чудова ідея, – похвалив Джек, задоволений тим, що зі складної ситуації знайшовся такий простий вихід.

Страшило миттю наказав солдату із зеленими бакенбардами пошукати серед мешканців Смарагдового Міста когось, хто розумів би мову лісовиків, і без зволікань доправити цього мудрагеля до палацу.

Коли солдат вийшов, Страшило запропонував:

– Не хочеш поки що присісти?

– Ваша величність забули, що я їх не розумію, – відповів Гарбузова Голова. – Якщо ви пропонуєте мені присісти, зробіть якийсь знак.

Страшило зійшов із трону і підсунув крісло до Гарбузової Голови позаду. Потім він несподівано штовхнув Джека в груди, так, що той повалився на м'які подушки, склавшись при цьому з голосним стуком, наче кишеньковий ніж.

– Ти зрозумів мій знак? – ввічливо поцікавився Страшило.

– Цілком, – відповів Джек, руками повертаючи свою голову обличчям уперед. Час від часу в цьому виникала потреба, бо гарбуз надто вільно обертався на кілкові, що служив за шию.

– Робили тебе, схоже, нашвидкуруч, – зауважив Страшило, спостерігаючи за безуспішними спробами Джека розпрямити довгі ноги.

– Схоже, вас теж, ваша величносте, – була відповідь.

– Проте, зрештою, є різниця: я гнуся, але не ламаюся, а ти ламаєшся, але не гнешся.

Саме в цей момент повернувся солдат. Він привів молоденьку дівчину, дуже хорошу й скромну на вигляд. Обличчя в неї було вродливе, а очі й волосся чудесного зеленого кольору. Гарненька зелена спідниця з шовку сягала за коліна, відкриваючи зелені шовкові панчохи з вишитими стручками гороху й зелені атласні черевички, прикрашені замість бантиків або пряжок пучками салату. На пояску були вишиті листочки конюшини, ошатний маленький жакет був оздоблений смарагдами.

– Ого, то це Джелія Джемм! – вигукнув Страшило, коли дівчина ввічливо вклонилася. – Ти розумієш мову лісовиків, дорогенька?

– Так, ваша величносте, – відповіла дівчина, – адже я народилася в тому краї.

– Тоді будь нашим тлумачем, – попрохав Страшило, – і передай Гарбузовій Голові все, що я йому скажу, а мені передай усе, що він мені скаже. Ти пристаєш на таку пропозицію? – запитав правитель, повертаючись до гостя.

– Краще не придумаєш, – погодився той.

– Тоді почнемо. Запитай його, – звернувся Страшило до Джелії, – що привело його до Смарагдового Міста?

Та дівчина, пильно поглянувши на Джека, раптом сказала йому:

– Ну й дивовижне ти створіння! Хто тебе зробив?

– Хлопчик на ім'я Тіп, – відповів Джек.

– Що він каже? – поцікавився Страшило. – Мої вуха, певно, мене підводять. Що він таке сказав?

– Він сказав, що мозок вашої величності, здається, зовсім розпорошився, – сором'язливо відповіла дівчина.

Страшило закрутився на троні й заходився мацати голову обома руками.

– Певно, це неймовірне щастя – розуміти дві різні мови, – розгублено промовив він. – Ану ж бо, запитай його, дорогенька, чи він не буде проти, якщо я запроторю його до в'язниці за образу правителя Смарагдового Міста!

– Але я не ображав вас! – обурено вигукнув Джек.