Тіп подумав спочатку, що дивні повстанці геть беззбройні, але він помилявся. У кожної із закрученої на потилиці зачіски стирчали дві довгі блискучі спиці для плетіння.

Генерал Джинджер залізла на великий пеньок і звернула до армії з промовою.

– Подруги, співгромадянки і вродливі панянки! – промовила вона. – Ми починаємо велике повстання проти чоловіків Країни Оз! Ми завоюємо Смарагдове Місто, – скинемо з престолу короля Страшила, захопимо тисячі дорогоцінних каменів, безліч коштовностей, розграбуємо королівську скарбницю і будемо владарювати над нашими колишніми гнобителями!

– Слава-а-а! – закричали ті, хто її почув. Більша частина армії, як здалося Тіпу, була надміру захоплена балачками й навіть не звернула увагу на промову свого генерала.

Тут пролунала команда вирушати, дівчата розбилися на чотири загони і швидким кроком рушили до Смарагдового Міста.

Хлопчик плентався позаду всіх, навантажений кошиками, пледами й тюками – все це добро скинули на нього браві вояки. Незабаром вони підійшли до зелених стін міста і спинилися біля воріт.

Вартовий міської брами вийшов і заходився з цікавістю розглядати військо, наче перед ним був цирк. Зв'язка ключів висіла в нього на шиї, а руки були недбало засунуті до кишень. Вартовий явно не підозрював, що біля стін Міста стоїть ворог, тому звернувся до дівчат дуже галантно:

– Доброго ранку, люб'язні панночки! Чим можу прислужитися?

– Здавайся одразу! – наказала генерал Джинджер. Вона спинилася просто перед ним і суворо нахмурилася, наскільки це дозволяло її вродливе обличчя.

– Як – здавайся? – вражено перепитав товстун. – Чому? Для чого? Це беззаконня. Це нечувано!

– А все ж таки – здавайся! – розлючено повторила Джинджер. – Ми повстанці!

– Оце б ніколи не сказав! – похитав головою вартовий, переводячи захоплений погляд з однієї дівчини на іншу.

– Слухайте, що я кажу: ми повстанці! – крикнула Джинджер і нетерпляче тупнула ногою. – Ми прийшли, щоб завоювати Смарагдове Місто!

– Боже мій! – здивувався вартовий міської брами. – Хто це вам таку нісенітницю вклав у гарненькі голівки? Ідіть додому, дівчатка, ідіть до своїх добрих матусь – доїти корів та пекти хліб. Чи ж це жарти – завойовувати Місто!

– Ми нічого не боїмося! – відгукнулася генерал, і її рішучий вигляд уже всерйоз стурбував вартового.

Він задзеленчав у дзвіночок, щоб викликати солдата із зеленими бакенбардами, але одразу ж пошкодував про це, бо вмить його оточив натовп дівчат. Вояки повисмикували з волосся шпиці для плетіння й заходилися розмахувати ними небезпечно близько від товстих щік та розгублених очиць нещасного вартового.

Бідолаха заголосив, щоб над ним змилостивилися, і не чинив жодного опору, коли Джинджер зірвала з його шиї в'язку ключів.

Уся армія на чолі з генералом кинулася до воріт й одразу ж зіткнулася з королівським військом Країни Оз – тобто солдатом із зеленими бакенбардами.

– Ані руш! – голосно вигукнув він, спрямовуючи свою довгу рушницю на генерала.

Кілька дівчат із вереском кинулись навтьоки, але Джинджер навіть не ворухнулася, а тільки промовила з докором:

– Невже ти зможеш застрілити бідолашну беззахисну дівчину?

– У жодному разі, – відповів солдат. – Та й рушниця в мене не заряджена.

– Справді не заряджена?

– Ага. Щоб уникнути нещасних випадків. Я вже й забув, куди заховав порох і кулі. Та якщо ви згодитеся трошки зачекати, я збігаю і пошукаю.

– Не варто так старатися, – відповіла Джинджер, після чого повернулася до армії й оголосила: – Дівчата! Рушниця не заряджена!

Від цієї новини повстанці зшаленіли на радощах. Вони пронизливо закричали «слава!» і пішли в наступ на солдата таким дружним натовпом, що лишалося тільки дивуватися, як шпицями не поранили одна одну.

І тут королівське військо Країни Оз не наважилося прийняти бій. Воно мерщій розвернулося і щосили помчало через ворота до королівського палацу. Галаслива ватага, очолена генералом Джинджер, подалася слідом.

Так Смарагдове Місто здалося на ласку ворога без кровопролиття, і армія повстанців стала армією завойовників.

Тіпу було нескладно втекти від дівчачого війська й податися слідом за солдатом із зеленими бакенбардами. Коли армія вступала до міста, браві вояки неабияк забарилися: дехто з повстанців заходився видовбувати шпицями смарагди із міських стін та з бруківки. Тому солдат із хлопчиком дісталися до палацу значно швидше, ніж устигла розлетітися новина про те, що Смарагдове Місто захоплене ворогами.

Страшило й Джек – Гарбузова Голова по черзі метали кільця, коли в двір увірвалося королівське військо, розпелехане, з непокритою головою та бородою, що розвівалася на вітрі.

– Один-нуль на мою користь, – незворушно промовив Страшило й додав, звертаючись уже до солдата. – Щось сталося, друже?

– Ох, ваша величносте, ваша величносте! Місто захоплене бунтівниками! – перевівши подих, викрикнуло Військо.

– Чесно кажучи, не очікував, – здивувався Страшило. – Піди, будь ласка, зачини вікна й двері, а я поки що покажу Гарбузовій Голові ще один майстерний кидок.

Солдат поспіхом виконав наказ. У цей час Тіп, який зайшов слідом за військом і до цього часу стояв, ніким не помічений, із великим подивом розглядав Страшила.

Його величність далі насолоджувався грою, ніби нічого не сталося. Гарбузова Голова помітив хлопчика й поспішив до нього так прудко, як тільки могли нести його дерев'яні ноги. При цьому він кричав:

– Вітаю, шановний батеньку! Нарешті ми знову разом! Цей жахливий Кінь ледве не завіз мене бозна-куди.

– Так я і думав, – сказав Тіп. – Ти не поранений? Не забився?

– Ні, ні, зі мною все гаразд, – відповів Джек. – А ще й можу похвалитися увагою його величності.

Саме цієї миті повернувся солдат із зеленими бакенбардами, і Страшило поцікавився у нього:

– До речі, доповідай: хто влаштував бунт?

– Армія дівчат з усіх кінців Країни Оз, – відповів солдат, досі блідий від страху.

– А де ж було в цей час моє відважне військо? – запитав його величність, суворо подивившись на солдата.

– Ваше відважне військо рятувалося втечею, – чесно зізнався солдат. – Та запевняю вас, перед грізною зброєю, якою володіють загарбники, встояти просто неможливо.

– Ну, – сказав Страшило після роздумів, – на мою думку, трон – не надто велика втрата. Мені, якщо чесно, вже набридло правити Смарагдовим Містом, корона дуже важка – в мене від неї голова болить. Сподіваюся, що бунтівники не мають нічого проти мене особисто і здійняли всю цю бучу лише тому, що я випадково став королем.

– Якраз усе не так, – похитав головою Тіп, – я чув, що вони планують із вашої ганчір'яної персони зшити клаптиковий килим, а нутрощами напхати диванні подушки.

– Отже, мені й справді загрожує небезпека, – вирішив Страшило. – Тому буде цілком доцільно подумати про втечу.

– І куди ж ти хочеш утекти? – запитав Джек – Гарбузова Голова.

– Найімовірніше, до мого друга Залізного Лісоруба, правителя або, як він сам воліє себе називати, імператора моргунів, – була відповідь. – Я впевнений, що знайду в нього притулок.

Тіп визирнув у вікно.

– Палац уже оточили, – сказав він. – Утікати надто пізно. Ось-ось вони вторгнуться й роздеруть вас на шмаття.

Страшило зітхнув.

– У критичному становищі, – повідомив він присутнім, – важливо відволіктися і зосередитися. Перепрошую, але я мушу на хвильку відволіктися і зосередитися.

– Але ж ми також у небезпеці, – злякано заголосив Гарбузова Голова. – Якщо бодай одна з дівчат уміє готувати, мені кінець!

– Дурниці! – вигукнув Страшило. – Навіть якщо вони вміють поратися на кухні, їм зараз не до того.

– Та й полон для мене небезпечний, – похмуро заперечив Джек, – у мене голова може загнитися.