– Тихше! – зупинив його Страшило. – Зачекай, доки Джелія перекладе мою промову. Нащо нам тлумач, якщо ти сам влазиш без черги?

– Добре вже, зачекаю, – понуро відповів Гарбузова Голова, попри те, що його обличчя й далі посміхалося так само весело й доброзичливо, як завжди.

– Переклади його промову, шановна.

– Його величність цікавиться, чи ти не голодний, – сказала Джелія.

– О, аніскілечки! – значно бадьоріше відповів Джек. – Тим більше, що я взагалі ніколи не їм.

– І я теж, – кивнув Страшило. – Що він каже, дорогенька?

– Він запитує, чи відомо вам, що у вас одне око більше, ніж інше, – лукаво сказала дівчина.

– Не вірте їй, ваша величносте! – вигукнув Джек.

– А я і не вірю, – спокійно відповів Страшило. Змірявши дівчину пронизливим поглядом, він запитав: – Ти справді розумієш і мову лісовиків, і мову жувачів?

– Саме так, ваша величносте, – відповіла Джелія Джемм, з усіх сил намагаючись не розсміятися в обличчя королівській персоні.

– То чому ж я сам розумію обидві мови? – поцікавився Страшило.

– Бо це одна й та сама мова! – відкрито розсміялася дівчина. – Невже ваша величність не знає, що в Країні Оз усі розмовляють однією мовою?

– Правда?! – вигукнув Страшило з явною полегкістю. – Отже, тлумач нам зовсім ні до чого!

– Це моя вина, ваша величносте, – покаявся Джек, і виглядав при цьому, треба зізнатися, досить пришелепувато. – Я чогось думав, що коли ми походимо з різних місць, то неодмінно мусимо розмовляти різними мовами.

– На майбутнє порада: не думай, – суворо попередив його Страшило. – Якщо з думанням не склалося, краще будь звичайним опудалом – теж гідне покликання.

– Буду звичайним опудалом, – погодився Джек.

– Здається мені, – вів далі Страшило вже м'якшим тоном, – що пиріг зі смачною начинкою міг вийти кращим, ніж абияка голова.

– Перепрошую, ваша величносте, іншої я собі вибрати не міг, – зітхнув Джек.

– Шкода! Втім, я теж, – доброзичливо посміхнувся Страшило. – А якщо вже ми з тобою товариші по нещастю, то давай дружити!

– Із задоволенням – від щирого серця! – зрадів Джек.

– Як? Ти маєш серце? – здивовано запитав Страшило.

– Ні, – знітився його співрозмовник, – це лише мовиться так, для красного слівця.

– Ти й сам писаний красень, – завірив його Страшило. – Красномовством я на твоєму місці не надто переймався б – адже для цього, як не крути, треба мозок, а його в тебе катма.

– Згоден! – про всяк випадок не сперечався Джек, хоча майже нічого не зрозумів.

Милостиво відпустивши Джелію Джемм і солдата із зеленими бакенбардами, його величність узяв свого нового друга за руку й повів його в двір – метати кільця в ціль.

Тіп дуже поспішав, щоб наздогнати Джека і Коня, тому майже половину шляху до Смарагдового Міста пройшов без зупинок. До цього часу він сильно зголоднів, але, на жаль, усі запаси: і сухарі, й сир – уже закінчилися.

Так він ішов собі й думав, що б це його поїсти, як раптом помітив біля узбіччя дороги дівчину. Вона сиділа на траві, вбрана, як здалося хлопчику, по-царськи розкішно: шовковий жилет смарагдово-зеленого кольору, спідниця з різнокольорових клинців: попереду блакитний, зліва жовтий, позаду червоний, а справа – фіолетовий. Ґудзики на жилеті теж були чотирьох кольорів: верхній – блакитний, потім жовтий, тоді рожевий, а нижній – фіолетовий.

Насилу відірвавши очі від красивої яскравої сукні, Тіп перевів погляд на обличчя її власниці й помітив, що воно дуже вродливе, але надто задерикувате й викличне. Доки хлопчина стояв так, роззявивши рота, дівчина теж звернула на нього увагу. Біля її ніг стояв кошик із їжею, в одній руці вона тримала апетитний бутерброд, а в другій – зварене накруто яйце. Від такої картини Тіп ще більше захотів їсти.

Він збирався було попрохати шматочок, але тут дівчина підвелася і струсила крихти із сукні.

– Ну, – сказала вона, – мені вже час. Можеш понести цей кошичок, а якщо ти голодний – дозволяю тобі поласувати тим, що там лежить.

Тіп підхопив кошика й почимчикував слідом за дивною дівчиною, не набридаючи їй запитаннями, адже його рот був зайнятий їжею. Вона швидко крокувала попереду і виглядала при цьому навдивовижу рішуче й поважно.

Втамувавши голод, хлопчик наздогнав господиню кошика й пішов з нею поруч, намагаючись не відставати, що було не так і просто, бо дівчина мала довгі ноги, на зріст була значно вища, ніж Тіп, і, схоже, неабияк поспішала.

– Дякую за бутерброди, – ввічливо сказав Тіп. – Як тебе звати? Скажи, будь ласка.

– Генерал Джинджер, – була коротка відповідь.

– Ого! – здивувався хлопчик. – Ти генерал?

– Я командую Армією повстанців, – відкарбувала дівчина з надмірною, здалося, різкістю.

– Ого! – ще більше здивувався Тіп. – А я й не знав, що точиться війна.

– Ти не міг цього знати, – пояснила Джинджер, – бо це особлива війна. Дивно, що про неї досі ніхто не пробалакався, бо ціла Армія складається виключно з дівчат. Війна триває, хоча про це ніхто й не здогадується.

– Он воно що, – Тіп аж присвиснув. – А де ж твоя Армія?

– Десь за кілометр звідси, – сказала генерал Джинджер. – За моєю командою повстанці зібралися з усієї Країни Оз. Сьогодні ми збираємося перемогти і скинути з престолу його величність Страшила. Армія повстанців чекає лише мого прибуття, щоб вирушити в похід на Смарагдове Місто.

– Нічого собі, – зітхнув Тіп. – Хто міг би подумати?! Але дозволь усе ж таки поцікавитися: навіщо ви хочете скинути з престолу його величність Страшила?

– Баста! Скільки може Смарагдовим Містом правити чоловік? – заявила дівчина з викликом. – Крім того, місто прикрашене коштовностями, які значно більше підходитимуть для перснів, браслетів і кольє, а на гроші, які без пуття лежать у королівській скарбниці, можна для кожного повстанця купити не менше дюжини нових суконь. Ось чому ми збираємося завоювати Місто, скинути уряд і правити віднині самостійно.

Ці слова Джинджер промовила з енергією та рішучістю, що свідчили про серйозність її намірів.

– Але війна – це жахливо! – нагадав Тіп.

– Ця війна буде дуже приємною, – бадьоро відповіла дівчина.

– Багато кого з вас, певно, вб'ють! – далі вів хлопчик страшним голосом.

– Еге ж бо! – виклично посміхнулася Джинджер. – Жоден чоловік не може протистояти вродливій дівчині, а тим більше образити її. А в моїй Армії всі вродливі.

Тіп розсміявся.

– Може, твій розрахунок правильний, – зізнався він, – але вартового міської брами недарма знають як найвірнішого вартового, та й королівське військо не здасть місто без бою.

– Ха! Військо зледащіло і втратило свою колишню силу, – із презирством кинула генерал Джинджер. – Тільки й клопоту має, що відрощувати бакенбарди, та й то – половину жінка повисмикувала. Коли правив Чарівник, солдат із зеленими бакенбардами був у розквіті сил, тому й Чарівника багато хто боявся. Але хто, скажіть, будь ласочка, боїться Страшила? Е ні, королівське військо для війни вже зовсім не годиться.

Якийсь час вони йшли мовчки і незабаром прибули на велику лісову галявину, де зібралося кілька сотень дівчат. Вони сміялися і гомоніли між собою, як сороки, – так весело, наче зібралися не на війну, а на пікнік.

Тіп зауважив, що повстанці були розділені на чотири загони. Форма у них була точнісінько така, як у генерала Джинджер. Однак у представниць Краю Жувачів попереду на спідницях був голубий клин, Краю Ковтачів – рожевий, Краю Моргунів – жовтий, а в дівчат із Краю Лісовиків – фіолетовий. Кожна мала зелений жилет на честь Смарагдового Міста, яке вони збиралися завоювати, а колір верхнього ґудзика вказував на місцевість, звідки прибула власниця жилета. Загалом армія виглядала дуже вишукано й ефектно.