Синці Нел посвітлішали, й на обличчя знову повернулася усмішка. Тім бачив, що вона обережніша, ніж раніше, але так було краще, ніж геть без усмішки. Келз запрягав мулів і їздив Стежиною Залізних Дерев, і хоча ділянки, як вони з Великим Росом стверджували, були хорошими, у напарники йому ніхто й донині не зголосився. Тому Келз привозив менше деревини, але залізне дерево було залізне дерево, продавалося за хорошу ціну, і платили за нього дзвінким сріблом, а не паперовими грішми.

Іноді Тім розмірковував (найчастіше — коли перевозив дошки під дах одного з довгих критих сараїв лісопилки) над тим, чи не краще було б, щоб його новоспеченого вітчима вкусила змія чи вервел. А може, навіть вурт — одне з тих гидких крилатих створінь, яких дехто звав птахокулями. Один такий вбив батька Берна Келза, пробивши в ньому дірку своїм кам’яним дзьобом.

Тім перелякано відкинув од себе ці думки, вражений тим, що в його душі було місце (чорне місце) для таких речей. Без сумніву, батьку було б за нього соромно. А може, йому й було соромно, бо люди казали, що тим, хто пішов на галявину, де закінчується земний шлях, були відкриті всі таємниці, які приховували одне від одного живі.

Принаймні він більше не відчував, щоб від вітчима пахло ґрафом, і більше ніхто (ні Солома Віллем, ні решта односельців) не розказував йому, як Великий Келз виповзав з шинку, коли старий Ґітті зачиняв і замикав двері.

«Він пообіцяв і виконує свою обіцянку, — подумав Тім. — І стовпчик ліжка перестав пересуватися маминою кімнатою, бо синців у неї більше нема. Життя помалу стає таким, як треба. Про це варто пам’ятати».

Коли він повертався додому з тартака в ті дні, коли мав роботу, вечеря у матері вже була на плиті. Великий Келз приходив пізніше: спершу змивав тирсу з рук, плечей і шиї біля джерела між хатою і клунею, потім заковтував вечерю. Він їв страшенно багато, вимагав добавки вдруге та втретє, і Нел швидко ставила її перед ним. Вона робила це мовчки, а якщо й заговорювала, то чоловік лише гарчав щось у відповідь. Опісля він ішов у коридорчик у глибині хати, сідав на свою валізу і курив.

Іноді Тім підводив очі від грифельної дошки, на якій розв’язував матматичні задачі (вдова Смек досі йому їх задавала), і бачив, що Келз пильно дивиться на нього крізь дим від своєї люльки. У тому погляді було щось неприємне, тож Тім став виходити з дошкою надвір, хоч у Лісове вже прийшли перші холоди й темрява щодня спускалася все раніше.

Одного разу вийшла його мати, сіла поряд з ним на сходинці ґанку й обійняла його за плечі.

— Тіме, наступного року ти повернешся до школи сей Смек, даю тобі слово. Я його переконаю.

Тім усміхнувся їй і подякував, але знав, що цього не буде. Наступного року він так само буде трудитися на лісопилці, тільки вже буде досить великим, щоб не лише складати дошки, а й тягати їх, і часу на те, щоб розв’язувати задачі, буде менше, бо працювати доведеться п’ять днів на тиждень, а не три. А може, навіть шість. А ще через рік він стане до всього ще й розпилювати деревину, потім, як дорослий чоловік, користуватися підвісною пилкою. Ще кілька років мине, і він цим дорослим чоловіком стане, приходитиме додому надто втомлений, щоб думати про читання книжок вдови Смек, навіть якщо вона ще матиме бажання йому їх позичати. Впорядковані закони матматики поволі стиратимуться з його пам’яті. Той дорослий Тім Рос не матиме іншого бажання, крім як завалитися спати після вечері. Він почне палити люльку і, може, жлуктити ґраф і пиво. Бачитиме, як блідне помалу усмішка матері, як з її очей щезнуть іскорки.

І за все це він матиме подякувати Берну Келзу.

Минули жнива; побляк Місяць-Мисливець, знову виріс і натягнув свій лук; з заходу примчали перші ураганні вітри Широкої Землі. І якраз тоді, коли здавалося, що Збирач податків уже не з’явиться, він примчав у село Лісове на одному з тих холодних вітрів, верхи на високому чорному коні, худий, мов Том Кощава Смерть. Довкола нього кажанячими крилами тріпотіла важка чорна мантія. Під його широким капелюхом (так само чорним, як і мантія) невтомно повертався з боку в бік блідий ліхтар його обличчя, відзначаючи тут новий паркан, там одну-трьох нових корів у стаді. Селяни ремствували, але платили, а хто не в змозі був заплатити, в того ім’ям Ґілеаду відбирали землю. Може, навіть тоді, в той давній час, деякі шепотілися між собою, що це несправедливо, що податки надто великі, що Артур Ельд давно в могилі (якщо він взагалі існував) і що Збирачу переплатили вдесятеро, не лише сріблом, а й кров’ю. Можливо, деякі вже чекали появи Доброго чоловіка, і це давало їм сили сказати: «Ні, годі, світ збожеволів».

Можливо, й так, але не того року, і ще впродовж багатьох років цього ніхто не казав.

Пізніше того дня, поки низько навислі хмари повзли по небу, а жовті стебла кукурудзи стукотіли в садку у Нел, наче зуби у нещільній штучній щелепі, сей Збирач завів свого високого чорного коня у прохід між стовпчиками, що їх встановлював сам Великий Рос (а Тім дивився і допомагав, коли його про це просили). Кінь повільно й урочисто покрокував до ґанку. Там спинився, киваючи й сопучи. Великий Келз стояв на ґанку, та все одно, щоб побачити бліде обличчя гостя, мусив дивитися вгору. Келз притискав пом’ятого капелюха до грудей. Його поріділе чорне волосся (в якому вже проглядали перші пасма сивизни, бо ж наближався він до сорока, порога старості) розвіював вітер. За спиною в нього в дверях стояли Нел і Тім. Вона обіймала сина за плечі й міцно до себе притискала, неначе боялася (чи материнське чуття підказувало), що Збирач може забрати його у неї.

Якусь мить панувала тиша, тільки тріпотіла на вітрі мантія непроханого гостя, та ще сам вітер співав свою моторошну пісню під дахом. А тоді Збирач податків Баронії нахилився і подивився на Келза своїми широкими темними очима. Губи в нього, помітив Тім, були червоні, мов у жінки, коли вона фарбує їх свіжою мареною. Десь із глибин своєї мантії він витяг не книжку грифельних дощок, а сувій пергаменту, і розкрутив його в довжину. Уважно прочитав, знову згорнув і поклав у ту внутрішню кишеню, з якої видобув. Потім звернув свій погляд до Великого Келза, а той здригнувся і подивився собі на ноги.

— Келз, чи не так? — Голос у Збирача був грубий, хрипкий, від нього у Тіма на шкірі виступили тверді сироти. Він уже бачив Збирача, але здаля — тато старався відсилати Тіма з дому, коли податківець Баронії робив свої щорічні об’їзди. І тепер Тім розумів чому. Він подумав, що вночі йому снитимуться кошмари.

— Келз, еге ж. — Фальшиво-привітний голос його вітчима тремтів. Та він спромігся знову підняти очі. — Ласкаво просимо, сей. Довгих днів і приємних…

— І так далі, і таке інше. — Збирач зневажливо махнув рукою. Його темні очі дивилися Келзу через плече. — А також… сім’я Рос, чи не так? Тепер двоє, а не троє, бо, як мені сказали, Великий Рос став жертвою нещасливого випадку. — Голос у нього був тихий, монотонний. «Так говорить, наче глухий колискову співає», — подумав Тім.

— Так-так, — сказав Великий Келз і проковтнув слину (так гучно, що аж Тім почув), а тоді забелькотів: — Ми з ним були в лісі, на нашій діляночці біля Стежини Залізних Дерев, у нас їх там чотири чи п’ять, усі позначені нашими іменами, так-так, і я їх не міняв, бо для мене він досі напарник і завжди ним буде… так от, ми з ним трошки розділилися. А тоді я почув сичання. Цей звук ні з чим не сплутаєш, на світі лише одна істота так сичить: сука-дракониха, коли втягує повітря перед тим, як…

— Все, — обірвав його Збирач. — Коли я хочу почути історію, вона має починатися словами: «Колись давно-предавно».

Келз хотів було сказати щось інше (а може, просто перепросити), та передумав. Збирач сперся рукою на луку сідла і пильно на нього подивився.

— Я так розумію, сей Келз, ви продали свій будинок Руперту Андерсону.

— Атож, і він мені недоплатив, але я…

— Податок — дев’ять зливків срібла чи один родитовий, — безцеремонно перебив його гість. — Хоча я знаю, що у ваших краях родит не добувають, але я зобов’язаний вам сказати, як того вимагає статут. Один зливок за купівлю-продаж і вісім за хату, в якій ти тепер примощуєш свій зад після заходу сонця і ховаєш свій прутень, коли Місяць зійде.