— Дев’ять? — охнув Великий Келз. — Аж дев’ять? Та це ж…

— Це що? — спитав Збирач своїм грубим хрипким голосом. — Обережніше з відповіддю, Келзе, сину Матіаса, онуче Пітера Кульгавого. Дуже обачний будь, бо, хоч шия в тебе й товста, але, як витягнеться, то може й тонкою стати. Еге ж, ще й як може.

Великий Келз поблід… хоча до блідості Збирача податків йому було далеко.

— Це дуже справедлива ціна. Це все, що я збирався сказати. І я її отримаю.

Келз зайшов у хату і вийшов звідти, несучи мішечок із оленячої шкіри. То був гаман Великого Роса, той, над котрим Тімова мати проливала сльози в один із днів Повної Землі. Того дня, коли життя здавалося приємнішим, хоч і загинув Великий Рос. Келз передав мішечок Нел, щоб вона відрахувала дорогоцінні зливки срібла йому в руки, складені ківшиком.

Увесь той час гість мовчки сидів на своєму високому чорному коні, та коли Великий Келз уже збирався спуститися сходами і вручити йому податок — майже все, що вони мали, навіть з Тімовою крихітною часткою платні за роботу на лісопилці, яку він доклав до гурту, — Збирач похитав головою.

— Лишайся на місці. Я хочу, щоб данину мені приніс хлопчик, бо він білявий і в його обличчі я бачу відображення його батька. Еге ж, дуже добре бачу.

Тім прийняв від Великого Келза у дві жмені зливки — які важкі! — ледве чуючи, як той шепче йому на вухо: «Гляди не впусти, телепню малий».

Наче уві сні, Тім спустився сходами ґанку. Простягнув складені ківшиком руки й опам’ятатися не встиг, як Збирач ухопив його за зап’ястя і посадив на свого коня. Тім побачив, що луку сідла прикрашає каскад сріблястих рун: півмісяці, зірки, комети й чашки, з яких ллється холодний вогонь. Водночас він зрозумів, що подвійна жменя зливків кудись поділася. Їх забрав Збирач, хоча Тім не пам’ятав, коли це сталося.

Нел закричала й рвонулася вперед.

— Зловіть і тримайте її! — прогримів Збирач у Тіма над вухом так гучно, що той мало не оглух.

Келз ухопив дружину за плечі й грубо смикнув її на себе. Вона перечепилася і впала на дошки ґанку. Довгі спідниці підлетіли догори, оголивши щиколотки.

— Мамо! — закричав Тім і спробував зістрибнути з сідла, проте Збирач легко його тримав. Від нього пахло м’ясом, смаженим на багатті, і задавненим холодним потом.

— Сиди спокійно, юний Тіме Рос, вона нітрохи не забилася. Поглянь, як спритно піднімається. — А тоді до Нел, яка справді зіп’ялася на ноги: — Не турбуйся, сей, я лише перекинуся з ним кількома словами. Чи ж скривджу я майбутнього платника до скарбниці королівства?

— Якщо ти хоч пальцем його торкнешся, я вб’ю тебе, дияволе, — пригрозила вона.

Келз показав їй кулак.

— Заткни свою дурну пащеку, жінко!

Нел не зіщулилася від кулака. Вона дивилася лише на Тіма, котрий сидів на високому чорному коні перед Збирачем, чиї руки зімкнулися на грудях її сина.

Збирач посміхнувся двом людям на ґанку: один досі здіймав кулака, щоб ударити, в іншої сльози струменіли по щоках.

— Нел і Келз! — проголосив він. — Щаслива парочка!

Він коліном повернув коня і повільно рушив до воріт, так само міцно тримаючи Тіма. Смердючий віддих лоскотав Тіму щоку. Біля воріт Збирач знову стиснув коню боки, й той став на місці. На вухо Тіму (де й досі дзвеніло) Збирач прошепотів:

— Тіме, як тобі подобається новий вітчим? Кажи правду, але тихо. Це наша бесіда, вони до неї стосунку не мають.

Тім не хотів обертатися, не хотів, щоб бліде обличчя Збирача опинялося ще ближче, ніж воно вже було, але в нього була таємниця, що не давала йому спокою. Тож він обернувся і на вухо податківцю прошепотів:

— Коли він напивається, то б’є маму.

— Правду кажеш? Ах, та чи це так дивно? Хіба його батько не бив його маму? А те, що ми бачимо в дитинстві, стає звичкою.

Рука в рукавичці накинула їм обом на голови один край мантії, вкривши, наче ковдрою, і Тім відчув, як інша рука в рукавичці вклала щось маленьке і тверде в кишеню його штанців.

— Це дарунок тобі, юний Тіме. Ключ. Знаєш, у чому його особливість?

Тім похитав головою.

— Це не простий ключ, а чарівний. Ним можна відімкнути будь-що, але тільки один раз. Після цього він стане ні до чого не придатним, як сміття, тож будь обережний і використай його за призначенням! — І Збирач розсміявся так, ніби то був найсмішніший жарт з усіх, які він чув. Від його подиху Тіму стало млосно.

— Я… — Він проковтнув слину. — Мені нема чого відмикати. У Лісовому немає замків, тільки на шинку і в тюрмі.

— О, я думаю, є один, і ти про нього знаєш. Чи не так?

Тім подивився у веселі чорні очі Збирача й промовчав. Проте високошановний кивнув, так, неначе почув відповідь.

— Що ти там кажеш моєму сину? — пронизливо закричала з ґанку Нел. — Дияволе, не вливай йому в вуха отруту!

— Не зважай на неї, юний Тіме, вона невдовзі дізнається. Вона багато знатиме, але мало бачитиме. — Збирач тихо загиготів. Зуби в нього були дуже великі й дуже білі. — Загадка для тебе! Зможеш розв’язати? Ні? Це нічого, відповідь прийде з часом.

— Іноді він її відкриває, — сказав Тім тихим голосом людини, яка розмовляє уві сні. — Витягає звідти гострило. Для леза сокири. Та потім знову замикає. А ввечері сидить на ній і курить, наче то стілець.

Збирач не запитав, що таке «вона».

— А він пестить її щоразу, коли проминає, юний Тіме? Як чоловік пестить улюбленого старого пса?

Пестив, звісно, але Тім цього не сказав. Бо казати не було потреби. Він відчував, що не було жодної таємниці, яку він міг би приховати від мозку, що цокав за цим довгим блідим обличчям. Жодної.

«Він грається зі мною, — подумав Тім. — Я просто забавка у нудний день у нудному селі, яке він невдовзі полишить. Але він ламає свої іграшки. Однієї його посмішки достатньо, щоб це зрозуміти».

— На ніч-дві я стану табором на Стежині Залізних Дерев, за колесо чи два звідси, — сказав Збирач своїм хрипким монотонним голосом. — Подорож була довга, і я стомився, забагато квакання довелося вислуховувати. У лісі водяться вурти, вервели та змії, та принаймні вони не квакають.

«Ти ніколи не втомлюєшся, — подумав Тім. — Тільки не ти».

— Приходь мене провідати, якщо схочеш. — Цього разу він не розплився в усмішці, а захихотів, мов шкодлива дівчинка. — І якщо наважишся, звісно. Але приходь уночі. Бо цей гадючий син любить поспати вдень, коли йому випадає така нагода. Чи сиди вдома, якщо ти боязкий. Мене не обходить. Вйо!

Це вже було сказано до коня, котрий повільно покрокував до сходів ґанку, де стояла, ламаючи руки, Нел, а поряд з нею сердито супився Великий Келз. Тонкі сильні пальці Збирача знову зімкнулися на Тімових зап’ястях — мов кайдани — і підняли його. Уже за мить він стояв на землі й дивився знизу вгору на біле обличчя й усміхнені червоні губи. Десь у надрах кишені відчувалося тепло ключа. Над хатою прогримів грім, з неба почало накрапати.

— Баронія дякує вам, — мовив Збирач, торкаючись пальцем, обтягнутим рукавичкою, краю свого крислатого капелюха. Відтак розвернув свого чорного коня й щез за пеленою дощу. Останнє, що встиг помітити Тім, вкрай його здивувало: коли напнулася важка чорна мантія, він розгледів великий металевий предмет, прив’язаний зверху до Збирачевих ґунна. Він був схожий на миску для вмивання.

Великий Келз широкими кроками спустився сходинками, схопив Тіма за плечі й затряс. Дощ приліпив тонке Келзове волосся до щік і струмками стікав по його бороді, що була чорною, коли він ступав у шовкову мотузку з Нел, а тепер густо посріблилася сивизною.

— Що він тобі сказав? Про мене щось? Якої брехні тобі наплів? Кажи!

Тім нічого не міг йому відповісти. Голова в нього так несамовито теліпалася, що аж зуби клацали.

Нел рвонулася сходами вниз.

— Припини! Відпусти його! Ти обіцяв, що ніколи не…

— Не лізь не в своє діло, жінко, — сказав він і вдарив її кулаком. Тімова мама впала в грязюку, де дощ, який уже припустив сильніше, заливав сліди копит, залишені конем Збирача.