Тім хотів би знати, чи Збирач був десь поряд, спостерігав і зловтішався. Якась правда, напевно, в цьому була. Спостерігав — так. Але Збирач не став би бруднити чоботи в смердючому болоті. Він сидів десь, де було сухо і приємно, та дивився виставу в своїй срібній мисці, а довкола кружляла Арманіта. А може, навіть сиділа в нього на плечі, спершись підборіддям на крихітні рученята.

Коли брудний світанок став просочуватися крізь навислі над головою дерева (обвішані мохом страшезні покручі — Тім таких ще ніколи не бачив), довкола його купини вже кружляло з дві дюжини тварюк. Найкоротша з них була з десять футів завдовжки, та більшість були набагато довші. Крики й плескання в долоні більше на них не діяли. Вони збиралися напасти на Тіма.

Наче тільки цього бракувало, через зелений дах болота тепер проникало достатньо світла, і Тім бачив, що за його смертю й подальшим поглинанням спостерігатимуть глядачі. Їхні обличчя ще приховував уранішній присмерк, і нещасний Тім навіть трохи цьому порадів. Їхні сутулі напівлюдські обриси були й без того страшні. Вони стояли на найближчому березі, за сімдесят чи вісімдесят ярдів од купини. Тім роздивився з півдюжини, але їх могло бути й більше — надто темним і туманним був ранок, щоб сказати напевне. Плечі у них були заокруглені, кошлаті голови випиналися вперед. Лахміття, що висіло на їхніх безформних тілах, могло бути рештками одягу чи смужками моху, як ті, що звисали з гілля. Тіму вони здавалися маленьким плем’ям болотяників, що піднялося з трясовини, аби лише подивитись, як плавучі потвори дражнитимуть і зрештою зжеруть свою жертву.

Та яка різниця? Все одно мені кінець, дивитимуться вони чи ні.

Від зграї відділилася одна рептилія і, хльоскаючи хвостом по воді, попливла до купини. Доісторична голова здіймалася над поверхнею, пащека розійшлася у вищирі, довшому за все Тімове тіло. Потвора вдарила нижче того місця, де стояв хлопчик, і сила удару була такою, що вся купина затремтіла, мов желе. Кілька спостерігачів з берега заухкали. Тім подумав, що вони наче уболівальники на суботньому змаганні в «Очки».

Ця думка так його розлютила, що страх випарувався без сліду, поступившись місцем гніву. Невже водяні звірюки зжеруть його? Іншого можливого розвитку подій він не бачив. Та якщо чотиристволка, яку дала йому вдова, не надто намокла, він міг би змусити бодай одну тварюку заплатити за сніданок.

А якщо не вистрелить, я візьмуся за ствол і битиму гада руків’ям, аж поки мені рука не відірветься.

Істота вже виповзала з води. Пазуристі й короткі передні лапи роздирали очерет і водорості, лишаючи чорні подряпини, які швидко наповнювалися водою. Хвіст почвари (чорнувато-зелений угорі й білий, як черево мерця, внизу) усе тягнувся за нею з води, плескаючи по воді й розкидаючи віялом навсібіч грязюку. Над мармизою пульсувало й пульсувало ціле гніздо лупатих очей. Усі вони були прикуті до обличчя Тіма. Клацнула довжелезна пащека, зуби наче перемелювали каміння.

На березі (ті сімдесят ярдів віддалі здавалися тисячею коліс) знову заухкали болотяники, наче підбадьорювали чудовисько.

Тім відкрив полотняну торбу. Його руки не тремтіли, пальці впевнено робили своє, хоча потвора вже наполовину вилізла з води на крихітний острівець і тепер лише три фути відділяло Тімові ноги в мокрих чоботях од ляскоту тих зубів.

Він звів один з курків, як показувала йому вдова, поклав на нього палець і опустився на коліно. Вони з жахіттям, що наближалося, опинилися на одному рівні. Тім відчував його смердюче дихання і бачив пульсуючу рожеву пащеку. Та все одно Тім усміхався. Він відчував, як розтягуються губи, й радів. Приємно було всміхатися в останні миті життя, так, дуже приємно. Єдине, про що він шкодував, — що то не Збирач податків у скарбницю Баронії виповзає до нього на берег зі своєю зрадливою зеленою подружкою на плечі.

— Побачимо, як тобі це сподобається, гидото, — пробурмотів Тім і натиснув на гачок.

Звук був такий гучний, що Тіму спершу здалося, ніби чотиристволка вибухнула у нього в руках. Однак вибухнула не рушниця, а бридке гніздо очей на голові в рептилії. Вони пирснули чорнувато-червоним гноєм. Істота закричала від болю і вигнулася назад, на свій хвіст. Короткі передні лапи забилися в повітрі. Почвара впала у воду, забила ногами й перевернулася на спину, показуючи живіт. Довкола голови, що частково занурилася під воду, стала розпливатися червона хмара. Голодний вищир старезної істоти став посмертним. У деревах зашуміли, затріскотали й залопотіли крильми наполохані птахи.

Усе ще купаючись у тій холодності (й усміхаючись, хоч сам він цього й не усвідомлював), Тім відкрив чотиристволку і витяг зужиту гільзу. Вона ще диміла й була на дотик теплою. Він ухопив половинку хліба, узяв хлібну пробку в зуби і великим пальцем заштовхнув запасний патрон у порожню камеру. Потім рвучко закрив рушницю й виплюнув окраєць, що мав тепер присмак мастила.

— Ну підпливайте! — закричав він рептиліям, що збуджено плавали вперед і назад (горбок голови дракона, що лежав у воді, вже зник з поля зору). — Я вас ще пригощу!

І то була не бравада. Тім зрозумів, що йому справді хотілося, щоб вони підпливли ближче. Жодна інша річ (навіть сокира його батька, яка досі була в нього за поясом) не здавалася йому такою природною, як важка вага чотиристволки в лівій руці.

З берега долинув якийсь звук, і Тім не одразу зрозумів, що то було. Не тому, що він був дивний, а тому, що суперечив усьому, що він думав про глядачів дійства. Болотяники плескали в долоні.

Коли він повернувся до них обличчям, а в руці диміла рушниця, вони попадали на коліна, поприкладали кулаки до лобів і вигукували єдине слово, яке, здавалося, спроможні були вимовити. Те слово було «хайл», одне з небагатьох, що однаково звучало як у низькій, так і у високій мові, те, яке манні називали Фін-ґан, тобто «перше слово», те, з якого почав кружляти світ.

А може…

Тім Рос, син Джека, перевів погляд з уклінних болотяників на березі на стародавню (але дуже дієву) зброю, яку тримав у руках.

А може, вони думають…

Це було можливо. Насправді більш ніж можливо.

Ті люди з Фаґонара вирішили, що він стрілець.

Кілька секунд він стояв, мов громом уражений, і не міг поворухнутися. Дивився на них з купини, на якій боровся за своє життя (і ще міг програти). Вони стояли навколішки у високому зеленому очереті й болотяній твані за сімдесят ярдів од нього, поприкладавши кулаки до своїх пелехатих голів, і теж дивилися на нього.

Відчувши нарешті, що до нього впевнено повертається здоровий глузд, Тім зрозумів, що мусить скористатися їхньою вірою, поки ще є змога. Він силкувався пригадати казки, які розказували йому мама й тато, а ще ті, що їх читала вдова Смек учням зі своїх дорогоцінних книжок. Однак жодна, здавалося, не пасувала до ситуації, аж поки він не пригадав одну давню історію, яку чув від Скабки Гаррі, дивака, що працював на тартаку по кілька днів на тиждень. Старий Скабка був наполовину ідіотом. Він міг націлити на тебе палець і вдати, що тисне на гачок, а ще любив верзти всілякі нісенітниці — і стверджував, що то високою мовою. Але найулюбленішою його темою були люди з Ґілеаду, які носили в кобурах великі пушки і їздили на пошуки пригод.

Ох, Гаррі, сподіваюся, то ка підштовхнуло мене опинитися неподалік у той обідній відпочинок.

— Хайл, піддані! — закричав він болотяникам на березі. — Дуже добре вас бачу. Підведіться, в ім’я любові та служіння!

Кілька довгих секунд нічого не відбувалося. Та потім вони всі повставали і дивилися на нього своїми вкрай вимученими, глибоко запалими очима. Їхні щелепи відвисали мало не до грудей і всім обличчям надавали однакового виразу зачудування. Тім побачив, що у деяких були примітивні луки, а в інших до грудей виноградною лозою були прив’язані дрючки.

А тепер що казати?

Іноді, подумав Тім, годиться тільки неприкрита правда.