— Витягніть мене з цього проклятущого острова! — закричав він.

Спочатку болотяники лише німо витріщалися на нього. Та потім зібралися купкою і стали перемовлятись якимись незрозумілими рохканнями, бульканнями та гарчанням, від якого ставало не по собі. І коли вже Тім почав думати, що нарада триватиме вічно, декілька болотяників розвернулися і побігли геть. Один з тих, що лишилися, найвищий, обернувся до Тіма і витягнув обидві руки вперед. То таки справді були руки, хоч і було на них забагато пальців, а долоні поросли чимось зеленим і дуже схожим на мох. Той жест був ясний і промовистий: стій, де стоїш. Тім кивнув, сів на купину (як маленька леді Муфик на свій пуфик, подумав він) і взявся дожовувати рештки хліба. Одним оком він назирав за плавучими тварюками на випадок, якби їм забажалося повернутися, а в руці тримав чотиристволку. На шкіру йому сідали мухи й маленькі жуки. Тім їх відганяв, та вони все одно встигали напитися його поту. Він подумав, що як найближчим часом ніяких змін не буде, то йому доведеться стрибнути у воду просто для того, щоб втекти від набридливих комах, надто швидких, щоб їх прибити. Та тільки хтозна, що ще могло ховатися в тій болотяній твані чи скрадатися дном.

Коли Тім проковтнув останній шматочок хліба, на болоті, затягнутому вранішнім туманом, розлігся лункий стукіт. Наполохані птахи знову знялися на крило. Деякі були на диво великі, з рожевими чубками і довгими тонкими лапами, що загрібали воду, коли птахи здіймалися в повітря. Вони гучно улюлюкали, і той звук здався Тіму сміхом дітей, що з’їхали з глузду.

Хтось б’є в порожню колоду, яку я так мріяв мати під рукою. Ця думка викликала в нього втомлену усмішку.

Стукіт тривав хвилин із п’ять, потім припинився. Болотяники на березі невідривно дивилися в той бік, звідки прийшов Тім — набагато молодший Тім, що по-дурному сміявся і йшов за лихою феєю на ім’я Арманіта. Болотяники позатуляли очі від сонця, що вже немилосердно просвічувало крізь нависле листя і випалювало туман. День знову обіцяв бути неприродно жарким.

Тім почув плюскіт, а невдовзі по тому з туману, що стрімко розсіювався, виник дивний безформний човен, зліплений з кори дерев, бозна-де назбираної. Човен плив, низько занурившись у воду й тягнучи за собою довгі плетива моху і водоростей. На ньому була щогла, але не було вітрила. На щоглі, мов матрос на вахті, щільно сиділа голова дикого кабана, довкола якої роїлися мухи. Четверо болотяників гребли веслами з якогось помаранчевого дерева, якого Тім ніколи не бачив. П’ятий стояв на носі в чорному шовковому циліндрі, прикрашеному червоною стрічкою, що спускалася на голе плече. Він вдивлявся вперед, іноді махаючи ліворуч, а іноді — праворуч. У тому, як веслярі виконували його вказівки, відчувалася тривала практика. Човен акуратно маневрував між купинами, що завели Тіма в його теперішнє невтішне становище.

Коли човен наблизився до чорної смуги стоячої води, де лежав дракон, стерничий нахилився, потім випростався, крекнувши від зусилля. У руках він тримав шматок туші, який, на думку Тіма, не так давно був одним цілим з головою, що прикрашала щоглу. Стерничий ніжно пригорнув її до грудей, не зважаючи на кров, що замастила йому волохаті груди й руки, та подивився вниз, у воду. А тоді пронизливо заухкав і кілька разів швидко прицокнув. Команда взялася за весла. Човен тримав курс уперед, на ту купину, де засів Тім, але Стерничий наче й не зважав на це, все захоплено вдивлявся у воду.

З тихим раптовим плюскотом з води вистромилася, наполовину розчепіривши пазурі, велетенська лапа. І сей Стерничий ніжно, як мати вкладає спляче дитя в колиску, поклав скривавлений шмат кабана у ту вимогливо простягнуту лапу. Пазурі зімкнулися на м’ясі, й у воду впало кілька крапель витиснутої крові. А потім, так само тихо, як і з’явилася, лапа зникла зі своєю даниною.

«Тепер ти знаєш, як задобрити дракона», — подумав Тім. Йому спало на думку, що він перебував у вирі надзвичайно цікавих історій, таких, що змусили б не лише Старого Скабку, а й усе село Лісове слухати з роззявленими ротами. Але Тім не знав, чи доживе до тієї миті, коли зможе їх розповісти.

Плоскодонка вдарилася об купину. Веслярі посхиляли голови й поприкладали кулаки до лобів. Стерничий зробив те саме. Він жестом показав Тіму залазити в човен, і той помітив, що на худій руці в нього теліпалися довгі смуги зеленого і коричневого моху. Та сама рослинність вкривала його щоки й поодиноко росла на підборідді. Навіть його ніздрі, здавалося, були забиті рослинністю, тому дихати він мусив через рот.

«І ніякі це не болотяники, — подумав Тім. — Це рослинники. Мутанти, які стали частиною болота, на якому живуть».

— Кажу спасибі, — сказав Тім Стерничому і торкнувся боком кулака свого лоба.

— Хайл! — відповів Стерничий і розплився в усмішці. Ті кілька зубів, що при цьому відкрилися, були зелені, та це не робило усмішку менш чарівливою.

— Добре, що ми зустрілися, — мовив Тім.

— Хайл, — повторив Стерничий, і всі підхопили за ним, аж болото задзвеніло: Хайл! Хайл! Хайл!

На березі (якщо землю, що тремтіла й чвакала під ногами, можна було назвати берегом) все плем’я скупчилося довкола Тіма. Від них ішов дуже сильний дух землі. Тім тримав чотиристволку в руці, не тому, що збирався стріляти чи бодай погрожувати їм, а тому, що вони виявляли таке очевидне бажання її пороздивлятися. Якби хтось із них простягнув руку, щоб торкнутися, він би поклав рушницю в торбу. Але ніхто рук не тягнув. Вони рохкали, вони жестикулювали, вони джерґотали по-пташиному, але, крім «хайл», ніхто не вимовив ні слова, яке Тім зміг би розібрати. Та коли він заговорив до них, то не було жодних сумнівів, що його розуміють.

Він нарахував щонайменше шістнадцятеро людей — усі чоловіки й усі мутанти. Окрім розмаїтої зелені, на більшості з них росли грибкові нарости, схожі на ті гриби, що їх Тім бачив на колодах блоссі, які тягав на тартаку. А ще їхня шкіра була уражена чиряками й гнійними ранами. Зненацька Тімом опанувала майже-впевненість: десь неподалік могла бути жінка (чи навіть декілька жінок), але дітей не було. Це плем’я вимирало. Невдовзі їх поглине Фаґонар, так само, як дракониха забрала свій жертовний кусень м’яса. Та тим часом вони дивилися на нього такими поглядами, які він теж пригадав з часів своєї роботи на тартаку. Так вони з хлопцями дивилися на бригадира, коли останнє завдання вже виконали, а наступного ще не дали.

Фаґонарське плем’я вважало його стрільцем. Безглуздо, бо він був лише дитиною, та все ж… І всі вони, принаймні на ту мить, були в його розпорядженні. Для них то було легко, але Тім ніколи ніким не командував і навіть не мріяв про це. Чого він хотів? Якби він попросив їх відвезти його назад на південний кінець болота, вони б зробили це, безперечно. А звідти вже він сам би знайшов дорогу до Стежини Залізних Дерев, яка привела б його назад у село Лісове.

Додому.

Задум був розумний, і Тім це знав. Та коли він повернеться, його мати так само буде сліпою. Навіть якщо Великого Келза зловлять, це не допоможе повернути їй зір. І виявиться, що він, Тім Рос, ризикував життям даремно. А що гірше — Збирач може побачити його втечу на південь у своїй срібній мисці й посміятися з нього. І та підла фея, мабуть, сидітиме в нього на плечі й реготатиме разом з ним.

Розмірковуючи над цим, він згадав слова вдови Смек ще з тих щасливих часів, коли він був простим школярем і найбільшою його турботою було виконати всю хатню роботу до повернення з лісу тата. Єдине дурне запитання, хлопчики й дівчатка, — це те, якого ви не поставили.

Повільно (і без особливої надії) Тім заговорив до тубільців:

— Я вирушив на пошуки Мерліна, великого чарівника. Мені сказали, що в нього є будинок у Нескінченному лісі, але чоловік, від якого я це почув, був… — Був негідником. Брехуном. Жорстоким штукарем, який розважався тим, що заводив на манівці дітей. — Він був ненадійний, — закінчив Тім. — Ви тут на Фаґонарі коли-небудь чули про цього Мерліна? Він носить гостроверхий капелюх кольору сонця.