Ні. Тільки не це. Камінь не витримує жаху, розлітається, і я вже не важка, ні — розгублена, безпомічна пір’їнка. Ноги не тримають, та не падаю, бо чужі плечі, руки, спини штовхають з усіх боків: хитаюся-бовтаюся, суну хтозна-куди. Що це? Що це було?.. Чому мені? За що?..

Відповідей не існує, та ноги несуть туди, де відповіді мали б бути. Флорівський, храм Миколи Притиска… Зайду. Впаду на коліна, ридатиму.

За що?.. Суну повз храми в бік Контрактової. Як же нестерпно боляче! Наче впала, очі в землю, повзу на животі: каміння дере шкіру, м’язи, дістає до серця і там лишається, на серці.

Очі в землю. І сама не бачу, як ступаю на проїжджу частину. Вищать гальма. Гримають дверцята авто. Розлючений чоловік шарпає мене.

— Здуріла, коза?!

— Сам козел! Ви всі козли! — шепочу у відповідь.

Вириваюся. Суну геть. Лиш зиркаю на людей, бо і вони всі дивляться на мене. Дивляться! І які в них злі очі! Скільки зловтіхи в тих очах!

Мотаю головою: відчепіться! І бачу Ульку. Вона йде до метро: тягне важкий рюкзак на горбі. От і ціль. Не знаю нащо, але йду слідом. Не боюся, що Улька раптом зупиниться, озирнеться, побачить мене. І що? Іду. Тільки думаю, що в Ульки не лишилося грошей на таксі, тому — метро.

Не встигаю втиснутися в один з Улькою вагон, людський потік вносить до іншого, та мені байдуже: точно знаю, де вийде.

— Станція «Лівобережна».

Виходжу, бачу Ульчину спину з рюкзаком на плечах. До коворкінгу біжить? Нові гроші для нашого, одного на двох мужчини заробляти? Однаково. Лава на пероні порожня. Моя? Падаю, мозок констатує: думок нема. Ніяких. Ані розпачу, ані обурення і гніву. Тільки чорна порожнеча.

— Посиджу, — шепочу. І так сиджу.

Перон «Лівобережної» функціонує, ніби під впливом місяця: ось порожньо, ось приплив — поїзди, люди, і знову порожньо — відплив. Сиджу. Сонце вже підкрадається до обрію. До мене підсідає старий безхатько. Косує.

— Дай… на цигарки.

Мовчу. Дістаю з сумки гаманець. Завмираю. Раптом вигрібаю з гаманця кілька крупних купюр.

— Пом’яни.

— Кого?

— Людей.

— Яких людей?

— Усіх.

— Нащо?

— Померли, — шепочу.

Підводжуся рвучко, наче хто підкинув, бо знаю: коворкінг ще не зачинений.

…Улька працює зосереджено, швидко, але боковим зором бачить, як я підсаджуюсь. Кидає роботу, повертається до мене всім корпусом, роздивляється з цікавістю.

— Ну все, ти пропала навіки! — констатує із прикрістю.

— Чому?.. — питаю самими вустами.

— Бо не приходиш! Що? Він — усе? Так?

— Прийшла ж.

— А працювати не збираєшся. Думки тільки про нього? Хоч скажи! Який він, твій Блек?

— Чорний, — шепочу.

Улька дивиться на мене здивовано. Пофіг! Дістаю флешку, кладу перед нею.

— Тут дідова маячня.

— Нарешті!

— Так, нарешті, — слова вилізають із рота, як нудний фарш із м’ясорубки, та Улька на своїй хвилі: не помічає мого збентеження. Відкладає флешку, смикає за плечі.

— Ну, ти чого? Чого? Я тут сумувала без тебе!

— А я… жаліла тебе, — відказую.

— Чому?

— Бо ти… — І сто думок у голові, сто злих думок, та язик видає своє: — Бо ти вкалуєш, аби не вкалував твій мужчина.

— Ще й як він вкалує. Чи думаєш, творити — то як цвяхи вбивати? Ти просто не розумієш! Я кайфую, що можу допомогти йому.

— У чому?

— У творенні. Тимур — геній. Справді! Зараз затіяв дивовижний перформанс. Каже: «Маю через це пройти, це надихає…» І дійсно ожив. Літає.

— Що за перформанс? — питаю безпорадно.

— Тимур каже, що феноменальний, грандіозний і непередбачуваний. А я думаю: щось пов’язане з морем, вітром. Човен у товариша позичав, сьогодні рибину купив. І носить якір на зап’ястку.

— Тебе не запрошував подивитись на свої «художества»?

— Просилася, — щиро відказує Улька. — Та Тимур каже, що має дійти до стадії творчого екстазу, до точки кипіння, до осяяння і просвітління. Після цього покаже.

Он як!

Сил нема. Нема! Мовчки встаю, суну геть. Улька здивовано дивиться мені услід, зривається, доганяє.

— У тебе все в нормі?

— А що таке «норма»?

— Вибач.

— Не вибачайся. Я все ще жалію тебе, Улько, — шепочу, вириваюся з коворкінгу на повітря і тільки тут, у синьому вечорі біля чорної води Русанівської протоки, зрештою розумію, що нізащо не повернуся в квартиру на вулиці тупих довірливих Ентузіастів! Не сьогодні. І, певно, вже ніколи.

— Час віддавати борги, — шепочу. Вдивляюся у лаву біля під’їзду будинку старого дідуся Реформаторського, та лава порожня.

Помер? Думка не викликає ані жалю, ані хвилювання. Помер?.. Може бути. Стукаю у прості, оббиті дерматином двері, шкодую, що вони зачинені. А раптом тут, за цими дверима, моя мертва людина зі сну? Я б штовхонула двері, побачила б те нарешті, і хоч би одна загадкова невідступна думка відпустила. Та двері зачинені.

Стукаю, стукаю, і аж лякаюся, коли двері раптом тихо відчиняються.

— Василю Івановичу, вже спали? Отакої. А я нарешті закінчила опрацьовувати ваші тези. Подумала, що маю одразу вам віднести. І зошит, і флешку. Друга флешка вже в Уляни. Відтепер із нею контактуйте. Вона розкаже, як поширить вашу працю.

Дідусь слухає, мов зачарований. Застиг у дверному отворі, худенький, слабенький, тільки очі ясні.

— Ну… Піду, — вичавлюю з себе.

— Ні! Господи, ні! Благаю, — оживає дідусь. Притискає до грудей дорогоцінний зошит і флешку, відступає в коридор, жестами кличе мене за собою.

— Пізно вже.

— Прошу, прошу! Я не затримаю вас надовго.

Язик пнеться відповісти дідові «добре», «гаразд» чи щось на кшталт того, але не бачу навкруги геть нічого доброго, тож відповідаю по суті:

— Ну, якщо ви так наполягаєте. Але тільки на хвилину. На мене чекають.

— Волонтери? — питає наївний дідусь.

— Волонтери, — шепочу.

Нотаріус Реформаторський тримає слово. Не вимагає пити з ним чай, не показує фото зі старих альбомів, не оповідає історію свого довгого життя чи першого кохання, та без емоцій не обходиться. Дідусь проводить мене до скромної, обставленої радянськими меблями вітальні, дістає з полиці невеличку оксамитову коробочку, в які зазвичай упаковують ювелірні прикраси, урочисто простягає мені.

— Не відмовте, — каже щиро.

— Що це? — тримаю коробочку, спустошено дивлюся на нотаріуса.

— Моя вдячність вам. Із почуттям величезної поваги за вашу титанічну працю.

Мені би тут — «дякую» чи щось таке, а я по суті:

— Ну, якщо наполягаєте.

— Так. Наполягаю!

— Що ж, я піду, — кидаю коробочку в сумку, хоч, може, дідусь і сподівався: зараз же розкрию, роздивлятимуся із захватом і дякуватиму, дякуватиму.

— Дякую, — каже дідусь уже в дверях, а я відчуваю, як усередині зривається з гальм, набираючи швидкість, важкий потяг — все зносить на шляху.

— Ви… Ви не розумієте! — кидаю слова, дедалі швидше, швидше. Все агресивніше та гостріше. — Ніколи Земля не стане людям одним домом, ніколи не створять вони єдину спільноту. Ніколи не відмовляться від усього, що розділяє їх на окремі табори: ні від релігій своїх, ні від кордонів чи держав! Ні від власних амбіцій, пихи, брехні! Від огидних безглуздих перформансів! Люди ніколи не любитимуть інших людей! Лише використовуватимуть їх! Бо щоб полюбити…

Замовкаю, бо безпорадна думка уривається, не має продовження, логіки, відповіді… Може, серце знає, та цієї миті і воно німе.

— Справжня любов — привілей вільних, — тихим, кволим голосом відгукується нотаріус Реформаторський.

— Ма… ти моя Мотря! Та про що ви?! — вибухаю.

— Про те, чого ви так і не зрозуміли. Усе, що роз’єднує людей, робить їх рабами. Люди відчувають це на рівні підсвідомості. Завжди відчували. І прагнули стати вільними, зламати кордони: у своїй голові насамперед.

— Та що за маячня? А просто… Просто жити! Любити! Розумієте? Я хочу просто жити, любити!

— Любити — це не просто жити.

— Дурість! Тупа дурість! Любити — це просто! Відкрити серце та злетіти! І вірити, що твою любов не зрадять, не використають підступні покидьки!