— Любов — такий же абсолют, як і воля. Не передбачає додаткових констант.

— Ви… Ви наївний ідеаліст.

— А ви… Хто ви? Так і не усвідомили?..

Потяг усередині гальмує, рипить, зупиняється.

— Знаєте… — шепочу безпорадно і втомлено. — Коли Уляна розмістить ваші тези в мережі і почнуть надходити відгуки, — приготуйте валідол.

Іду геть, у ніч, простую до Дніпровської набережної, та на потилиці відчуваю погляд старого нотаріуса. Він хворий! Хворий мрійник! Або ж ні! Не такий уже наївний і хворий! Лише прикривається пишномовними тезами, а натомість тупо використовує людей! І мене! І тішиться, що залишить по собі безцінний скарб, який переверне світ.

— Теж прагнеш цього, Блеку?.. — шепочу, повертаю до свого будинку на вулиці тупих і довірливих Ентузіастів. Невже Блек чекає, аби продовжити свій абсурдний нищівний перформанс?..

У вікнах мого кубельця — світло. Таке ясне і нещадне, що, здається, в тому світлі підступу не жити: згине, як вірус від антибіотиків. Мене вабить до того світла. Невтримно вабить.

Ось бачу… Відчиняю двері. Сама. Блек стоїть посеред вітальні, дивиться на мене, як небайдужий поціновувач дивився б на Мону Лізу, та він помиляється! Від початку помилився і схибив, коли сам дав мені ім’я. Я — Рома-Роза! Прекрасна південна квітка! У мене власна воля, свої примхи. Моє кохання творить власні перформанси, і начхати на збочену творчість інших. Своє веду! Веду, тому сама… повільно та збудливо скидаю одяг. Гола… Гола йду до столу, на якому парує гаряча смажена щука. Хижа, несмачна у смажених шматках щука! Пальці пече, та мені однаково. Хапаю шматок — щучу голову з гострими зубами, — опускаюся на підлогу, на голу підлогу, бо мій пікнік не передбачає зручного комфорту, лягаю — гола на голу. Кладу на груди гарячу щучу голову, наказую ошелешеному Блекові самими очима: «Їж!» Ведеться. Ведеться, бо не може зрозуміти, і шлях лиш один — пройти пригоду до кінця, щоби усвідомити, розгадати задум. Тому ведеться. Опускається на коліна, бо інакше ніяк. Опускається, молиться мені: нахиляє голову до моїх грудей, пече губи, ніяк не може вхопити гарячу щучу голову, відсахується, та знову нахиляється, молиться і все чекає наступного мого кроку. Ніби я маю розсміятися, віджбурнути смажене, лишити тільки свіже, живе, та я мовчу. Вперто мовчу, і коли він нарешті здається, всідається поряд зі мною на підлогу, дивиться вже не так, як небайдужий поціновувач дивився б на Мону Лізу, — приголомшено, збуджено, отоді тільки прибираю з грудей гарячий шматок, дивлюся на нього, шепочу: «Неушкоджений… коханням!» — бо сама — ушкоджена, на грудях біля серця — червоний болючий опік. Він усе зрозуміє. Зрозуміє і вразиться. Мій нещадний перформанс розіб’є його світ ущент, і він забуде про все: про амбіції, творчі мордування, хижі наміри та щиру самозакоханість, бо все те щезне. Він злетить без наркоти, алкоголю, стимуляторів і лишень одне щире прошепоче: «Кохаю тебе…»

Фантазії тьмяніють, опадають на землю дрібним сірим дощем. Холодно. Дивлюся на світло, що лине з вікон моєї квартири на вулиці Ентузіастів, і так усе ясно в тому світлі. Серце переповнюється відразою і огидою, наче варто лиш підійти до Блека, варто доторкнутися чи просто подивитися йому в очі, як заражуся від нього смертельною хворобою, від якої ліків немає. Ще не вигадали.

Ненавиджу!

Суну геть Дніпровською набережною до метро. Прощавай, Лівий берегу! Мені на Правий, бо він правий, і всі там: мама, тато, а на Нивках — прекрасна жінка Валентина. Постукаю посеред ночі — не прожене, прихистить. Не випитуватиме, що сталося. Хіба що запитає: «Ти голодна, Ромо-Розо?..»

Рома-Роза — це хто? Хіба я?..

Метро поряд, ще встигну на останній потяг, та ноги несуть під міст, у бік Русанівських садів. Там, на старій орендованій дачі, скніє мій нещасний самотній брат з двома ротвейлерами. Він теж Рома. Як не спить, то спитаю: «Брате, скажи, як це — бути Ромою? Ти відчуваєш, що ти — Рома?» А як спить — стукатиму, поки не попрокидаються всі живі душі на Русанівських садах.

— Довго брьохатимеш! — кепкує реальність.

— А куди поспішати? У мене в запасі — вічність… — плююся словами, та годинний похід темрявою висмоктує останні сили, тож, коли зрештою дошкрібаюся до старої хатини, яка прихистила брата з собаками, сил грюкати у ворота немає.

Штовхаю хвіртку, дивуюся: відчинена? Іду двором до темної хатини, торкаюся дверей, і вони тихо прочиняються. Завмираю. Жах леденить. Це ті двері? Двері зі сну? Розчахну їх зараз, аби пересвідчитися: всередині мертва людина?

— Ромко! — лякаюся на смерть, щосили штовхаю кляті двері, забігаю до хатинки.

— Ромо! — метушуся темним простором, заглядаю у всі кути. — Ромо…

Нікого.

А де брат? Де Брукс і Брайан?.. Щезли? Як Герман? Як я для Блека і він для мене? Як усі для всіх?

Сумка. Не тримала б стара жінка в руках колись елегантну шкіряну сумку, Павло Перегуда не зацікавився б так сильно новою сусідкою, яка оселилася на хуторі восени 2016-го. Люди тут час від часу з’являлися. О теплій порі кілька хат окупували галасливі дачники, о холодній волоцюги шукали прихистку в якійсь із покинутих осель, а баби з найближчих до хутора сіл і влітку, й узимку мчали до Павла на хутір по допомогу, бо все Перегуда вмів: і насос полагодити, і дах відремонтувати, і паркан підрівняти, і зорати, і дерева попиляти, і на дрова їх порубати. Баби все дивувалися: чому хазяйновитий чоловік із сином не переберуться в село, а лишаються на хуторі, де взимку крім них ані душі? Павло ще не старий — років сорок із гаком на вигляд. Сина Валєрчика скоро до армії час відряджати. І що потім? Лишиться сам-один на хуторі? А нащо? У селі ж краще. Газ. Асфальт. Люди поряд. Жінку б собі знайшов, міркували розсудливо, бо за такого б кожна пішла. З лиця хоч і непримітний, очі уїдливі, а сили в руках — доста. Роботящий. Не п’є. Геть не п’є, а то для сільських бабів — сумнівна чеснота, бо за свою роботу Перегуда пляшку не приймає. Грошики йому давай. Наскладав уже, певно, тих грошиків. Тракторець уживаний купив, «Ниву» з причепом має, чималу майстерню на подвір’ї зорганізував, а по тому подвір’ю не тільки кури бігають. Коняка нестара в стайні, кількадесят кіз. Кажуть, молоко козяче задорого продає. Жили б на хуторі поряд із Перегудою живі люди, сільські баби все знали б про Павла: і з ким лягає, і коли прокидається, і чому сам Валєрчика виховує, і куди його дружина поділася. Та хутір уже років двадцять як помирав. На початок двотисячних із півтора десятка обійсть живими лишилися три: Перегудине та двох дідів — Оверка й Івана, хати яких тулилися до лісу. П’ять років тому діди померли, і Павло з Валєрою лишилися останніми постійними хутірськими житцями. Поралися по господарству, не відмовлялися від найбруднішої роботи, до дачників у приятелі не пнулися, тому поява нової хазяйки в хаті біля лісу аж ніяк їх не здивувала.

— Значить, Оверкові діти батькову хату дачникам продали, — розсудив Валєра ввечері, коли потомилися вкрай, сиділи біля столу, рубали макарони з ковбасою.

— Тільки дурний хату під зиму продає, — відказав Павло. — Дачники навесні щедрі.

— Значить, за копійки продали. А там же землі…

— В Оверка піч зі старовинної шамотки, — нагадав синові батько, бо нагоди заробити ніколи не пропускав, вже не одну піч разом із сином розібрали. Знали: тільки деякі дачники зберігають у куплених сільських хатах автентичність, а більшість псує їх ремонтами, шпалерами. І передусім намагаються здихатися старих печей і грубок.

— Дізнаюся, — відказав Валєра.

— Скажи дачниці: без грошей піч розберемо. Цеглу заберемо.

— Скільки нині за стару шамотку дають?

— І по двадцять, і по тридцять гривень за штуку.

На тому тему і закрили. Та наступного ранку вдосвіта Павло їхав «Нивою» повз хату померлого Оверка на кукурудзяне поле, де після комбайна чимало качанів лишилося. Поспішав, бо охочих на халяву набити кілька мішків дармовими кормами вистачало. Кинув байдужий погляд на подвір’я померлого діда Оверка — очам не повірив: аж на гальма! Посеред двору стояла стара жінка: сива, сухенька, років сімдесят п’ять чи вісімдесят, не менше, жакетик вовняний, з-під нього білий комірець, спідниця, як у вчительки, на ногах не капці гумові, в яких зручно на городі поратися, ні, — черевики. Закам’яніла. Дивилася в одну точку повз Перегуду, наче не бачила дядька. Притискала до грудей стареньку, колись елегантну шкіряну сумочку.