— То як? — перепитав уперто. — Погоджуєтеся?

— Якщо пообіцяєте, що митимете руки перед тим, як за стіл сідаєте, — оголосила гостя дивну умову, і Перегуда аж не втримався, розсміявся: і здалися старій оті його руки!

— Зробимо! — пообіцяв, гостю в хаті залишив, і гайда втілювати в реальність благодійно-захопницькі плани.

Перш за все бабині папери наново перечитав: якщо їм вірити, то Наталя Іванівна Костомарова особисто поставила підпис під угодою про купівлю старої Оверкової хати в конторі пишнотілої районної нотаріусихи Тасі Ягольник, бо саме Тасин штамп на угоді світився синім чорнилом.

До районної нотаріальної контори і попхався.

— Твоя робота? — от тільки два слова і встиг Тасі сказати, а та як завелася.

Уже все Перегуді пригадала: і як торік заприсягся дах її єврохати новим єврорубероїдом за тиждень укрити, а сам майже два тижні промудохався і відмовився за те знижку зробити; і як козячого молока їй націдив на півлітра менше; і як Перегудин Валєрчик її багнюкою обляпав, коли мчав райцентром на своєму моторолері, нікого навкруги не помічав. І про день, і про ніч, і про свята, і про будні, бо як Тасю послухати, так Павло тільки задля того і живе, щоби Тасю мордувати, та нічого в падлюки не вийде! Тася — жінка сильна. І згадувати забула, як Павло перед армією божився, що повернеться і жениться на Тасі, а сам, сука, після служби вештався десь десять років, а по тому припхався в рідні краї з малим Валєрчиком на руках, наче сам його і зліпив, а перед Тасею навіть не вибачився. Навіть в очі не глянув, навіть не спитав: як ти тут жила без мене, голубко? А був би спитав, спився би від усвідомлення своєї фатальної життєвої помилки, бо таку жінку скривдив і втратив навіки: і красива, і розумна, і інститут закінчила, і грошовиту професію здобула, і дім сама збудувала, і за кермом сама, і по курортах сама. Усе — сама. Сама і сама стільки років… От горе! Увечері навіть чаркою немає з ким цокнутися.

— Та добре, Тасю. Цокнемося якось, — Перегуда їй. — Ти мені краще розкажи, як Оверкову хату продавали. Нічого підозрілого не помітила? Ти ту жінку стару, яка хату купила, хоч в очі бачила, чи посередники тут від її імені розпоряджалися?

Тасю від Перегудиних запитань геть перемкнуло. Груди випнула, очі блищать. І понеслося: про загублену молодість, підлих чоловіків і сувору професійну таємницю щодо будь-якої угоди, під якою Тасин підпис стоїть, тож Тася ці таємниці берегла, береже і берегтиме, як порядна дівчина цноту береже, тож хай Перегуда краще йде, куди йшов, бо Тасі з ним більше нема про що говорити.

Перегуда добре знав Тасю. Теза про те, що «більше говорити нема про що», геть не означала, що Тася замовкне, та цього разу його збентежило інше.

— Тасю, чуєш… — спитав знічено. — Ти… теє… Нащо про цноту згадала? Невже досі її не втратила?

Глянув у раптом беззахисні, безпорадні Тасині очі — ледь не обісцявся: стільки журби, стільки безнадії з них лилося. Твою дивізію! Сунув від нотаріальної контори до «Ниви», до тями прийти не міг, бо хоч зазвичай балакуча Тася нічого не відповіла, лише вчепилася у папери, що лежали на столі, втупилася в них, руки тремтіли, та Перегуда і без слів зрозумів відповідь, і від того давнішня історія їхнього наївного дитячого кохання, про яку він завжди згадував, як про легковажну пригоду (ну, зліпили вони на емоціях з Тасею удвох хиткий човник колись; ну, повсідалися на ньому, аби помріяти, кому від того шкода?), раптом розрослася до велетенського громіздкого судна: перегородило річку, за старою течією не попливеш, нове русло прокладати треба. І, може, тому, що з роками до Тасиної колись тоненької талії додалося сантиметрів і кілограмів, судно те уявлялося Павлові велетенською вантажною баржею, яку годі і пнутися розвернути самотужки.

Уже й день минув, вечір поприсинав Перегудиних кіз-курей, а Павлові перед очі все безпорадна Тася: паперами шарудить, руки тремтять. І та клята баржа. Щось же з нею треба робити, виходить. А що?

— Дізнався щось у нотаріусихи про бабині діла? — Валєрчик до останнього тата не чіпав, бо така філософія в Перегудиній хаті панувала: не сіпати один одного без причини, та сьогодні причина була. Павло повернувся на хутір похмурим, спантеличеним, і син усе чекав, коли батько сам розповість, що за несподівана новина так приголомшила його в райцентрі, та Перегуда мов занімів, тож Валєрчик вирішив: час форсувати події.

— То як? — перепитав, коли вже всідався на моторолер, аби мчати до друзів у Карасівку, а Павло вийшов на ґанок із цигаркою. — Допомогла Тася чи задарма до району мотався?

— Не задарма, — тільки і кинув батько, а ясності від того — нуль.

— Можу в Карасівці в Оверкового сина дядька Івана розпитати, як він батькову хату продавав, — запропонував Валєрчик.

— Сам розпитаю, — Перегуда йому.

Курив чи не курив, цигарку — геть, пішов до хати, де чужа старенька жінка скніла.

— Їдь уже, бо всі карасівські гульки без тебе минуть, — тільки й буркнув синові через плече. — Бо ти ж не знаєш: то і не гульки зовсім, усе серйозно. І за двадцять років вони тобі гикнуться, якщо накосячиш.

— Ти про що зараз?

— Та геть про все! — Двері — гуп: кінець розмови.

Баржа. Знай одне в Павловій голові крутилося: баржа! І жодної слушної думки, як її розвернути, ніби заклинило, і те одне бентежило і дивувало вкрай, бо, на відміну від інших, Перегуда саме життя сприймав як одну незбагненну, обмежену лише часом проблему, тому ніколи не панікував і не бідкався вже так, щоби до відчаю, які б негаразди не підкрадалися: ламав їх, як сухі гілки, пнувся далі. А тут заклинило.

«Бо жінка», — признався.

Який сенс собі брехати: ніколи в Перегуди відносини з жінками не складалися. З того першого разу, років тридцять тому, коли ще геть зелений Пашка під час першої практичної катастрофічно-невдалої спроби миттєво перескочити з групи незайманих підлітків до рангу обізнаних на жінках парубків у ярку за селом від хвилювання тільки і зміг, що стягнути труси з вайлуватої матюкливої Людки, яку батьки перед випускним класом на все літо відправили до бабусі в Карасівку набиратися скромності, і обізнана геть у всьому гонориста Людка так від батьківських ідей знудилася, що аж на Пашку погодилася, а Пашка у власних трусах заплутався, і все фінішувало ще до фактичного фізичного контакту. От тоді-то малий Перегуда і дійшов карколомного висновку: стосунки з жінками для нього — повна срака, і йти йому по життю з тою сракою, як верблюду з горбом.

«Карма», — поставив собі діагноз, але якогось біса не прийняв його смиренно та покірно. Навіть Людці ще тоді, тридцять років тому, коли відштовхнула його обурено, підтягнула труси і закричала: «Ти що, геть ненавчений?!» — кинув нахабно: «Навчений! Просто мене від таких затраханих верне!» Та з тих часів будь-яку особу жіночої статі, яка перетинала периметр його особистого простору, сприймав відсторонено і легковажно, наче наперед знав: то все програшна лотерея, не варто на неї і краплі сил марнувати, хіба що брати те, що саме до рук пливе. А думати про жінок — взагалі дурна справа. Що би не трапилося — усе з часом розвіється.

«Як-от з Альонкою», — пригадав найтриваліші і найдивніші свої стосунки.

Вона наполягала, щоб усі звали її Альонкою, хоч у свідоцтві про народження, яке завжди носила при собі, бо то був єдиний документ, який свідчив про її наявність на планеті, значилося Олена Заєць. Та чи від того, що в її очах постійно мерехтіли тваринний заячий острах і дикувате напруження, чи від того, що попри це випинала груди зухвало, цідила слова з манірним капризом і прибирала до рук усе, що в ті руки потрапляло, Павло подумки називав її сучкою і вкладав у те слово не презирство та зневагу, а тільки глибинне неусвідомлене співчуття до бідної тваринки, яка і не жила зовсім, а лишень прагнула вижити, а вже яким чином — байдуже, бо шляхів не обирала.

«Альонка ж про сучку не знала», — ніби виправдався.