Вони перетнулися на півдні. В Альонки на той час — шістнадцять зелених рочків життя, три останні з яких вона вешталася країною у пошуках пригод на свою голову. У Павла вже — біографія: двадцять п’ять за плечима. Після армії гайнув до батьків, які залишили на Карасівському хуторі порожню хату, а самі попхалися за 200 км на птахофабриці гарувати, тож Пашка вирішив спочатку підробити грошенят на курях, а потім — як вийде. Та замість курей прибився до бригади, яка роз’їжджала по всій Україні і заробляла будівництвом. Більше п’яти років країною мандрував, і одного разу в степу під Херсоном старий бусик застряг у багнюці і здох і бригада напросилася на ночівлю до працьовитих корейців, які насадили, обробляли, а тепер ще й охороняли від злодюжок гектари якісної кримської цибулі: жили в палатках-куренях поряд із плантаціями, на вогнищах варили собі їсти, на гілках сушили випраний одяг. Корейці непроханих гостей не зневажили: трудар трударя не образить. Відтягнули бусик до найближчої СТО, потіснилися, звільнили для бригади кілька наметів, лиш Павлові місця не вистачило, і молодий кореєць із беземоційним, як у Будди, лицем постановив, як наврочив: «З Альонкою будеш». І повів Павла до намету, що окремо від інших самотньо стирчав посеред цибулевого поля.

Тої ночі зірки не світили — спали поміж хмарин. У дрімучій темряві намету Павлові в ніс ударив терпкий запах парфумів впереміш із цибулевими ефірами. Аж задихнувся. Увімкнув ліхтарик, аби постелитися, завалитися і заснути, і побачив худе дівчисько в коротенькому квітчастому сарафані: скрутилося на простенькому матраці, дивилося на незнайомця агресивно, зацікавлено і зухвало, та Перегуда бачив не насторожені сині очі, а тільки величезний жовто-ліловий синець навколо правого її ока. І парфумами від неї тхнуло, хай би вони!

— Хто це тобі в око зацідив? Корейці? — спитав.

— Чого це корейці? Корейці добрі, — відповіла нахабно. — Дозволили в них пожити, поки фінгал зійде.

— А хто, раз не корейці?

— Покидьок один. А ти не покидьок?

— Та ніби ні.

— А чого «ніби»? І сам не знаєш? — випростала худі голі ноги, розглядала їх, ніби вперше бачила. Губи закопилила і заходилася фарбувати нігті на ногах яскраво-червоним лаком.

До суміші цибулевих ефірів і смердючих парфумів додався гострий, схожий на ацетон запах.

— Та ні. Знаю. — Перегуда всівся на солому, якою в наметі вистелили підлогу, дивився на дівча, роздратування під кадик. «От же сучка! — дивувався. — Невже думає, що я їй своїм ліхтарем тут до ранку присвічуватиму?!»

— А ти з тих будівельників, які біля нас «поламалися»? — Дівча, знай, мазало і мазало нігті червоним, кидало на Перегуду швидкі оцінливі косяки. А ліхтар і далі випалював свій потенціал на нуль.

«От же сучка!» — геть роз’ярився Павло.

— Чуєш, давай згортай свою мазню, — буркнув. — Ліхтарик — не вічний двигун. Чи мені весь його заряд на тебе задарма спустити?..

— Так ти жлобяра?

— Що?! — аж смикнувся до нахаби.

Дівча відсахнулося по-тваринному граціозно і блискавично-швидко. Завмерло, увіп’ялося Перегуді в очі, наче намагалося прочитати його подальші наміри.

— А що? Що я такого сказала?

Вимкнув ліхтар. Чорно стало.

— Замовкни вже, — прошепотів. — Спатиму. І ти спи.

— Не можу. Підлі корейці вимагають, щоб я вночі цибулю стерегла.

— Ага, то корейці вже підлі. А казала — добрі, — улігся на солому, рюкзак під голову: не вперше спартанцем бути.

— Були б добрі, то дозволили б просто в них пожити. А вони вимагають, щоби я за те на них вкалувала.

— Так іди і вкалуй уже, тільки спати заважаєш.

— Хто спати хоче, той і посеред війни засне. А ти не хочеш, — відповіла дівчина.

— Ти знаєш, чого я хочу!

— Звісно, знаю.

У чорноті зависла дзвінка хвилююча тиша. Павло відчув, як прокинулося жадання: відключило сон, запульсувало. «Дідько! Вона ж геть мала! Дитина дурна», — намагався вгамувати себе. Спробував пригадати, коли востаннє мав під собою жінку. Місяців два тому? Чи вже три минуло?

— А я от не знаю, чого ти хочеш, — кинув у темряву.

— Так я сама скажу. Хочу того ж, чого і ти!

Перегуда аж усміхнувся: ти ба! То сьогодні вимушений целібат має шанс скінчитися?

— Нічого не вийде, — загальмував сам себе. — У мене резинки нема.

— Із резинкою тільки повії та хвойди мужчину до себе підпускають.

— А без резинки хто?

— Ті, хто по любові…

Перегуда розчув суть: дівча не проти і без презерватива. Трохи піднявся на соломі, аби в темряві зорієнтуватися, як скорше до здобичі дотягнутися, випростав руку, наштовхнувся на гарячий голий дівочий живіт, обхопив дівчину обома руками, притягнув до себе, та вона раптом нахилилася кудись убік, потягла за собою Перегуду. «Ох, швидка! Уже й на солому», — подумав, та раптом у чорноті куреня спалахнуло світло ліхтарика.

— Можна я дивитимуся на тебе? — попросилося дівча. — Хочу бачити…

«Хоче, щоб я її бачив», — зрозумів Перегуда, лише втямити не міг: а нащо? Та жадання вимітало запитання з голови, як бруд із давно не метеної хати. «І хай! — подумав. — Ну бачитиму фінгал під оком, то й що? Мені на її очі начхати!»

— Давай уже теє чи що, — тільки й буркнув.

І понеслося. Перегуда аж очі заплющив від несподіваного усвідомлення, що он як буває, що йому самому геть нічого робити не треба, навіть ворушитися не треба, бо дівча все чисто само робить. А якби не заплющував, то побачив би, з якою відчайдушною рішучістю і винахідливістю дівча єдиним зрозумілим і доступним йому способом виборює собі право плюнути вже на корейців і прибитися до цього кремезного, сильного хлопця.

— Подобаюся? Я тобі подобаюся? — все шепотіла Павлові у вухо.

— Кому б така не сподобалася, — сказав дівчині вранці, коли прокинувся в наметі: спокійний, розслаблений, яким бував завжди після чергової спроби обламати власну, самим собі напророчену карму, а вона увійшла до куреня — худа, сумна, у тому коротенькому сарафанчику, з тим фінгалом під оком, і знову спитала: «Я тобі подобаюся?» Та при білому дні Павло врешті побачив не тільки фінгал, бідну одежину і ідіотські червоні плями лаку на нігтях побитих дорогами ніг, а ще й наполохані сині очі, бліду шкіру і чорне густе волосся аж до грудей. Кому б така не сподобалася? Гарна…

— Корейці кажуть: ваш бусик уже поремонтували, скоро на поле приженуть, — мовила обережно.

— Значить, далі поїдемо.

— А ви куди?

— До моря. Приватний пансіонат будуватимемо.

— Класно тобі. А мене корейці вигнали. Сказали, щоби забиралася.

— А чого це вони раптом?

— Я ж уночі мала цибулю стерегти, а я біля тебе до ранку просиділа. Ти спав, а я дивилася на тебе.

— Нащо ж ти сиділа-дивилася?

— Бо дуже сильно полюбила тебе.

У Перегуди так щелепа і відпала. Твою дивізію! Ще ніхто з жінок і ніколи після випадкового сексу не казав Павлові «люблю тебе», та ще й «дуже сильно». Якщо чесно, взагалі ще ніхто нічого такого не говорив. І що він має на те відповісти? «Добре»? Чи — «твої проблеми»?

— Чуєш. А як тебе звати? — бовкнув розгублено.

— Альонка.

— А я — Паша. Тобі скільки років?

— За місяць шістнадцять виповниться.

— А чого не в школі?

— Щоби в школу ходити, треба додому повернутися.

— А чому не повертаєшся?

— А що мені там робити? Дивитися, як мамка з батьком удвох п’яні по хаті валяються, а як протверезіють, женуть нас із братом по сусідах просити хліба?

Замовкла. Дивилася повз Павла, вуста тремтіли, а очі сухі, злі. Лиш головою хитнув: бачив у Карасівці таких сусідських дітлахів, немитих, нечесаних, бігали селом, як ті цуценята покинуті. Гримнеш на них — вишкіряються, зараз вкусять, а як по голівці погладиш — припадуть, обіймуть і не відірвати.

— Так ти… теє… куди тепер? — тільки й мовив.

— Можна я з тобою до моря поїду? — припала, обійняла. І як її відірвати?

— Я не розважатися їду, вкалуватиму з ранку до ночі. А ти що там робитимеш?

— Житиму з тобою. Кохатиму тебе, — сказала. І додала: — Бо я тебе вже дуже сильно полюбила.