— Отак, значить!

— Повір, я обмалював тобі цілком імовірну законну перспективу.

— І хєр із нею, з такою перспективою! Раз закони отак працюють, обійдемося без законів, — уперто відповів Перегуда. — Зараз поїду на хутір, закину бабцю в «Ниву», привезу і покину в твоїй хаті! Тільки б живою довезти, бо вже геть слаба. Та мені по цимбалах, чуєш? Помре дорогою, то мертву в твоїй хаті покину. Ти це діло заварив, тобі і розгрібати!

— Мужик, що ти мелеш? Куди ти її привезеш? Сюди? — Герман усміхнувся криво, показуючи на старовинний будинок. — Я тут не живу, чуєш? У мене вже немає тут житла! Як і в Наталі Іванівни Костомарової. Вона продала, я продав. Які питання? Ти навіть не знаєш, де я нині мешкаю.

— Та чого ж не знаю! — нахабно збрехав Перегуда. — Аби не знав, і розмови би з тобою не починав! Отак, йолопе! Ти готуйся! Увечері поспілкуєшся з колишньою сусідкою, якщо ще живою тебе зустріне, — і пішов до «Ниви».

Сунув, матюччя гнув: ніколи б не вийшло з нього детектива чи, приміром, слідчого. Не вміє отак хитро розмову закрутити, аби людині самій захотілося покаятися, виправити помилки. Ріже правду-матку, а результату від того — нуль, тільки на серці гірка безпорадність. Нащо за Германом гнався? Що з’ясував? Що той покидьок? Що всі Павлові припущення: про мутну схему, за допомогою якої столичний нотаріус позбавив бабцю житла, — реальність? І яка з того користь? І дурному зрозуміло: бабця квартиру на Хорива ніколи не поверне, доживати їй біля Перегуди, і він дарма збрехав, що знає, де живе Герман. Якби і знав, ніколи б так із старої не позбиткувався, щоби запхати її в «Ниву», привезти на квартиру Германа і пред’явити нотаріусу як головний речовий доказ.

Тільки дверцята «Ниви» розчахнув — поряд «Тойота» пригальмувала. Обернувся: з салону автівки на нього презирливо дивився Герман.

— Мужик, ти не забувай. Не тільки ти знаєш, де я живу, — сказав. — Я теж знаю, раз ти сусід старої.

— Налякав їжака голою сракою!

— Нащо мені тебе лякати? Я і без погроз знаю, що з такими трапляється! Поки чужими хатами займаються, про свої забувають. А потім такий схаменеться, бігом до своєї хати, а хати нема!

Перегуда не встиг і видихнути від гніву: «Тойота» зірвалася — тільки куряву з-під коліс і побачив.

— От же падло! — прошепотів. Потягся до мобільного, бо чогось терміново захотілося зателефонувати Тасі. Сказати: «Таке падло твій колега, Тасю! Як ти тільки не гидуєш, що таке падло тебе торкається, га?»

По кишенях — а нема мобільного! Утік до рук «дресалівців» разом із грошима, ключами від хати.

— І три години скоро спливуть, — згадав.

Усівся за кермо, задумався: надто багато неприємних подій сталося цього дня. Так багато, що вже би і доста! Почав гортати день від ранку: бабця в хаті. Хоч тут без проблем. Сир продав. Потім виродки з «Кресала» намалювалися. Потім Тася з цим козлом. І що головне? З чим починати розбиратися в першу чергу? До кого стукати?

«Гіві», — вирішив, і в тому була логіка: грузинський ресторан, куди Перегуда привозив сири, розташовувався у самому серці Подолу, від Хорива — кілька кварталів, пішки за п’ять хвилин дістатися можна, а хазяїн ресторану — поважний літній грузин Гіві з молодими блискучими очима — завжди зустрічав Павла не як ділового партнера, а як друга.

…Гіві уважно вислухав сповідь Перегуди про напад незрозумілих патріотів, які затаврували його московським гандоном і заборонили привозити сири в столицю, задумався. Поставив на стіл пляшку «Кіндзмараулі», показав на неї Павлові: вина? Ні? Не чекаючи відповіді, відставив пляшку, дістав із полиці графинчик з чачею, налив у дві чарки.

— Так я ніби теє… за кермом, — буркнув Перегуда, але з поваги до Гіві трохи пригубив грузинської горілки. Подивився на грузина збентежено. — І що мені робити?

Гіві виявився справжнім стратегом.

— Знаєш, — сказав, — мені до смаку твої сири. Якісні в тебе сири, але не настільки феноменальні, щоби я заради них розпочинав із кимось війну. Це з одного боку. Бо з іншого — оті мутні сировари, які покидьків на тебе нацькували, вже моє самолюбство зачепили. Вони що собі думають? Що мене можна змусити робити те, чого їм забажається? Що вони відсунуть тебе і мені доведеться купувати в них? Так вони помиляються! У мене вистачить не тільки гніву, щоб розтерти їх на порох за потреби, але і розуму, щоб обійтися без цього. Бо ми так зробимо… — Гіві замовк, відпив чачі. — Угоду з тобою я розірву.

— Ясно… — Перегуда з горя і собі відпив. Та потужно так, що аж до денця.

— Нічого тобі ще не ясно, чуєш! — спалахнув Гіві. — Угоду розірвемо, щоби не дратувати ворогів, яких ми поки в лице не знаємо. Але ми їх узнати повинні. І коли вони зрозуміють, що сирів я в тебе вже не купую, то першими тут об’являться. Прийдуть! Зі своїм сиром, із пропозицією. І, знаєш, Пашо, думаю, їхня пропозиція буде вельми привабливою: скажуть, що сири їхні неперевершені і, головне, дешевші.

— І що ж тут неясного? Купуватимеш у них?

— Ні! Познайомлюся з ними ближче, з’ясую, чим дихають, з ким тирлуються, на кого сподіваються, звідки в них армія взялася. Щоб знати, з ким більше ніколи не мати справи. І друзям перекажу. І друзям друзів. А ті своїм друзям. Бо зі мною так не можна.

— Ні з ким так не можна, — відповів Перегуда. — Ти мені краще скажи, де сирами розживатимешся?

— У тебе.

— Щось я не розумію.

— Тобі угода потрібна чи сири продавати?

— Сири.

— Тоді продавай мені їх і далі, але без угоди. На довіру, на моє слово. Мого слова тобі достатньо?

— Як партизани, працюватимемо? У глибокому підпіллі?

— А що робити? В Україні живемо. Війна.

Перегуда головою захитав: так-так. На Гіві глянув:

— А що мені з двома іншими ресторанами робити? Теж піти до них, запропонувати попартизанити трохи?

— Навіть не потикайся! Якщо одразу всі три ресторани, з якими ти співпрацюєш, відмовляться не тільки від тебе, а й від твоїх конкурентів, ті одразу допетрають, що ти розпочав нову гру. І хтозна, чим ударять у відповідь.

— Тоді мені — гайки, — сказав Перегуда. — Бо мені зменшувати обсяги ніяк не можна.

— А ти їх не зменшуй!

— Як? Може, ти, Гіві, забиратимеш у свій ресторан сири, яких на три ресторани вистачить?

— Та може бути. Я ж сказав, що і далі купуватиму в тебе сири, але ще не сказав, за якою ціною.

Серце впало: Перегуда напружився, уп’явся поглядом у порожню чарку. Схопив графинчик, налив повну. Узяв її важко, заковтнув.

— Та-ак… Оце вже, відчуваю, справжня ділова розмова починається.

Гіві виявився не тільки стратегом, а і вправним бізнесменом.

— Сам подумай, — сказав Перегуді. — Ось на одній чаші терезів — ти зі своїми дорогими сирами. А на другій — твої конкуренти з досить непоганими сирами, а також з армією, якою вони обзавелися. Завтра ті патріоти припхаються сюди, поб’ють мені вікна чи підпалять ресторан, скажуть, що я грузинський гандон і що працюю на Кремль. І в чому мій зиск?

— А ти щось казав про самолюбство. Що так не можна.

— Не можна. Тому мені потрібен додатковий зиск, страховка, навар за ризик. Щоб вистачило грошей хоч нову шибку у вікна вставити, якщо справа набере радикальних обертів.

— І що пропонуєш? — видушив Перегуда, молився подумки: хай Гіві десять відсотків від ціни відгризе, а краще б п’ять чи три.

— Купуватиму в тебе на двадцять відсотків дешевше, — сказав Гіві. — Розумію, ти ошелешений. Але не все так погано. Вважай, що починаєш оптову торгівлю. Забиратиму в тебе весь нинішній обсяг товару, надлишки сам перепродаватиму вже за своєю ціною. А тобі не доведеться Києвом мотатися у пошуках ринку збуту. Цим я займуся, а ти можеш сміливо нарощувати обсяги і молитися, щоби твої кози доїлися.

— Що з моїми козами станеться? — тільки й прошепотів Перегуда. Пропозиція Гіві нагадувала діряве решето, крізь яке провалювалися не тільки гроші, але й Павлові гордість, самолюбство, оптимізм і життєві сили. З одного боку. Бо з іншого — в решеті ще міцно, як збитий сир, трималися купи Перегудині впертість, працелюбство і два живі стимули не опускати рук: Валєрчик і Тася.