— Якщо домовилися, тоді не барися, — Гіві підвівся з-за столу, торкнувся Перегудиного плеча. — Зараз же їдь до двох інших ресторанів… Хто там у тебе в списку? Італійський ресторан на Печерську і варенична? Їдь, розривай із ними угоди. Тільки без пояснень. Без посилань на брудні методи конкурентів, їхніх бойовиків. Не треба, Пашо. Тепер це наша комерційна таємниця. Якщо ті два ресторани почнуть співпрацювати з твоїми конкурентами, то конкуренти повірять, що ти виконав їхні умови. Для ресторанів це, звичайно, збитки, а для нас — плюс.

«Особисто для тебе, Гіві, величезний плюс, — раптом зрозумів Перегуда. — Усе ж просто, як і те, що засрану дупу треба підтирати. Ти отримуєш мої гарні сири за копійки, перепродуєш їх десяткам інших ресторанів, ще й підкошуєш італійський ресторан на Печерську і вареничну, які залишаться без моїх сирів. І конкурентів особисто в тебе, Гіві, поменшає. А клопоту не додасться…»

Підвівся, у Гіві поглядом уп’явся. Узяв графин з чачею, налив собі вже третю повну чарку, випив.

— Чуєш, Гіві. Часом не ти всю цю байду заварив?

Гіві не образився. Розсміявся. Перегуду за плечі обійняв — посунули до виходу удвох.

— А красива б схема вималювалася, скажи?

— Ти?

— Ні, Пашо, не я. Вибач, але для мене ти надто вже дрібна персона, щоб заради твоїх сирів витрачати ресурси і справжню виставу влаштовувати. Але не заперечую: був би йолопом, якби не скористався твоїми проблемами. Це з одного боку. Бо з іншого — якби ти був непорядною людиною, я б і пальцем не ворухнув, аби тобі допомогти. А моя пропозиція — це реальна допомога. Згоден?

«Повним йолопом почувався б, якби не погодився», — подумав Перегуда.

Їхав на Печерськ до італійського ресторану, потім до вареничної вже в сутінках — п’яний, розбурханий, злий. У голові знай одне: вже доста подій на сьогодні, доста! Розірвав угоди, наче серце на шмаття порвав.

— Кози повиздихали, — повідомив замовникам чужим механічним голосом. — Якась тваринна холєра. Чи чума. З хутору щойно подзвонили. Сказали: Пашко, нема в тебе більше кіз, за день згоріли. Так я теє… напився з горя. Простіть. Поїду. Ще якось додому треба дістатися поночі.

Тільки на темряву і сподівався, коли пізнього вечора потиху виїхав із Києва, бо впевнився: день закінчився, а з ним і всі його проблеми. Хіба що одного має побоюватися: поліцейських, які можуть зупинити «Ниву», принюхатися до водія, а Гівина чача ще не відпускала, колобродила. І з рота, певно, тхнуло на кілометр, тому…

«…Потиху, потиху», — вдивлявся у порожню дорогу, намагаючись відігнати розпач. На сьогодні вже справ нема, а отже, і проблем.

Згадав, що планував увечері серйозно, але милосердно поговорити з Тасею про подальше їхнє спільне життя. Що бабці обіцяв розтлумачити, хто в світі — сука, а хто — порядна людина. Проте одне нахабне перегодоване падло все ж внесло корективи в ті ймовірні розмови, бо після зустрічі з Германом Перегуда під іншим кутом дивився тепер і на Тасю, і на бабцю Костомарову. Слів для розмов із ними, може, поменшало, а от думок додалося. Та хіба він має вихлюпувати їх сьогодні?

— Завтра буде день, — прошепотів. — На сьогодні беру цю… перерву.

Настінний годинник із гіпсовими янголами над циферблатом у Тасиній вітальні показував 23:45, коли хтось стукнув у її вікно.

«І нащо після того взагалі заміж виходити? Аби щоночі рвати серце і шукати свого чоловіка, бо він десь вештається?!» — роздратувалася, бо хоч нова її реальність, у якій тепер домінантно позиціонував себе переможець її цноти і потенційний законний чоловік Павло Перегуда, і надихала, але і тривожила не менше.

Невже в усіх так? Аби вчора до ночі з розуму зводив, а на ранок і сліду його не знайти? Наївна в сімейних справах нотаріусиха ж повірила: увечері обговорять засади, на яких будуватиметься їхня щаслива родина. Підготувалася: у Києві вдень устигла не тільки на семінарі відмітитися, але й магазинами пробігтися. Купила нову білизну зі стразами і мереживом, якусь смердючу рідину за скажені гроші, бо продавчиня упевнила, що «ця туалетна вода з афродизіаками перетворює чоловіків на покірних ласкавих цуциків: роби з ними, що заманеться», а Тася вже навіть бачила, що б хотіла з Перегудою зробити після того, як скине халат, лишиться в самих нових мереживних трусах зі стразами і впаде на ліжко, на якому, до речі, нове простирадло розстелено!

Нові труси натягла на пишну дупу! Парфумами облилася… А Перегуди все нема й нема. Години зо дві чекала терпляче, лиш до вікна підходила час від часу, виглядала: не видно? Не видно. Встигла навіть котлет насмажити, бо так їсти захотілося, хоч ріж. Наїлася. На годинник — уже восьма вечора.

«Ще трохи зачекаю», — вирішила і, щоби не психувати без глядачів, присвятила годину професійному росту: ретельно перечитала методичку, яку отримала на семінарі. Потім ще раз перечитала.

Коли годинник повідомив, що вечір став ніччю — 23:00, — то зрозуміла, що психи не допоможуть — час діяти. Кинулася до мобільного Перегуді дзвонити.

«Абонент не може прийняти ваш дзвінок…»

Тасине серце — бумц! І впало.

— Щось сталося… — прошепотіла збентежено. — Щось погане, біда.

Якась інша жінка від такого трагічного передчуття опустила би руки, залилась би слізьми, але Тася тільки вчора стала жінкою і так скоро свого щастя відпускати не збиралася.

«Дзвонитиму йому до півночі, — виробила план. — До опівночі не відгукнеться — увесь район на ноги підніму».

Дзвонила-стукала до Павла безперестану, наговорила з десяток голосових повідомлень, відправила стільки ж есемесок — ані гу-гу. Та коли до закінчення доби лишилося 15 хвилин, хтось стук у вікно.

Підбігла, визирнула: Перегуда стоїть. Живий-здоровий. Не побитий, не скалічений. На двох ногах, які точно рухаються, а раз рухаються, то якого біса ті ноги Перегуду до Тасі вчасно не привели?!

Халат на грудях запахнула: чоловік іще заслужити має, аби Тася для нього халат зняла! Мобільний у кишеню (принципова професійна звичка — бути на зв’язку з імовірними клієнтами цілодобово), дурне в голову — пішла двері відчиняти.

…Перегуда стояв перед дверима похмурий, розчавлений. Щосили вмовляв себе: тримайся, твою дивізію! Не показуй жінці, що цей день вивернув тебе шкірою всередину. Просто скажи: вибач, справи затримали, «Нива» поламалася, півдня у ній колупався, бо в Києві до механіків звертатися не варто, там ціни захмарні, за ремонт стільки заплатиш, що на ті гроші другу «Ниву» купити можна, тож ще раз вибач, солодких тобі снів, Тасю, а за нове життя завтра побалакаємо, я оце тільки заради того і стукнув тобі у вікно, щоб сказати: завтра буду в тебе з самого ранку.

— А я теє… в Києві мобільний загубив, — сказав.

— Голову ти в Києві загубив! — обурено вигукнула Тася. — Не міг у когось попросити телефону, щоби мені подзвонити? Не міг сказати: «Тасю, я живий-здоровий, зі мною все гаразд»? Я ж тут уже ледве не сконала від страху! Я ж уже думала: все, вбили Пашку, на шмаття порізали! Сто разів тебе набирала! Сто разів!

— Тасю… Все нормально… Прошу, не сердься! Нічого поганого вже не станеться, — виправдовувався. Так і стояв за метр від розбурханої нотаріусихи, ніби і кроку до неї ступити сил не вистачало. — Принаймні сьогодні не станеться, — додав.

Тася б на те не змовчала: стільки слів у голові за години тривожного очікування накопичилося, та в кишені халата задзеленчав мобільний і за принциповою професійною звичкою бути з ймовірними клієнтами на зв’язку цілодобово Тася вихопила мобільний. До вуха:

— Алло…

Вислухала людину на іншому кінці дроту, знітилася вкрай. Простягнула Перегуді мобільний.

— Твій Валєрчик. Каже, що не може до тебе додзвонитися.

Колись пізніше, на прийомі в психоаналітика (якби Перегуда знав про існування психоаналітиків і навіть навідався до одного з них), він міг би яскраво і переконливо описати вир суперечливих моторошних емоцій, які накрили його після банальних Тасиних слів: «Твій Валєрчик». Та не тієї миті.