— Де бабця поділася — зрозуміти не можу, — сказав тоскно.

Тася брівки звела, мить подумала.

— Знаю, де вона може бути!

— Ти знаєш? Оце так!

— Знаю, Пашо!

— І де?

— Герман її забрав, — сказала.

Перегуда вухам не повірив. Вирячився.

— От послухай, — заторохтіла Тася. — Герман — колега мій, із Києва. Він торік допомагав твоїй бабці угоду на купівлю хати на хуторі оформлювати. Носився з нею тоді, як з писаною торбою: «Наталю Іванівно, не переживайте. Якщо з часом передумаєте на хуторі жити, то я вам у місті інший варіант знайду». А сьогодні в Києві на семінарі я його перестріла і кажу: Германе, чуєш? Таку ти мені свиню підклав. А Герман: що за свиню, Тасю? А я йому: у мене тепер мужчина пристойний є, хочу, щоб він до мене переїхав, та тільки він — дуже вже совісний, бабцю твою собі на шию повісив. Ще потягне її з собою до мене. А воно мені треба? Кажу: допомагай. Знайди своїй бабці місце в будинку для літніх людей чи ще якийсь варіант.

— І він що?

— Та що. Сказав: не існує проблем, які не мають рішення. А ввечері… Коли ти щез, а я тебе все у вікно виглядала. Бачу: райцентром автівка Германова їде.

— Сьогодні?! Увечері?!

— За півгодини до того, як ти об’явився. Я ще здивувалася: невже одразу проблему вирішив? Та він такий, оперативний. Певно, змотався на хутір і забрав бабцю.

Перегуда завмер: коліщатка в голові закрутилися, гнів очі залив. «Так ти оперативний, Германе? Одразу проблеми вирішуєш? Пообіцяв, що не буде в мене хати, то вже і нема?! Так я ж теж твою хату знайти можу! Ще й як можу!»

— Тасю, — прохрипів. — Дочекайся поліції. І пожежників. Мені терміново в одне місце зганяти треба.

— Та куди? Здурів?

— Тасю! — підвищив голос. Метал задзвенів. — Дай мені свій мобільний! І покажи, де там є номер Германа. Він же є?

— Є, — простягнула чоловікові телефон. — Ти ж не станеш посеред ночі людину тривожити тільки задля того, аби взнати, як бабця почувається?

Перегуда вихопив у Тасі мобільний.

— Тасю, — сказав. — Я твого Германа на попіл розітру.

— Може, ще вб’єш через свою бабцю?! Та де таке побачиш! Хата згоріла, а йому бабця пече!

— Яка бабця?! Це падло тебе в Києві сьогодні лапало посеред білого дня! Я бачив! Просто на вулиці! На очах у всіх! — вигукнув уже з «Ниви».

На газ. Аж курява з димом перемішалися.

— Та що відбувається?! — закричала Тася «Ниві» услід. — Ти здурів?! Знайшов час для ревнощів! Якого біса я повинна стирчати тут сама?! У халаті! Капцях! І нових трусах! Я не хочу! Це нечесно!

А хто обіцяв, що буде чесно? Павло присягався, що в них із Тасею все по-людському буде, а не по-чесному.

Перегуді теж здавалося до біса нечесним усе, що відбулося з ним того нескінченного дня, та адекватних висновків не зробив: не зупинився хоч на хвильку, не переконав себе завмерти, забитися у кут, перечекати, осмислити довгий перелік причин, які навалилися на нього карколомними наслідками. Де там! Мчав далі шукати пригод на свою сраку, наче мало йому подій, іще хоче.

Гнав автівку на Київ, бачив: ось його надпотужна, швидша за космічний корабель «Нива» фатально-легко наздоганяє пердуху «Тойоту». Гігант Перегуда виходить із «Ниви», земля здригається від кожного його кроку. І Герман — крихітний, безпорадний, переляканий — теж здригається: тремтить, як холодець, скиглить, благає про пощаду. Та гігант забуває про милосердя, бо — чесно! Жити треба чесно! Хапає покидька Германа за шкірку, піднімає над землею на рівень звичайної п’ятиповерхівки, оголошує вирок, гарчить, мов грім: «Кара! Стара мудра жінка Наталя Іванівна Костомарова знала, що говорила. Час покарати тебе, мерзенне ти гниле створіння! Кара тобі! За те, що стару бабцю помирати викинув! Що спалив мою хату! Що Тасю лапав! Кара!» Та на етапі, коли гігант мав би обрати жахливий засіб покарання і оперативно реалізувати його, фантазії Перегуди ганебно гальмували, бо замість розіп’ятого, приміром, чи підвішеного за ногу до ліхтаря Германа перед очима плигали інші картинки: цинічні «дресалівці» верещали: «Московський ти гандон», Гіві ляскав Павла по плечу: «Доволі непогана пропозиція», злий Сашко Шовкопляс простягав пляшку: «Хильнеш моєї горілки? Чи тобі з усього мого тільки моя Галя до вподоби?» Перегуда знизував плечима, тягнувся до пляшки, та все навкруги раптом накривав їдкий дим зі згарища, і ось уже — нічого навкруги, тільки темна, непрозора порожнеча.

І шляху перед очима не видно.

— Та ні! — хитнув головою, намагаючись відігнати страшні видовища, в кермо вчепився, у темну трасу очима вп’явся. — Не вистачало мені ще в ДТП втрапити!

Дурні фантазії відступили. Напружився, зосередився: знайде в Києві Германа! Зателефонує з Тасиного мобільного, і хай тільки це падло не відповість на нічний дзвінок колежанки. Перегуда спитає адресу Германа. Скаже: Тася наказала терміново передати важливі документи. Герман вкаже точку своєї дислокації, вийде з дому, аби забрати документи, і тоді врешті Перегуда вчепиться у виродка, щоби уже не відпустити. Альтернатив не розглядав. Пригода обіцяла стати абсолютно безальтернативною.

— Не бійся, козел ти драний! Я тебе не вб’ю. Мертві вже ні за що не відповідають, а ти ще маєш відповісти! — шепотів гарячково. — Як не по закону, то по совісті.

Дурні фантазії остаточно відступили: тиснув на газ, вдивлявся у вогні заправки попереду, і вже майже проїхав її, бо заощадливий — у багажнику повна каністра, та боковим зором зафіксував самотню «Тойоту», що стояла збоку від колонок із пальним на майданчику, де водії перепочивають, п’ють каву перед тим, як продовжити шлях. Герман?!

На гальма! «Нива» зупинилася метрів за десять за заправкою.

— Не чекав? А от тобі й «здрасьтє», суко, — прошепотів Перегуда.

Вийшов з автівки, посунув до «Тойоти» повільно-важко, наче кожен крок мав не тільки наблизити його до Германа, але і надати неймовірних сил поставити вагому крапку в злочинах нотаріуса. Та з кожним кроком набирався лише люті. «Оце так! — стукало в скроні. — А що ти тут робиш, Германе? Бабцю кудись запроторив, підпалив мені хату, повертався до Києва з перемогою, зупинився тачку заправити, бо увесь свій бензин навколо мого обійстя порозливав, і тепер відпочиваєш? Кавою свої звитяги відмічаєш? Так не вийде, нотаріусе! Надто ти мене погано знаєш, раз отак скоро на мені хрест поставив! Сам зараз переконаєшся! Сам…»

До «Тойоти» підійшов, у вікно зиркнув: за кермом Герман спить. Голову відкинув, аж щелепа відпала, так солодко дрімає.

— Нє, ну не сука?!

Стук у вікно «Тойоти». Чисто як ватажок «дресалівців» вранці, коли виманював Перегуду з «Ниви». Герман і не ворухнувся.

Перегуда вибухнув.

— Германе! — гаркнув щосили.

Не помітив, як із будівлі заправки вислизнули дебелий заправник і жінка-касирка: завмерли, витягнули шиї, вдивлялися збуджено-насторожено.

Різко відчинив дверцята «Тойоти», вхопив сплячого Германа за шкірку та як смикне: ану, прокидайся, твою дивізію! Тіло Германа зрушило, викривилося: голова і тулуб вивалилися. Голова — бах об землю, і кривава калюжа навколо голови. Ноги так і лишилися стирчати в салоні, і сам Герман нагадував тепер не людину зовсім, а дивакуватий знак запитання із кривавою крапкою під ним.

— Убивають! — заволала касирка. — Ой, люди! Убивають, убили…

Перегуда не встиг і здивуватися. Зі спини на нього навалився дебелий заправник, повалив на землю, дав по голові так, що Перегуда відключився, скрутив руки вчасно приготовленою пластиковою мотузкою.

— Вовік! Поліцію викликати? Чуєш? — усе на тій же високій ноті волала жінка.

— Викликай! Я пасажира в коморі зачиню!

— Та що ж це? Люди! Що ж це? Вбивають прямо на заправці! — ніяк не вгавала жінка.

— Курко! Заткнися вже, тут нікого нема! — гаркнув заправник. — У поліцію дзвони. Отепер дзвони!

У темній комірчині підсобного приміщення заправки зв’язаний Перегуда лише повертався до тями, коли тремтячий від збудження заправник завмер перед вхідними дверима поряд із такою ж тремтячою касиркою. Вдивлялися в дорогу, якою ось-ось мали прибути поліцейські.