— Такий фарт, — сказав заправник.

— А раптом здогадаються? Чуєш, Вовік, мені страшно.

— Не здогадаються. «Мусорам» аби справу закрити. А ми їм — готового вбивцю на тарілці. І аж два свідки злочину. Ти ж бачила, як мужик із «Ниви» нашого кінченого зоозахисника вбив?

— Вовік…

— Що «Вовік»? Хочеш розповісти, що я його на той світ відправив? Тоді скажу, що ти мене підговорила. Що я виконавець, а ти організаторка. Хотіла пограбувати багатого клієнта.

— Ти геть здурів, зек довбонутий!

— Не скигли. Прорвемося. Я шкірою відчуваю… світло в кінці тунелю.

Розсміявся.

— Хто казав, що я дурний, коли жмурика в його тачку посадив? Я не дурний. Я геній!

— А камери?

— Що «камери»? Голуби їх пообсирали! Уже місяць, як повідрубалися.

— А металевий прут добре сховав, генію?

Знаряддя вбивства не знайшли. Безцінну інформацію тихцем повідомила Перегуді старенька прибиральниця баба Оля, що колись товаришувала з покійною мамою Павла, а тепер за малу копійку наводила чистоту в районному відділенні поліції. Дочекалася, коли правоохоронці зібралися на оперативну нараду, шаснула до ізолятора тимчасового тримання, де вже другий тиждень скнів Перегуда, прочинила віконце у дверях його камери, разом із двома купованими пиріжками, тихим своїм бідканням і упевненістю, що Павло нікого не вбивав, повідомила: знаряддя злочину не знайшли. Але шукають, бо в жертви голова пробита чимось важким металевим. Чи проломлена. Баба Оля не дочула, коли під дверима підслуховувала, але як щось нове дізнається, так спробує ще раз до Павла навідатися.

— Потерпи, дитино, — порадила. — Поліцаї ж не знають, що ти не вбивав. Їм знадобиться час, щоб розібратися. Тобі і так пощастило, що в районі залишився, бо чоловіка вбили на нашій території. А що б сталося, якби в область відправили чи в Київ? Кому ти там потрібен? А тут — усі свої. До правди докопаються.

Зітхнула, вже взялася зачиняти віконце, та все ж запитала:

— Ти як, Павлику?

Так як? Упертий Перегуда без покірності прийняв підлий зигзаг долі, але перші кілька днів після несподіваного нічного затримання оцінював ситуацію геть неадекватно. Ошелешено зустрічав поліцейських, які завалювали групами по шість-сім осіб, і де вже там зрозуміти, хто з них слідчий, а хто за компанію припхався, аби позбиткуватися з чергового затриманого. Налітали зграєю, били і кулаками, і запитаннями.

— Герман Григорович Швець. Знаєш такого?

— Те падло мою хату спалило, — відповідав, не допомагаючи собі. — Ви ж справу відкрили? Як треба, я заяву напишу: що той козел мою хату спалив, господарство винищив. І ще бабцю треба шукати. Наталю Іванівну Костомарову. Ви бабцею займаєтеся?

— Ти нам запитання ставиш і завдання даєш? Ти з дуба впав, мужик?!

— Так — людина пропала.

— А Швець — не людина? Убив і забув?

— Нікого я не вбивав.

— А свідки інше кажуть!

— Які ще свідки?

— Заправник і касирка з АЗС підтвердили, що ти гнався на своїй шкарабайці за громадянином Швецем, побачив його автівку на заправці, витягнув із машини і вбив.

— Брешуть!

— І Анастасія Вікторівна бреше? Ти серйозно?!

— Яка ще Анастасія Вікторівна? Не знаю такої.

Отоді-то один із поліцейських і вбив Перегуду наповал. Заіржав конем:

— Нотаріусиху Ягольник не знаєш? Трахав бабу і навіть імені не спитав?!

— Хіба Тася — Анастасія? — здивувався. — А я чогось вважав — Таїсія.

Очі в підлогу: закам’янів, відмежувався од цілого світу і на слово для поліцейських не розщедрився, хоча чув, не оглух, як ллють йому у вуха, що Тася прийшла із заявою і в тій заяві чесно повідомила правоохоронців, як Павло Перегуда оскаженів од ревнощів, погнався за громадянином Швецем, з яким у пані Ягольник тільки стримані ділові стосунки, погрожував розтерти київського нотаріуса на порох, про що пані Ягольник, і як професіонал, і як громадянка, змовчати не може, бо почуватиметься співучасницею вбивства колеги, до якого ставилася із великою повагою.

«Так он чого Тася до мене не ходить», — подумав, бо (чого собі брехати?) чекав. Від першого дня в сирій холодній камері тільки на те і сподівався, що Тася розірве всі перепони, примчить, обійме, прошепоче на вухо: «Я тебе тут не залишу! Чуєш, Пашо? Я тебе звідси витягну, чого б це мені не коштувало», — а він скаже: «Тасю, я і сам впораюся. Аби ти вірила: нікого я не вбивав», — а вона скаже: вірю.

— Карма… — прошепотів, коли залишився у камері сам. Признатися, Перегуда не знав, що то є «карма», але слово подобалося. Він уперше почув його ще підлітком, коли в Карасівку дурним вітром занесло вервечку вітчизняних кришнаїтів у яскравих помаранчевих лахміттях: повиїдали капусту і моркву з карасівських городів, навчили бабів варити чай з абичого, складно-плутано навертали селян у свою філософію, та з усіх їхніх словесних візерунків і нескінченних мантр Павло запам’ятав лише красиве слово «карма», що воно, на його думку, символізувало своєрідне небесне тавро. І кожному на його персональному таврі своє написано: одним — багатіти, другим — хворіти, третім — ніколи з жінками щастя не мати. Пашка вперше і вимовив те слово — карма! — після невдалого секс-дебюту з матюкливою ровесницею Людкою. А Тася тепер просто підтвердила давно відому Перегуді істину.

— Карма, — повторив.

Чомусь не погодився подумки, як зазвичай: так, карма. Мить покумекав, виматюкався. Яка ще в біса карма?! Зрадила його Тася! Використала, як гандон, і викинула. Чи мститься! Від початку мстилася, бо з мужиками в неї не склалося, так вона Перегуду винуватим призначила.

Після констатації тих прикрих фактів стосунки з Тасею для Павла набрали стільки нещадної ясності, що її вистачило і для того, щоби врешті адекватно оцінити власне сутужне становище.

— А що незрозумілого, твою дивізію, — бурмотів. — Я один. Самому за себе битися! І битимуся, бо не один: Валєрчик десь є.

Валєрчик був у курсі, що тато за ґратами. Тої ночі, коли Перегуду запхали до поліцейського бусика, Павло попросив двох молодих копів у чорному, які блокували найменший його рух: «Хлопці, у мене син в армії. Чуєте? Мамки в нього немає, нікого немає, я один. Дайте мобілку, подзвоню йому. Скажу, що теє… заарештували мене». Молоді не пройнялися. Дивилися крізь Перегуду, наче його зовсім нема, та коли поліцейський бусик загальмував біля районного відділення поліції і один із молодих копів, рухливий, мов ящірка, швидко вискочив, побіг на голос начальника, другий — насуплений, мовби в нього тарілку з-під носа забрали, — сказав Перегуді:

— Брата мого молодшого разом із твоїм Валєркою в «учебку» під Київ відправили. Так я братові подзвоню. Хай перекаже твоєму синові «гарні» новини.

Перегуда хотів сказати «дякую» чи навіть «бережи тебе Боже», та чогось спитав:

— Як тебе звати?

— Колесник.

— Як гадаєш, хлопцям у війську нормально?

— Краще, ніж тобі!

Краще! Коли в мізках Перегуди остаточно прояснилося і він почав адекватно оцінювати халепу, у яку встряг, навіть зрадів, що Валєрчик у війську, а не тиняється сам згарищем винищеного обійстя: і ситий, певно, і не мерзне, і при ділі.

«Тільки за рік повернеться! Хіба за рік не відбудуюся? Відбудуюся. Я ж не безрукий», — хазяйновито розмірковував, ніби сидів на ґанку, а не в камері ізолятора тимчасового тримання. Конкретизував план: поселиться у літній кухні, оцінить збитки, збере докупи все, що лишилося, і спочатку кинеться не хату відновлювати, а загін для кіз, бо кози — годувальниці. Пробував прорахувати, скільки кіз могли вижити в пожежі, думки збивалися на курей, коняку. Тракторець обгорілий — перед очі. А поряд Тася стоїть: стривожена, розгублена, у халаті і капцях.

«Тобі ще чого?! Щезни вже навіки», — гнав нотаріусиху подумки, втовкмачував собі: сука! Не потрібна! Забути! Та що більше гнав, то нав’язливіше думки про Тасю супроводжували його чорні дні. Ось Тася застигла перед ним, за гонором своїм намагається приховати розгубленість і страх, а Перегуда їй: хочу, щоби в нас усе інакше було. По-людському. І руку їй тоді поцілував.