— Кілька тижнів, — промовила я.

Він кивнув.

— Мені здається, я знаю, що могло його спричинити, — додала я, — але мені хотілося б почути вашу думку.

Він припинив читати і нарешті кинув погляд на мене.

— Що, на вашу думку, призвело до болю в спині, міс Оліфант?

— Мені здається, це мої груди, лікарю, — сказала я.

— Ваші груди?

— Так, — відповіла я. — Розумієте, я зважила їх, і виявилося, що вони важать майже чотири кілограми — разом, звісно ж, а не кожна окремо! — Я засміялася. Він пильно подивився на мене з кам’яним виразом обличчя. — І цю вагу доводиться носити на собі. Це не мало, — уточнила я. — Хочу сказати, якщо прив’язати майже чотири кілограми додаткової плоті до ваших грудей і змусити вас носити їх на собі весь день, ваша спина також почала б боліти, чи не так?

Він мовчки зиркнув на мене, а тоді кахикнув, щоб прочистити горло.

— Як… як ви?..

— Кухонні ваги, — пояснила я, киваючи. — Я просто… поклала їх на ваги. Я не зважувала їх разом, тому припустила, що вони мають важити приблизно однаково. Я розумію, що це не зовсім науковий підхід, але…

— Я випишу вам рецепт на знеболювальне, міс Оліфант, — промовив він, не даючи мені закінчити, і знову почав щось набирати на клавіатурі.

— Цього разу сильніші, будь ласка, — твердо відповіла я, — і багато.

Раніше вони намагалися здихатися мене, виписуючи крихітні дози аспірину. Мені потрібні високоефективні ліки, які можна додати до моєї аптечки.

— Чи не могли б ви виписати мені повторний рецепт на ліки від екземи? Здається, вона загострюється під час стресу чи збудження.

Він не спромігся відповісти на моє прохання, а просто кивнув. Ми мовчали, доки принтер випльовував рецепти, які лікар передав мені. Він знову поглянув у монітор і почав щось друкувати. Між нами зависла ніякова тиша. Його соціальні навички були жахливо нікчемними, особливо для людини, яка працює з іншими людьми.

— Бувайте, лікарю, — мовила я. — Дякую за те, що приділили мені час.

Мої слова пролетіли повз нього. Він, очевидно, все ще був поглинений своїми записами. Це єдиний недолік молодих спеціалістів — у них жахливі манери спілкування з пацієнтами.

Це був учорашній ранок, ранок іншого життя. А сьогодні автобус впевнено віз мене до бізнес-центру. Дощило, люди мали жахливий вигляд, куталися у свої пальта, вікна запотівали від кислого ранкового подиху. Життя пробивалося до мене крізь краплі дощу на склі, ароматно виблискувало над мокрим одягом і вологими ногами.

Я завжди пишалася тим, що могла самотужки керувати власним життям. Я єдина, що вижила, я — Елеанор Оліфант. І мені більше ніхто не потрібен — у моєму житті немає порожнечі, я не відчуваю нестачі якоїсь частини себе. Я самодостатня особистість. Саме це я завжди повторюю собі, за будь-яких обставин. Але минулого вечора я зустріла кохання всього свого життя. Коли я побачила, як він вийшов на сцену, я просто зрозуміла, що це воно. На ньому був стильний капелюх, але мене привабило зовсім не це. Ні, я не настільки поверхова. На ньому був костюм «трійка», а нижній ґудзик його жилета був розстебнутий. Матуся казала, що справжні джентльмени завжди залишають розстебнутим останній ґудзик — це було однією з ознак, на яку слід було звертати увагу, оскільки вона вказувала на те, що перед вами витончений і елегантний чоловік, який належить до відповідного класу та має певний соціальний статус. Його вродливе обличчя, його голос… зрештою, це був чоловік, про якого можна було з упевненістю сказати «потенційний законний чоловік».

Матуся буде у захваті.

В офісі відчувалася радість від завершення тижня. Працівники брехали собі, що ці вихідні якимось дивовижним чином будуть неймовірними і що наступний тиждень і робота будуть інакшими, кращими. Але вони ніколи не збагнуть, що це даремні сподівання. Хоча для мене дещо таки змінилося. Я погано спала, але, попри це, почувалася добре, краще, неперевершено. Кажуть, коли зустрічаєш «ту саму людину», це відразу зрозуміло. І це правда, навіть той факт, що доля перетнула наші шляхи того четвергового вечора, тому вихідні вабили, обіцяючи час і надію.

Один з веб-дизайнерів сьогодні завершував проект, і, за традицією, ми відсвяткуємо цю подію дешевим вином і дорогим пивом, а ще насиплемо чипси в миски для пластівців. Якщо пощастить, усе почнеться рано, тому я зможу з’явитися на святкуванні й вчасно піти. Усе, що мені потрібно, — дістатися до крамниць до їх закриття. Я штовхнула двері, і прохолодний потік від кондиціонера змусив мене здригнутися, навіть попри те, що на мені була шкіряна куртка. Біллі намагався привернути до себе увагу. Він стояв спиною до мене, а інші були занадто захоплені його промовою, щоб помітити, як я прослизнула в офіс.

— Вона ненормальна, — сказав він.

— Що ж, ми знаємо, що вона трохи не при собі, — додала Джейні, — це ніколи не викликало сумнівів. Питання в тому, що вона робитиме цього разу?

Біллі шморгнув:

— Ти ж знаєш, що вона виграла ті квитки й попросила мене піти з нею на той дурний концерт?

Джейні всміхнулася:

— Щорічна лотерея халявних подарунків від дурних клієнтів для Боба. Перше місце — два безкоштовні квитки. Друге місце — чотири безкоштовні квитки…

Біллі зітхнув:

— Точно. Вечір четверга був провальним — благодійний концерт у пабі, за участі маркетингової групи нашого найбільшого клієнта, а ще різноманітні коронні номери від родичів і друзів, які викликали лише зніяковіння. І, що найгірше, з нею!

Усі засміялися. Я не могла не погодитися з такою оцінкою, навряд чи той вечір був сповненим гламуру і розкоші в стилі твору Фіцжеральда.

— У першій половині виступав гурт — «Джонні-якось-там і Піонери-Пілігрими», — який насправді виявився не таким і поганим, — сказав він. — Вони грали переважно авторські композиції, а ще трохи каверів і класичних хітів.

— Я його знаю — Джонні Ломонд! — вигукнула Бернадетта. — Йому стільки ж років, скільки моєму старшому братові. Він приходив якось до нас на вечірку, коли мама і тато були на Тенерифе, він і приятелі мого брата з випускного класу. Закінчилося все тим, що вони забили раковину у ванній кімнаті, якщо я нічого не плутаю…

Я відвернулася, не бажаючи слухати про його помилки юності.

— Хай там як, — мовив Біллі (я помітила, що він не в захваті, коли його перебивають), — їй зовсім не сподобався гурт. Вона сиділа там ніби вкопана, не рухалася, не плескала, нічого. І як тільки вони закінчили, сказала, що їй потрібно додому. Вона не дочекалася навіть перерви, тому мені довелося сидіти решту виступу самому, наче відлюднику.

— Це ганьба, Біллі. Мені здавалося, ти збирався запросити її піти чогось випити, можливо, потанцювати, — зауважила Лоретта, злегка штурхаючи його ліктем.

— Ти така кумедна, Лоретто. Нічого не вийшло, вона кулею втекла звідти. Доки гурт закінчив свій виступ, вона, мабуть, уже сиділа вдома в ліжку з чашкою какао і примірником «Читацького дайджесту».

— О! — зітхнула Ненсі. — Вона не нагадує мені людину, яка читає щось на зразок «Читацького дайджесту». Це має бути щось дивніше, несподіваніше. «Час риболовлі» чи «Караван»?

— «Коні і пси», — впевнено мовив Біллі, — і вона оформила б передплату.

Вони почали хихотіти.

Насправді я також від цього засміялася.

Я зовсім не очікувала, що вчора ввечері трапиться щось подібне. І від цієї думки ставало ще важче. Я належу до того типу людей, котрим до вподоби все належним чином планувати, готуватися заздалегідь і бути організованими. Це виникло нізвідки. Тому ця подія для мене ніби ляпас по обличчю, ніби удар у печінку, як опік.

Я попросила Біллі піти зі мною на концерт здебільшого тому, що він був наймолодшим працівником в офісі. З цієї причини мені здалося, що йому сподобається музика. Я чула, як інші піддражнювали його з цього приводу, коли думали, що я пішла на обід. Я нічого не знала про цей концерт і раніше не чула жодного з запрошених гуртів. Я йшла туди з відчуття необхідності — я виграла два квитки в благодійній лотереї і знала, що потім колеги розпитуватимуть мене про це.