Я пила кисле біле вино, воно було теплим і вже починало бродити в пластикових стаканчиках, з яких паб змушував нас пити. Мабуть, вони вважали нас справжніми дикунами! Біллі заплатив за мій напій, щоб подякувати мені за запрошення. Про те, що це було побачення, не могло бути й мови. Сама думка про це здавалася сміховинною.

Світло згасло. Біллі не хотілося дивитися інші виступи, але я наполягла на своєму. Ніколи не знаєш, чи станеш ти свідком народження нової зірки, що за виконавці вийдуть на сцену і чи запалять її своєю енергією. А тоді з’явився він. Я приголомшено дивилася на нього. Він випромінював світло. Він сяяв. Усе, до чого він торкався, безповоротно змінювалося. Я сіла на своє місце й підсунулася ближче. Нарешті. Я знайшла його.

Тоді доля розкрила переді мною майбутнє — мені лише потрібно було дізнатися про нього якомога більше. Музикант — відповідь. Перш ніж впоратися з жахом від звітів на кінець місяця, я вирішила швидко переглянути кілька сайтів, зокрема «Арго» і «Джон Льюїс», щоб подивитися, скільки коштує комп’ютер. Я припустила, що мені вдасться заскочити в офіс на вихідних і скористатися одним з них, але також існував великий ризик, що в офісі буде ще хтось і йому кортітиме дізнатися, що я там роблю. Звісно, це не можна було назвати порушенням правил, але мої справи не повинні нікого турбувати, і мені б не хотілося пояснювати Бобу, як це так я працювала всі вихідні та все одно не спромоглася розібрати величезну купу рахунків, які очікували на обробку. Крім того, у цей час я б могла зробити щось вдома, наприклад підготувати пробне меню для нашої першої спільної вечері. Багато років тому матуся казала, що чоловіки втрачають голову від сосисок у тісті. А ще вона казала, що шлях до серця чоловіка лежить через домашні сосиски в тісті — гаряче, пухке тісто і якісне м’ясо. Я вже багато років не готувала нічого, окрім пасти. І я ніколи не робила сосисок у тісті. Мені здається, це нескладно. Зрештою, це лише тісто й механічно оброблене м’ясо.

Я увімкнула комп’ютер і ввела свій пароль, але екран завмер. Я вимкнула комп’ютер і знову його увімкнула, але цього разу на екрані навіть не з’явилося поле для введення паролю. Починаючи дратуватися, я пішла до Лоретти, нашого офіс-менеджера. У неї є безліч ідей щодо власних адміністраторських здібностей, і у вільний час вона робить огидні прикраси, які потім продає всяким ідіотам. Я сказала, що мій комп’ютер не працює і що я не можу зв’язатися з Денні з відділу технічної підтримки.

— Денні звільнився, Елеанор, — промовила вона, не відриваючись від монітора свого комп’ютера, — тепер у нас новий працівник. Реймонд Гіббонс, здається. Він прийшов минулого місяця, наче.

Вона сказала це таким тоном, ніби я мала це знати. Усе ще не дивлячись на мене, вона написала його ім’я та прізвище і номер внутрішнього телефону на папері для нотаток та передала його мені.

— Величезне спасибі, ти, як завжди, дуже допомогла, Лоретто, — сказала я.

Звісно ж, вона пропустила це повз вуха.

Я набрала записаний номер, але потрапила на голосову пошту: «Привіт, Реймонд тут і не тут. Ніби кіт Шрьодінгера. Залиште своє повідомлення після звукового сигналу. Бувайте».

Я захитала головою з огидою, а потім повільно й чітко промовила:

«Доброго ранку, містере Гіббонс. Мене звати міс Оліфант, я спеціаліст з фінансів. Мій комп’ютер не працює, тому я буду дуже вдячна, якщо ви полагодите його сьогодні. Якщо вам потрібна додаткова інформація, мій внутрішній телефон — п’ять-три-п’ять. Заздалегідь дякую».

Сподіваюся, що моє зрозуміле й змістовне повідомлення стане для нього взірцем. Я зачекала десять хвилин, прибрала на столі, але спеціаліст з технічної підтримки так і не зателефонував. Витративши дві години на заповнення паперів і так і не дочекавшись відповіді від містера Гіббонса, я вирішила піти на обід раніше. Мені спало на думку, що я могла б фізично підготуватися до потенційної зустрічі з музикантом, зробивши деякі покращення. Але з чого почати: попрацювати зсередини чи ззовні? Я подумки склала перелік можливих зовнішніх перетворень, які варто зробити: волосся (на голові й тілі), нігті (на ногах і руках), брови, целюліт, зуби, шрами… усе це потрібно вдосконалити чи приховати. Урешті-решт я вирішила почати з зовнішності, поступово переходячи до внутрішнього «я». Це ж природно. Зміна шкіри, переродження. Тварини, птахи та комахи можуть дати дуже корисну інформацію. Якщо мені не вдається обрати правильний напрямок дій, я думаю: «Що б зробила видра?» або «Як би саламандра відреагувала на цю ситуацію?» І я незмінно знаходжу правильну відповідь.

Дорогою на роботу я проходжу повз салон «Кошик краси Джулії». І коли я зайшла туди сьогодні, у них якраз скасували один прийом. На все піде близько двадцяти хвилин, Кайла стане моїм косметологом, і це коштуватиме мені сорок п’ять фунтів стерлінгів. Рівно сорок п’ять фунтів, нагадую я собі, коли Кайла веде мене на нижній поверх. Він того вартий. Кайла, як і інші працівники, одягнена в білу уніформу, яка нагадує хірургічний костюм, і білі сабо. Мені подобається це псевдомедичне вбрання. Ми заходимо в некомфортно маленьку кімнатку, у якій заледве вміщаються кушетка, стілець і столик.

— А тепер, — каже вона, — вам потрібно зняти свої… — вона робить паузу й дивиться на мої стегна, — ем-м-м, штани та білизну, а тоді лягти на кушетку. Вам потрібно бути оголеною вниз від талії або ж можете скористатися ось цим, — каже вона і кладе на кушетку невеликий пакет. — Загорніться в рушник, а я повернусь за кілька хвилин. Гаразд?

Я киваю. Я не очікувала, що потрібно буде так багато всього робити.

Тільки-но за нею зачинилися двері, я зняла взуття і вилізла зі штанів. А шкарпетки можна залишити? Я подумала, що заради балансу шкарпетки варто зняти. Тоді я знімаю трусики і на мить замислююсь над тим, що з ними робити. Мені здається, не варто вішати їх на спинку стільця, щоб усі їх бачили, як я зробила зі штанами. Тому я обережно складаю їх і кладу в сумочку. Почуваючись виставленою напоказ, я беру невеликий пакет, який Кайла залишила на кушетці, і відкриваю його. Я витрушую його вміст і уважно роздивляюся: усередині лежить пара крихітних трусиків, які, за номенклатурою «Маркс енд Спенсер», називаються «танга». Вони зроблені з тієї ж тканини, що й чайні пакетики. Я одягаю їх. Вони замалі, і моя шкіра звисає з кожного боку.

Кушетка дуже висока, я помічаю пластикову сходинку під нею, яка допомагає мені вилізти. Я лягаю. Кушетка застелена рушниками і вкрита зверху тим грубим блакитним папером, яким вкривають поверхні в кабінетах лікарів. Ще один чорний рушник був складений біля моїх ніг, тому я накинула його на себе, щоб вкритися. Чорні рушники мене турбують. Які, цікаво, брудні плями мав приховати цей темний колір? Я дивилася в стелю та рахувала світильники, а потім почала роздивлятися навколо. Попри тьмяне освітлення, я помітила шорсткі відмітини на блідих стінах. Кайла постукала в двері й увійшла, сповнена неприхованої життєрадісності.

— Що ж, — промовила вона, — що ми робимо сьогодні?

— Як і домовлялися — депіляцію зони бікіні.

Вона засміялася:

— Так, вибачте, хотіла запитати, з яким воском будемо працювати?

Я замислилася:

— Звичайним… тим, що отримують зі свічок, — сказала я.

— Яку форму робимо? — коротко запитала вона, а тоді, помітивши мій вираз обличчя, додала: — Ви можете обрати французьку, бразильську чи голлівудську депіляцію, — вона терпляче перераховувала типи процедур, загинаючи пальці.

Я замислилася. Подумки повторила назви, знову й знову, подібну техніку я використовую, розв’язуючи анаграми, чекаючи, доки літери складуться в слова. Французька, бразильська, голлівудська… французька, бразильська, голлівудська…

— Голлівудська, — зрештою кажу я. — Голлі зробила б, і Елеанор зробить.

Вона проігнорувала мою гру слів і підняла рушник.

— О… — сказала вона. — Гара-а-азд…

Вона підійшла до столика, відчинила шухлядку та щось з неї дістала: