— Я міг би обійтися без цього, — відповів Дон Кіхот, — коли б раніше здумав приготувати пляшку ф’єрабраського бальзаму, одна крапля якого зберегла б нам час і ліки.

— Що ж це за пляшка і який бальзам? — запитав Санчо у пана.

— Рецепт цього бальзаму я знаю на пам’ять, — відповів Дон Кіхот, — і з ним нічого боятись ні смерті, ні ран. Коли я його виготую і дам тобі, а ти десь у бійці побачиш, що мене розрубано пополам, як то часто трапляється, то тобі доведеться тільки підняти половину мого тіла, що впаде на землю, і прикласти до тієї, що залишиться у сідлі. Треба тільки робити це якнайшвидше, щоб не застигла кров, і прикладати половину до половини так, щоб вони якраз припадали одна до одної, а потім мерщій дати мені проковтнути дві краплі цього бальзаму, і ти побачиш, що я стану здоровіший за яблуко.

— Якщо це так, — сказав Санчо, — я зразу зрікаюсь губернаторства на острові, що ви мені обіцяли, і хочу тільки, щоб ваша милість у нагороду за мої численні й великі послуги дали мені рецепт цієї незвичайної рідини. На мою думку, перший-ліпший дасть за неї не менш як два реали за унцію, а мені цього й досить, щоб чесно та спокійно дожити свій вік. Слід тільки знати, чи дорого коштуватиме готувати її.

— Менш як за три реали можна зробити три асумбри[42], — відповів Дон Кіхот.

— Лишенько моє! — сказав Санчо. — Так чого ж ваша милість не робить цього бальзаму й мене не навчить?

— Пожди, друже, — відповів Дон Кіхот, — я маю відкрити тобі ще важливіші секрети та вчинити ще більшу ласку, а тим часом лікуймося, бо вухо болить мені дужче, ніж я хотів би.

Санчо витяг із торбинок корпію та мазь, а Дон Кіхот, знявши з голови й побачивши свій розбитий шолом, мало не втратив розуму і, поклавши руку на меч, підвів очі до неба й сказав:

— Присягаюся жити за прикладом великого маркіза Мантуанського, що заприсягся помститись за смерть свого небожа Балдуїна, відмовився їсти на скатерці, поцілувати свою дружину й від дечого іншого. Я хоч і не пригадую цього всього, але додержуватиму, аж поки цілком помщуся за вчинену мені образу.

Почувши це, Санчо сказав:

— Ваша милість повинні звернути увагу на те, що коли рицар виконає ваш наказ і з’явиться до вашої господині, сеньйори Дульсінеї Тобоської, він відбуде свою повинність і не заслуговує вже іншої кари, якщо не зробить нового злочину.

— Ти сказав і зауважив дуже добре, — відповів Дон Кіхот, — і я скасовую свою присягу про нову помсту, але знову стверджую, що житиму так, як я сказав, аж доки здобуду такий самий шолом від якого-небудь рицаря.

— Киньте під усі чорти свої присягання, сеньйоре, — відповів Санчо, — бо вони тільки шкодять здоров’ю і занапащають сумління. А коли не кинете, то скажіть мені, що маємо робити, якщо довгий час не зустрінемо жодної людини в шоломі. Невже ж ви здійснюватимете свою обітницю, незважаючи на такі незручності та невигоди, як спати в одежі, не ночувати в залюднених місцевостях і завдавати собі тисячі інших прикростей, вигаданих божевільним старим герцогом Мантуанським, які ваша милість хоче тепер відживити? Подивіться ж, ваша милосте, — цими шляхами їздять не озброєні люди, а самі погоничі мулів та візники, які не тільки не мають шолома, а й ніколи не чули про нього.

— Тут ти помиляєшся, — заперечив Дон Кіхот. — Не перебудемо ми й двох годин на цих перехрестях, як побачимо більше озброєних людей, ніж було їх в армії, що йшла на Альбраку здобувати прекрасну Анхеліку[43].

— Щасти нам, — сказав Санчо, — і хай наблизиться час, коли ви добудете острів, що так дорого мені коштує; а після цього я можу й умерти.

— Я сказав тобі, Санчо, — промовив Дон Кіхот, — що тобі не варто турбуватися. Коли бракуватиме острова, у нас є ще королівства Данія і Собрадіс. Вони прийдуться тобі, як перстень на палець, і для тебе то буде навіть краще, бо королівства ці стоять на твердому ґрунті. Але облишмо їх до часу, а тепер подивись, чи немає в твоїх торбинках чого під’їсти, бо нам треба швидше їхати й шукати якогось замку, де можна було б переночувати та приготувати бальзам, про який я тобі казав, а то, клянуся Богом, вухо мені здорово поболює.

— У мене є цибуля, трохи сиру й кілька скибок хліба, — сказав Санчо, — але це ж не їжа для такого славетного рицаря, як ваша милість.

— Як погано ти на цьому розумієшся, — відповів Дон Кіхот. — Тобі треба знати, що для мандрівних рицарів велика честь не їсти нічого цілий місяць, а якщо вони й їдять, то перше, що трапиться під руку. І ти знав би це все, якби прочитав стільки романів, скільки я. Але в жодному я не знайшов згадок про те, чи їли мандрівні рицарі, коли не зважати на незвичайні випадки, як-от урочисті бенкети на їхню честь; решту ж днів вони живилися квітами. Ясна річ, вони не могли жити, не ївши й не задовольняючи всіх інших людських потреб, бо були такі самі люди, як і ми з тобою, але вони перебували здебільшого в лісах та пустинях і, не маючи кухаря, вживали звичайних сільських страв, таких-от, як ти мені зараз пропонуєш. Отже, друже Санчо, не турбуйся про те, що мені більше до вподоби, не силкуйся знайти новий світ і не намагайся збити мандрівне рицарство з його путі.

— Пробачте, ваша милосте, — сказав Санчо, — що, не вміючи ні читати, ні писати, я не знаю правил рицарського фаху. Надалі я наповнюватиму свої торбинки різними сухими плодами для вашої милості, як для рицаря, а для себе, бо я не рицар, братиму щось із птиці та істотніше.

— Я не кажу, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — що мандрівні рицарі мусять їсти самі, як ти кажеш, сухі плоди, а відзначаю тільки, що звичайно вони живляться плодами й різними травами, які ростуть по степах. Вони ці трави знають, знаю їх також і я.

— Добре було б знати ці трави, — сказав Санчо, — бо, я гадаю, нам доведеться колись використати ваші знання.

І на цім слові Санчо витяг із торбинки те, про що казав, і вони дружньо та мирно заходилися їсти, але, бажаючи швидше знайти пристановище на ніч, хапливо скінчили суху та мізерну вечерю, сіли верхи й поїхали шукати якого-небудь селища.

Незабаром сонце зникло, а разом із ним і надії знайти те, чого їм хотілося, і, натрапивши на халупу козопасів, вони вирішили заночувати там. Наскільки незадоволений цим був Санчо, настільки його панові було приємно перебути ніч на вільному повітрі, бо він гадав, що такі випадки доводять його права на рицарське звання.

Переночувавши в хатині козопасів, Дон Кіхот та його зброєносець заглибились у ліс. Проблукавши там понад дві години, вони опинилися на лузі, порослому свіжою травою. Попід лугом біг мирний свіжий струмочок, принаджуючи й запрошуючи перебути тут час полуденного відпочинку, гарячі години якого саме починалися. Дон Кіхот і Санчо злізли на землю, пустили Росінанта й осла пастися на розкішну пашу, а самі повиймали з торбинок те, що там було, та й посідали снідати в доброму мирі та злагоді.

Санчо не подбав про те, щоб стриножити Росінанта, певний, що він, такий смирний, нічого не наробить. Але випадок привіз пастись у цю долину табун галісійських коней. Доглядали його погоничі з Янгуеса, які мають звичку для полуденного відпочинку спинятися зі своєю худобою по місцях, багатих на траву та воду, і луг, де на цей час трапилося бути Дон Кіхотові, дуже сподобався янгуесцям.

Трапилося також, що Росінантові заманулося порозважатися з цими кіньми. Коні, проте, здавалося, більш хотіли пастися, ніж робити щось інше, і відповіли йому зубами та копитами так, що в недовгім часі розірвали на ньому попругу, і він залишився без сідла. Але Росінант зазнав іще більшого лиха, бо погоничі, побачивши його, кинулися з палицями й вибили так, що звалили ледве живого на землю. Дон Кіхот із Санчо, побачивши, як б’ють Росінанта, підбігли, засапавшись, і Дон Кіхот звернувся до Санчо з такими словами: