Дон Кіхот, як це вже згадано, розмовляв із панею, що була в кареті, і сказав таке:

— Вродлива сеньйоро, ви можете робити все, що бажає ваша милість, бо зухвалі злодії, які вкрали вас, лежать скинуті на землю цією міцною рукою. А щоб вам не дізнаватись, хто вас звільнив, хай буде вам відомо, що я Дон Кіхот Ламанчський, мандрівний рицар, полоненик незрівнянної доньї Дульсінеї Тобоської. На подяку за те, що я для вас зробив, я жадаю тільки, щоб ви повернулися до Тобоса, від мого імені з’явилися до тієї дами та розповіли про те, як вас звільнено.

Один із біскайців, що супроводив даму, прислухавшись до слів Дон Кіхота і спостерігши його намір повернути карету назад, під’їхав до нашого рицаря, вхопив його за спис і закричав поганою кастильською і ще гіршою біскайською[38] мовою:

— Геть, рицарю, геть; бо я вб’ю тебе, якщо ти не даси нам їхати далі, не будь я біскаєць!

Дон Кіхот зрозумів його і спокійно відповів:

— Мерзенне створіння! Якби ти був рицарем, я покарав би тебе як слід за твій дурний розум та зухвальство.

— Я не рицар? — скрикнув біскаєць. — Їй-богу, ти брешеш! Якщо ти кинеш списа і видобудеш меча, зараз побачиш, як вода несе кішку[39].

— Зараз ви це побачите, як казав Аграхес[40], — відповів Дон Кіхот, кинув спис, узяв у руки меч, притиснув до себе щит і атакував біскайця, маючи намір убити його.

Бачачи, що він наближається, біскаєць хотів злізти зі свого мула, бо він був найманий і на нього не можна було звірятись, але встиг лише вихопити меч. На щастя, він згадав, що недалеко стоїть карета, і звідти взяв подушку замість щита, і незабаром вони стояли один проти одного, як два смертельні вороги.

Решта вершників намагалися заспокоїти їх, та не могли нічого вдіяти, бо розлютований біскаєць своєю малозрозумілою говіркою кричав, що коли хто заважатиме йому закінчити цей бій, то він уб’є і даму і всіх.

Дама в кареті, налякана і здивована тим, що їй довелося побачити, наказала кучерові триматись осторонь і дивилась на битву здаля. Тим часом біскаєць так урізав Дон Кіхота мечем по плечу, що, якби той не затулився щитом, розрубав би його до попереку. Відчувши силу цього могутнього удару, Дон Кіхот голосно сказав:

— О, квітко вроди, владарко душі моєї, Дульсінеє, допоможіть рицареві, який, щоб задовольнити вашу добрість, перебуває в такій страшній баталії!

Сказавши це, він наготовив меч, прикрився щитом і кинувся на біскайця. Все це сталося в одну мить, бо Дон Кіхот вирішив докінчити справу одним нападом.

Побачивши, як він наступає на нього, і догадавшись із завзятості рицаря про його відважність, біскаєць вирішив і собі робити, як Дон Кіхот, і чекав, захищаючись подушкою і не маючи змоги зрушити з місця свого мула, втомленого і незвиклого до таких дитячих забавок. Дон Кіхот, як уже сказано, наступав на лукавого біскайця, піднісши вгору меч і маючи намір розрубати його пополам. Біскаєць чекав його, теж піднісши меч і виставивши наперед подушку.

Глядачі злякано дожидали, що станеться після двох жахливих ударів, які загрожували впасти на супротивників. А дама в кареті та решта слуг без упину молилися та давали тисячі обіцянок перед усіма святощами Іспанії, щоб Бог урятував їх і конюха від величезної небезпеки.

Лютий біскаєць ударив перший і так сильно оперезав Дон Кіхота мечем, що, якби він у нього випадково не повернувся, одного такого удару було б досить, щоб кінчити не тільки цю жорстоку баталію, а й усі пригоди нашого рицаря. Проте доля, що берегла його для кращих подій, одвернула руку біскайця, і меч хоч і сильно вдарив Дон Кіхота в ліве плече, але не дуже зашкодив йому, зірвавши тільки з лівого боку панцер, а по дорозі й частину шолома та половину вуха.

Всі ці прилади з великим брязкотом упали на землю, і Дон Кіхот опинився в дуже скрутному становищі. Але, ставши на стременах і націливши меча, він обома руками опустив його на голову біскайця з такою силою, що в того, не зважаючи на подушку, на яку саме впав меч, потекла кров із носа, з рота і з вух, неначе на нього впала гора.

Він не скотився з мула тільки тому, що вхопився за його шию, але вибився зі стремен і хутко випустив поводи з рук, після чого наляканий ударом мул дременув у поле і за кілька скоків скинув свого хазяїна на землю.

Дон Кіхот дивився на це цілком спокійно і, коли біскаєць упав, зійшов із коня, швидко підійшов до свого супротивника і, наставивши йому проти очей вістря меча, запропонував здатися, а інакше грозився відтяти йому голову.

Біскаєць був такий приголомшений ударом, що не міг вимовити й слова, і справді зазнав би лиха, коли б жінки, що досі перелякано дивились на змагання з карети, не підійшли до засліпленого люттю Дон Кіхота та не почали благати помилувати біскайця і дарувати йому життя. На їхні благання Дон Кіхот урочисто відповів:

— Безперечно, прекрасні сеньйори, я з дорогою душею зроблю те, про що ви мене просите, але з однією умовою, а саме — цей рицар повинен обіцяти мені поїхати до Тобоса, з’явитися від мого імені до незрівнянної сеньйори Дульсінеї і здатися на її волю.

Наполохані та засмучені жінки не говорили більше нічого, не питали навіть, хто така Дульсінея, і обіцяли, що біскаєць виконає всі його розпорядження.

— Довіряючи вашим словам, я не заподію йому ніякого лиха, — сказав Дон Кіхот, — хоч він це лихо й заробив.

Тим часом Санчо Панса, добре пом’ятий слугами монахів, підвівся й пильно стежив за битвою. Побачивши, що баталія скінчилася і його пан моститься сісти на Росінанта, він підбіг до нього підтримати стремено і раніше, ніж той сів на коня, впав навколішки і сказав, цілуючи йому руку:

— Хай ваша милість подарує мені острів, що ви здобули в цім страшнім бою, і, хоч який він великий, я спроможуся управляти ним не гірше за всіх, хто управляв будь-якими островами в світі.

Дон Кіхот відповів йому:

— Вважайте на те, брате Санчо, що ця пригода й подібні до неї дорожні сутички мають наслідком не острови, а тільки розбиту голову чи відрубане вухо. Але потерпіть, і нам трапляться такі пригоди, коли я матиму змогу призначити вас не тільки губернатором, а й на куди вищу посаду.

Санчо дуже зрадів і, поцілувавши вдруге Дон Кіхота в руку та в край його панцера, допоміг йому здертись на Росінанта, а сам сів на осла й поїхав за своїм паном, який, не сказавши й слова дамам з карети і навіть не попрощавшися з ними, одразу ж рушив у путь і незабаром в’їхав у лісок, що був поблизу. Санчо поспішав услід на всю ходу свого осла, але Росінант біг так швидко, що Санчо, щоб не залишитись зовсім позаду, мусив попросити, щоб Дон Кіхот підождав його. Наш рицар спинив Росінанта, чекаючи свого втомленого зброєносця, а той, під’їхавши, сказав:

— Мені здається, сеньйоре, що нам було б безпечніше заховатись десь у церкву, бо не буде нічого дивного, коли той, кого ви так добре впорядили під час бою, сповістить про це Святе братство[41]. Нас заберуть, і ми чимало попріємо, доки визволимось із в’язниці.

— Мовчи, — відповів Дон Кіхот. — Де це ти бачив або читав, щоб мандрівного рицаря судили, хоч скільки б він вчинив убивств?

— Я не знаю нічого про вбивства, і сам я нікого не вбив за все своє життя, — сказав Санчо, — але добре знаю, як поводиться Святе братство з тими, хто б’ється на шляхах.

— Не бійся, друже, — відповів Дон Кіхот, — я зможу вирвати тебе навіть із рук братства. А втім, скажи відверто, чи бачив ти коли-небудь кращого за мене рицаря на всьому земному просторі? Чи ти читав у якій-небудь історії про когось, що завзятіше нападав, витриманіше бився, краще влучав та спритніше скидав із сідла?

— Правду казати, я зроду не читав ні однієї історії, — відповів Санчо, — бо не вмію ні читати ні писати. Але можу закладатися, що ніколи досі не служив я у такого відважного пана, як ваша милість. Тим часом я благаю вашу милість звернути увагу на те, що з вашого вуха точиться багато крові, а в мене в торбинках є корпія і трохи білої мазі.