Той сказав, що його написано в записній книжці і що Дон Кіхот наказав переписати цього листа на гарному папері в першому ж селі, куди він приїде. Священик все ж таки просив показати і обіцяв переписати його сам якнайкращим почерком.

Санчо засунув руку за пазуху, шукаючи там книжки, але нічого не знайшов, та не міг би знайти й досьогодні, бо Дон Кіхот не дав йому її, а він забув узяти. Санчо, побачивши, що книжки немає, зблід, як смерть, і заходився мацати по всім своїм тілі, а коли не знайшов і там нічого, схопив у жмені свою бороду і висмикнув мало не половину її. Після цього він швидко вдарив себе разів із шість кулаком в обличчя та в ніс так, що весь умився кров’ю.

Бачивши це, священик і цирульник спитали, що з ним сталося і з якої причини він це робить.

— Що сталося? — відповів Санчо. — А те, що в один момент я втратив одразу трьох ослят, з яких кожне коштувало щонайменше замку.

— Як так? — здивувався цирульник.

— Я загубив записну книжку, де був лист до Дульсінеї та записка, що підписав мій пан, де він наказує своїй небозі видати мені трьох із чотирьох чи п’ятьох ослят, які були в нього дома.

Тут він розказав їм, як украдено в нього Сірого. Священик заспокоював Санчо й казав, що коли знайде його пана, то попросить його поновити записку; тільки він повинен буде написати її на окремім аркуші паперу, як пишуть звичайно, бо векселі, написані в записних книжках, не мають законної сили. Санчо повеселішав і сказав, що втрата листа до Дульсінеї його теж не дуже турбує, бо він знає його мало не напам’ять і може повторити його коли й де завгодно.

— Так перекажіть зараз, Санчо, а ми запишемо, — сказав цирульник.

Санчо почав чухати голову, дивлячись то в землю, то на небо, і, попомучивши своїх слухачів та обгризши собі півнігтя на одному пальці, сказав після довгої паузи:

— Свідчуся Богом, сеньйоре ліценціате, нехай візьмуть мене всі чорти, якщо я пам’ятаю що-небудь з того листа, хоч знаю, що спочатку говориться: «висока та маловладна сеньйоро».

— Не може бути — «маловладна», — сказав цирульник, — певне, там сказано: «всевладна» або «можновладна».

— Так воно і є, — казав Санчо, — потім, якщо я не забув, було «вражений, позбавлений сну і поранений цілує ручки вам, невдячна й цілком невідома вродо», а потім не пам’ятаю, що казав він про здоров’я і про хвороби, і забув усе, крім того, як закінчив він листа: «ваш до смерті Рицар Сумного Образу».

Обом дуже сподобалася добра пам’ять Санчо. Вони довго сміялися і попросили його повторити листа ще двічі, щоб і вони запам’ятали його й могли переписати при нагоді.

Санчо переказав листа тричі й казав три тисячі різних дурниць. Далі він розказав про всі пригоди свого пана, але не натякав і словом на нещасний випадок із ковдрою, що трапився з ним у корчмі, куди він так не хотів заїздити. Він розповів також, що його пан, якщо дістане сприятливу відповідь від Дульсінеї, подбає про те, щоб стати імператором, як вони погодилися між собою, і що панові це неважко буде зробити, бо він відважний і міцний у руках. Коли це станеться, Дон Кіхот одружить його (бо на той час він неодмінно вже буде вдівцем) з однією з панянок королеви, — спадкоємниці величезних та багатющих земель на твердому ґрунті без будь-яких островів чи острівців, яких він тепер уже не хоче мати.

Санчо казав це все так упевнено, втираючи раз у раз ніс, і так придуркувато, що священик і цирульник іще більше дивувалися з божевілля Дон Кіхота, яке було таке велике, що вплинуло й на мозок цього бідолахи. Вони не хотіли пояснювати йому його помилки, бо вона не шкодила його сумлінню, і вирішили лишити її при ньому, сподіваючись і далі розважатися його теревенями. Отже, вони порадили йому молитися за здоров’я свого пана, який, дуже ймовірно й можливо, не в довгім часі стане імператором, чи, щонайменше, архібіскупом або якоюсь іншою вельможною особою.

— Сеньйори, — сказав на це Санчо, — якщо доля поверне так, що моєму панові спаде на думку стати не імператором, а архібіскупом, хотів би я знати, чим у такому разі винагороджують мандрівні рицарі своїх зброєносців.

— Вони звичайно дають їм, — відповів священик, — або багату парафію, або дають керувати церквою з великими прибутками, не кажучи вже про пожертви, що дають зиску не менше.

— Але для цього треба, — відповів Санчо, — щоб зброєносець був неодружений або принаймні вмів прислужувати під час меси. А я ж, нещасний, і одружений, і не знаю навіть першої літери абетки. Що станеться зо мною, якщо моєму панові заманеться бути архібіскупом, а не імператором, як то водиться звичайно серед мандрівного рицарства?

— Не турбуйтеся, друже Санчо, — сказав цирульник. — Ми порадимо вашому панові, звернемося до його сумління й попросимо стати імператором, а не архібіскупом. І це буде куди легше йому, бо він більше вояк, ніж учений.

— Так воно й мені здається, — мовив Санчо, — хоч, мушу сказати, він має хист до всього. А я й собі благатиму Господа настановити його на таку путь, де він найбільше відзначиться й мені зробить найбільше милостей.

— Ви говорите, як розумна людина, — схвалив священик, — і дієте, як добрий християнин. А тепер нам слід подбати, щоб одвернути вашого пана від спокути, яку, ви кажете, він на себе наклав. І щоб добре обміркувати цю справу й попоїсти, треба ж увійти до корчми.

Санчо просив, щоб вони йшли самі, а він чекатиме їх надворі і згодом пояснить, чому він не заходить і з якої причини йому не личить заходити до корчми. Він попросив також, щоб вони принесли чого-небудь гарячого йому та ячменю Росінантові.

Ті залишили Санчо серед шляху, і цирульник невдовзі приніс йому попоїсти. Обговоривши спільно справу, як звільнити Дон Кіхота, вони спинилися на думці священика, що якраз пасувала до вдачі нашого рицаря та відповідала їхньому намірові й полягала ось у чому: священик передягнеться дівчиною, а цирульник візьме на себе роль зброєносця. Такими вони поїдуть туди, де перебував Дон Кіхот, удаючи ображену й пригноблену дівчину, що благатиме його про добродійство. Той, як відважний мандрівний рицар, не зможе відмовити. А вона проситиме, щоб Дон Кіхот поїхав за нею і виправив відразу те, що їй учинив один лихий рицар. Крім того, Дон Кіхот не вимагатиме від неї зняти маску, яка буде на ній, аж поки не покарає її кривдника. Священик був певен, що на цих умовах Дон Кіхот поїде куди завгодно, і вони таким чином привезуть його додому і там спробують, чи немає яких ліків проти його незвичайного божевілля.

Вигадка священика здалася цирульникові не тільки не поганою, але такою гарною, що вони зараз же заходились здійснювати її. У корчмарихи вони попросили спідницю та хустку на голову і на заставу залишили їй нову сутану[57] священика. Цирульник зробив собі бороду з рудого бичачого хвоста, куди корчмар звичайно встромляв свій гребінець. Коли корчмариха спитала, нащо їм потрібно все це, священик небагатьма словами розповів про божевілля Дон Кіхота і про те, як вони хочуть, передягшись, забрати його з гір, де він тепер живе. Корчмар і корчмариха зразу пригадали, що цей таки божевільний був їхнім постояльцем, робив бальзам та був паном зброєносця, якого підкидали на ковдрі, і розказали священикові все, що діялося в них, не втаївши того, що так старанно затаював Санчо. Корчмариха вбрала священика так, що краще й бажати було не можна. Вона одягла на нього сукняну спідницю з силою пришитих до неї оксамитових смужок із долоню завширшки і зелену оксамитову корсетку з білими атласними кантиками, яку, напевне, носили за короля Вамби[58].

Священик не згодився, щоб йому прикрашали голову по-жіночому, а натомість наклав на себе полотняний, вишиваний ковпак, у якому завжди спав уночі, лоб пов’язав смужкою чорної тафти, а з другої такої самої смуги зробив маску, що дуже добре закривала йому усе обличчя. Потім він насунув на очі свій капелюх, такий великий, що міг замінити зонтик, і, загорнувшись у плащ, по-жіночому сів на мула. На другого мула сів цирульник із бородою, що сягала йому до поперека й була середнього між білим та червоним кольору, бо, як сказано, зробили її з брудного бичачого хвоста.