Та ледве встигли виїхати вони з корчми, як священикові спало на думку, що він зробив погано, передягшись так, бо священикові не личить удавати з себе жінку навіть із найкращою метою. Сказавши про це цирульникові, він попросив його помінятись убранням, бо справедливіше, мовляв, щоб той був покривдженою дівчиною, а він гратиме роль зброєносця, і це не так ображатиме його сан. У противному ж разі священик вирішив одмовитися від цієї витівки, нехай би Дон Кіхота забрав сам диявол.

На цей час підійшов Санчо і, побачивши їх у такому вбранні, не міг утриматись від сміху. Цирульник цілком погодився зі священиком, а священик, пояснюючи свою думку, почав учити його, як треба поводитись і що казати, щоб спонукати та примусити Дон Кіхота поїхати разом із ними й покинути лігво, яке той обрав для свого даремного спокутування. Цирульник сказав, що й без цих лекцій зробить усе як слід, але не хотів передягатися, поки вони не під’їдуть ближче до місця, де був Дон Кіхот. Він склав свою одіж у пакунок, священик відв’язав свою бороду, і вони вирушили в путь під проводом Санчо, який розказав їм про зустріч із божевільним у горах, не згадавши, проте, про знайдений чемодан й те, що в ньому було, бо, дарма що дурнуватий, дядько він був таки скупенький.

Другого дня вони приїхали до того місця, де Санчо кидав гілки, щоб легше знайти Дон Кіхота. Побачивши їх, Санчо сказав, що тут недалеко починаються гори, а тому можна вже й передягатися, якщо це справді потрібно для порятунку його пана. Вони раніше ще пояснили йому, що подорож із передяганням — єдиний спосіб визволити Дон Кіхота з тієї страшної біди, яку він сам собі вибрав, і наказали йому ні в якому разі не казати, що він знає, хто вони такі. А коли Дон Кіхот спитає, а спитає він напевне, чи передав Санчо листа Дульсінеї, то мусить сказати, що передав, але, бувши неписьменною, вона на словах переказала, щоб Дон Кіхот зараз же, під загрозою її неласки, їхав до неї в дуже важливих справах. Отож під впливом цього й того, що вони збираються йому сказати, Дон Кіхот напевне вирушить у дорогу до імператорства, а боятися, що він стане архібіскупом, немає підстав.

Санчо, вислухавши все, запам’ятав добре їхні накази й щиро подякував їм за те, що вони відмовлятимуть його пана від посади архібіскупа. На його думку, мандрівні архібіскупи роблять менше добра для своїх зброєносців, ніж імператори або монархи. Він сказав також, що краще йому поїхати вперед і самому переказати сеньйорину відповідь. Дуже можливо, саме це примусить Дон Кіхота покинути свою спокуту та виїхати з гір, не завдаючи їм зайвого клопоту. Думка Санчо Панси сподобалася їм, і вони вирішили чекати тут, поки Санчо повернеться зі звісткою про свого пана.

Санчо в’їхав у межигір’я, священик і цирульник лишилися. Коло їхніх ніг протікав невеличкий спокійний струмок у свіжому, приємному затінку під скелями та деревами. Стояв гарячий серпневий день, коли спека в тих краях особливо нестерпна. Була третя година; і все це робило місцевість іще затишнішою. Розташувавшися дуже зручно в затінку, вони почули якийсь голос, що без супроводу будь-якого інструменту співав ніжно та солодко.

Бажаючи знати, хто там так сумно співає, вони обійшли скелю і побачили чоловіка, обличчям і постаттю зовсім подібного до Карденіо, про якого казав їм Санчо. Чоловік той, помітивши їх, не схопився з місця, а спокійно сидів, похнюпивши голову, як замислена людина. Побачивши їх, він уже не зводив із них очей. Священик, що вмів добре говорити (та ще знавши про горе, яке спіткало Карденіо, він упізнав його з деяких ознак), підійшов до бідолахи й коротко, але дуже розумними доводами, просив і переконував його кинути це злиденне життя, щоб зовсім не занапастити тут себе, що було б найгіршим із нещасть. Карденіо на той час був при здоровому розумі і, почувши, що його називають на ім’я та побачивши двох чоловіків у такій незвичайній одежі, трохи здивувався.

Іще більше вразило його, що про його історію з ним говорять, як про всім відому річ — слова священика свідчили про це — і відповів так:

— Я добре бачу, сеньйори, як ви намагаєтесь довести, що я марную свій час нерозумно, і хочете витягти мене до кращого життя. Отже, якщо ви, сеньйори, прийшли сюди з таким наміром, як то вже приходили інші, то, перше ніж починати умовляти мене вашими розумними доводами, вислухайте, прошу, коли хочете, оповідання про мої нещастя. Мабуть, тоді ви позбавите себе зайвого клопоту потішати мене в горі, в якому ніщо не може розважити.

Священик і цирульник, яким дуже хотілося самим послухати історію його нещасної долі, попросили розказати її їм і обіцяли не вживати ніяких заходів, щоб допомогти йому або полегшити його муки без його на це згоди.

Після цього Карденіо почав своє сумне оповідання і розказав свою історію мало не тими самими словами, якими переказував Дон Кіхотові та козопасові кілька днів тому, коли через маестро Елісабета й через бажання Дон Кіхота охоронити рицарську честь оповідання його урвалося. Ласкава доля забажала тепер уберегти Карденіо від нападу божевілля й дати йому змогу розповісти все до кінця.

Отже, дійшовши до випадку з книгою про Амадіса Гальського, Карденіо сказав, що, коли Люсінда повернула її, він знайшов там лист такого змісту:

— Цей лист спонукав мене просити Люсінду собі за дружину і завдяки йому ж дон Фернандо визнав Люсінду за одну з найрозумніших та найрозважливіших жінок нашого часу. Цей таки лист викликав у нього бажання знищити мене, перш ніж здійсняться мої плани.

Гадаючи, що моя присутність заважатиме здійсненню його зрадницьких і підлих намірів, дон Фернандо надумав послати мене до свого старшого брата, ніби щоб позичити в нього грошей на купівлю шістьох коней. Чи міг я передбачити таке зрадництво? Чи міг я хоч би подумати про таке? Звичайно, ні. Навпаки, я охоче згодився поїхати зараз же, задоволений вигідною купівлею. Тієї ж ночі я розмовляв із Люсіндою і просив покладати цілковиту надію на сприятливі для наших справедливих бажань наслідки.

Не знаючи, як і я, про зрадництво дона Фернандо, вона просила мене постаратись повернутися швидше, бо їй здавалося, що наші бажання здійсняться, як тільки мій батько переговорить з її батьком.

Приїхавши до міста, куди мене було послано, я передав листа братові дона Фернандо. Зустрів він мене дуже добре, а відпустив недобре, бо, на превелику мою досаду, звелів чекати тиждень і в такім місці, де б старий герцог не міг мене бачити. Річ у тім, що брат просив вислати йому певну суму грошей без відома їхнього батька. Все то були вигадки облудного дона Фернандо, бо брат мав досить грошей, щоб одпустити мене зараз же.

На четвертий день до мене прийшов чоловік і передав листа, в якому я відразу впізнав руку Люсінди. Я розпечатав листа зі страхом і хвилюючись, розуміючи, що лише дуже важливі справи могли примусити її написати під час моєї відсутності, бо й тоді, як я жив в однім із нею місті, вона робила це не часто. Перше ніж прочитати листа, я спитав у чоловіка, хто передав йому його та скільки часу був він у дорозі. Чоловік одповів, що, проходячи якось ополудні вулицею міста, він почув, як на нього гукнула з вікна одна дуже вродлива сеньйора з очима, повними сліз, і поспішно сказала:

— Якщо ви, брате, добрий чоловік, то благаю вас якнайшвидше віднести цього листа на зазначену адресу. А щоб вам не бракувало засобів для цього — візьміть те, що в цій хустці.

Кажучи це, вона викинула з вікна хустку, де було зав’язано сто реалів, золотий перстень, що зараз на моїм пальці, та лист, якого я вам передав, і зараз же, не чекаючи відповіді, одійшла від вікна, переконавшися, однак, спершу, що я підняв листа та хустку й знаками показав, що виконаю її доручення. Діставши таку багату нагороду за труд передати листа і довідавшись з адреси, що посилають його вам, сеньйоре, — бо я вас знаю дуже добре, — я, зворушений іще й сльозами вродливої сеньйори, вирішив, ні на кого не звіряючись, віднести вам листа. Я йшов відомою вам дорогою і зробив вісімнадцять миль.