Поки люб’язний посланець розповідав це, я неначе приліпився до його вуст, а ноги тремтіли в мене так, що я ледве стояв. Нарешті, я розпечатав листа й прочитав у ньому таке:

Ось загалом зміст листа, і я, зрозумівши, що не коні, а бажання позбутися мене спричинилось до мого відрядження, не чекав уже ні відповіді, ні грошей, а зараз же подався додому. Ненависть проти дона Фернандо разом із страхом утратити те, що я здобув багатьма роками служіння та любові, додали мені крил, бо наступного дня я майже прилетів до рідного міста в той час, коли звичайно ходив поговорити з Люсіндою. Я в’їхав ніким не помічений і залишив мула у доброго чоловіка, що привіз мені листа. Долі забажалося бути ласкавою до мене, і я побачив Люсінду коло ґратів — свідків нашого кохання. Люсінда зараз же впізнала мене; впізнав її і я, але не так повинні ми були зустрінутись. Побачивши мене, Люсінда сказала:

— Я у вінчальнім уборі, Карденіо. В залі мене чекають зрадник Фернандо, мій користолюбний батько і ще деякі свідки, які посвідчать скорше мою смерть, ніж одруження. Не турбуйся, друже, а намагайся бути присутнім при цій таємниці. Якщо доводи мої неспроможні будуть подолати його, то в мене є прихований кинджал, який подолає й потужніші сили, поклавши край моєму життю та показавши, як я любила й люблю тебе.

Тут вона покинула мене, бо хтось покликав її, сказавши, що жених чекає. Зайшла ніч моєї журби; спочило сонце моїх веселощів; я залишився без світла перед очима й без думок у голові. Я не насмілювався ввійти до її будинку й не мав сили поворухнутися, але, збагнувши вагу моєї присутності там за всяких обставин, набрався духу й увійшов; оскільки мені були відомі там усі входи та виходи, то в метушні секретних готувань мене ніхто й не помітив. Непомічений, заховався я в ніші вікна, укритій краями двох килимів і, не бачений ніким, бачив усе, що робилося в залі.

Ось наречений увійшов до зали в своїм звичайнім убранні без будь-яких прикрас. За дружка у нього двоюрідний брат Люсінди, і в цілій залі не було нікого, крім челяді. Незабаром із сусідньої кімнати вийшла Люсінда в супроводі своєї матері та двох покоївок, убрана й прикрашена так, як і належало вроді тієї, що була довершеним зразком елегантності та благородства.

Коли всі зібралися до зали, туди ж увійшов священик і, взявши їх обох за руки, спитав: «Чи бажаєте ви взяти, сеньйоро Люсіндо, цю людину собі за чоловіка, як цього хоче свята церква?» Я висунув із-за килимів голову мало не по плечі й пильно прислухався до відповіді, від якої залежало моє життя і моя смерть.

Священикові довелося довго чекати відповіді, і коли я сподівався, що вона вихопить кинджал на захист своєї честі, але висловить правду і скаже щось на мою користь, я почув, що вона кволо промовила: «так, хочу». Те саме сказав і дон Фернандо, вони обмінялися перстнями і поєдналися назавжди. Коли ж Фернандо підійшов до молодої, вона схопилася за серце й непритомна впала на руки матері. Залишається тільки сказати, що сталося зо мною, коли, почувши це «так», я побачив, як Люсінда насміялася з моїх надій, які брехливі були її слова та обіцянки, і зрозумів неможливість повернути будь-коли те щастя, яке я втратив за одну мить.

Схвилювавшись від її непритомності, всі підбігли до Люсінди, і коли мати розстібнула їй убрання, щоб полегшити подих, на грудях у молодої побачили складений папірець, який Фернандо відразу взяв і почав читати. Прочитавши, він сів на стілець і задумливо обперся щокою на руку, не звертаючи уваги ні на стан своєї дружини, ні на спроби привести її до притомності.

Спостерігши такий переполох, я наважився вийти, не турбуючися тим, помітять мене чи ні, і вирішивши вчинити якесь безумство, якщо мене побачать, щоб цілий світ знав про моє справедливе обурення й бажання помститися над облудним доном Фернандо і навіть над зомлілою зрадницею. Та моя доля, яка, певне, берегла мене для гіршого, якщо воно існує, лиха, захотіла, щоб на той час я скорився розумові, який згодом утратив. Отже, не помстившися над своїми смертельними ворогами, я вирішив помститися над самим собою, покарати себе карою, на яку вони заслуговували: карою, може, тяжчою, ніж та, якою покарав би їх, убивши на місці, бо нагла смерть ураз припиняє муки, а повільна — убиває весь час, не вриваючи життя. Одне слово, я вийшов із дому, пішов туди, де залишив свого мула, звелів осідлати його, не попрощавшись, сів на нього й виїхав із міста. У такім збудженім настрої їхав я решту ночі і перед світом опинився в цих горах.

Так скінчив Карденіо своє довге оповідання і нещасливу історію свого кохання, і в той час, коли священик хотів сказати йому кілька слів, щоб розважити його, вони почули чийсь жалібний голос.

Священик і його товариші, почувши цей голос і гадаючи, що власник його десь недалеко, встали й пішли його шукати. Не встигли вони ступити й двадцяти кроків, як під ясенем, за скелею, побачили хлопця. Обличчя його не було видно, бо він мив ноги в струмку, що протікав тут, і сидів похнюпившись. Священик із товаришами підійшли до нього так тихо, що він навіть не помітив їх, пильно миючи ноги.

Бачивши, що хлопець їх не помічає, священик, який ішов попереду, жестом звелів своїм супутникам заховатися за якоюсь брилою, що їх тут лежало чимало. Всі так і зробили, уважно стежачи за хлопцем, на якому був сірий кафтан із двома полами, підперезаний білим поясом, штани та гамаші з сірого сукна, а на голові — сірий берет. Гамаші були закачані до колін, які здавалися зробленими з білого алебастру. Вимивши свої гарні ноги, хлопець витер їх тоненькою хусткою, що дістав з-під берета, а скидаючи берет, підвів голову, і глядачі побачили обличчя такої незрівняної вроди, що Карденіо пошепки сказав священикові:

— Якщо це не Люсінда, то це — не земна, а божественна істота.

Знімаючи берет, хлопець труснув головою, і по плечах його розсипалось волосся, якому могло б позаздрити сонячне проміння. Із цього обоє зрозуміли, що той, кого вони прийняли за селянина, була насправді дівчина.

Такий випадок зацікавив усіх трьох і викликав бажання взнати, хто така ця дівчина. Для цього вони вирішили підійти до неї, але, коли вставали, дівчина підвела голову, обіруч одкинула волосся з-перед очей і подивилася, звідки виходить той шелест.

Побачивши їх, дівчина зразу зірвалася з місця і, не дбаючи ні про розсипане волосся, ні про роззуті ноги, схопила клунок з одежею, що лежав коло неї, і, налякана та збентежена, кинулась навтіки. Проте їй уже несила була ступати своїми ніжними ногами по гострих камінцях, і кроків за шість вона впала на землю. Всі троє зараз же підбігли до неї, і священик перший сказав:

— Спиніться, сеньйоро, хоч хто ви є, бо всі, кого ви біля себе бачите, бажають тільки прислужитися вам. Вам нема чого тікати від нас, бо й ноги ваші не витримають, та й ми не дозволимо цього.

Вражена та здивована дівчина не відповіла на все це й слова. Тоді вони підійшли ближче, і священик, взявши її за руку, провадив далі:

— Те, що ховає від нас ваше вбрання, сеньйоро, викриває ваше волосся. Це ясно свідчить, що немаловажні причини змусили вас передягтися в такий негідний вашої краси одяг і віддалити її в таку глушину, де нам пощастило знайти вас. Якщо ми не можемо дати ліків од вашого горя, то принаймні дамо пораду. Бо хоч яке важке наше нещастя, ми, поки живі, не повинні відхиляти від себе порад тих, хто щиро хоче дати нам полегшення. Отже, мій добродію чи добродійко, годі вам лякатися нас. Розкажіть нам про свою нещасну чи щасливу долю. В усіх нас разом і в кожному зокрема ви знайдете людину, яка співчуває і хоче допомогти вам.