— Я розумію вас, — відповіла Елінор. — Ви хотіли б повідомити мені щось про містера Віллоубі. Щось таке, що ще більше викриє його характер. Зрозуміло, це — найкраща дружня послуга, яку ви тільки можете надати Маріанні. Я буду вдячною за все, що почую, і вона також… але пізніше, не зараз. Благаю вас, розкажіть мені все.

— Неодмінно. Коротше кажучи, коли я виїхав з Бартона в жовтні… Ні, так вам буде важко зрозуміти… Я повинен повернутися в минуле. Боюся, міс Дешвуд, в мені ви знайдете дуже поганого оповідача. Не знаю навіть, з чого почати. Ні, без моєї власної історії обійтися, на жаль, не можна. Але вона буде короткою. Подібна тема, — додав він з важким зітханням, — не спокусить мене на зайві подробиці.

Він замовк, збираючись з думками, а потім з новим зітханням продовжив:

— Певно, ви забули розмову… адже на вас, вважаю, ніякого враження вона справити не могла… Нашу розмову якось увечері в Бартон-парку під час танців, коли я згадав, що ваша сестра Маріанна трохи нагадує мені одну мою давню знайому.

— Ні-ні, — сказала Елінор, — саме її я й не забула.

Схоже, йому було приємно, що вона не забула, і він додав:

— Якщо мене не вводить в оману непевний і ніжний спогад, вони були схожі не лише зовнішністю, але й вдачею. Ті самі палкі почуття, та сама палка уява і характер. Та, про яку я вам кажу, була близька моя родичка, що осиротіла в дитинстві і перебувала під опікою мого батька. Майже однолітки, ми з найніжнішого віку гралися разом і товаришували. Не пам’ятаю часу, коли б я не любив Елізи. Коли ж ми виросли, я мав до неї почуття, на яке, можливо, ви, судячи з теперішньої моєї похмурості, гадаєте, що я не здатен. Її ж прихильність до мене, я переконаний, була такою ж гарячою, як і вашої сестри до містера Віллоубі, і такою ж нещасливою, хоча і з іншої причини. В сімнадцять років я втратив її назавжди. Її видали заміж, видали проти її волі за мого брата. Вона була багата, а наш родовий маєток обтяжували борги. Боюся, лише цим пояснювалася поведінка того, хто був її дядьком і опікуном. Мій брат був недостойний її, він навіть не любив її. Я плекав надію, що її почуття до мене послужить їй опорою у всіх бідах, і якийсь час так воно й було. Але, нарешті, прикрість її становища — з нею поводилися вкрай зневажливо — ослабила її рішучість, і хоча вона обіцяла мені, що нічого… Але як нецікаво я розповідаю! Адже я навіть не згадав, як усе це відбулося. Ми вирішили втекти до Шотландії, і чекати залишалося лише кілька годин, коли покоївка моєї кузини видала нашу таємницю, чи то з легковажності, чи то з підступності. Мене відіслали до далекого родича, а її позбавили свободи, товариства, яких би то не було розваг, доки мій батько не домігся свого. Я дуже покладався на її твердість, і удар виявився суворим, але, коли б її шлюб був щасливий, напевно, я, тоді ще зовсім юний, через кілька місяців змирився б із ним, і, в усякому разі, не жалкував би через нього зараз. Але щасливим він не був. Мій брат не мав до неї ані найменшої симпатії, його вабили ниці задоволення, і з самого початку він ставився до неї погано. Наслідок усього цього для такої молодої, жвавої і недосвідченої жінки, як місіс Брендон, був цілком природним. Спочатку вона змирилася зі своєю нещасливою долею, і було б краще, коли б вона не переживала тих страждань, які викликали в ній спогади про мене. Але чи можна дивуватися, що вірність подібному чоловіку зберігати було важко і що, не маючи друга, який міг би дати їй добру пораду або стримати її (мій батько прожив після їхнього весілля лише кілька місяців, я ж перебував з моїм полком в Індії), вона опустилася і стала легковажною жінкою? Коли б я залишився в Англії, то, мабуть… Але я вирішив заради щастя їх обох не бачитися з нею кілька років і ради цього домігся переводу в інший полк. Потрясіння, якого завдало мені її весілля, — продовжував він з незвичайним хвилюванням, — було дрібницею порівняно з тим, що я відчув, коли приблизно через два роки до мене дійшла звістка про її розлучення. Ось звідки ця похмурість… Навіть зараз думка про ті страждання…

Його голос урвався, він поквапливо підвівся і кілька разів пройшовся кімнатою. Елінор, зворушена його відвертістю, а ще більше — його душевним сум’яттям, не могла вимовити ані слова. Він побачив її сповнений співчуття погляд, підійшов до неї, узяв її руку, потиснув, а потім поцілував із вдячною пошаною. Через дві-три хвилини він оволодів собою і вів далі вже спокійно:

— Після цих тяжких днів минуло майже три роки, перш ніж я повернувся до Англії. Ледве приїхавши, я відразу, певна річ, спробував її розшукати. Але пошуки ці були так само марними, як і сумними. Я зміг знайти тільки першого її спокусника, і були всі підстави побоюватися, що, розлучившись з ним, вона лише ще більше поринула в гріховне життя. Встановлене їй згідно із законом утримання зовсім не відповідало її приданому і було дуже недостатнім для забезпеченого існування, а від брата я дізнався, що за кілька місяців до мого приїзду право на отримання цих грошей було передано іншій особі. Він вважав, — і без жодного докору сумління, — що її марнотратство і спричинене ним лихо примусили її відмовитися від невеликого, але постійного доходу, заради одноразового отримання необхідної їй у ту хвилину суми. Врешті-решт, коли я пробув у Англії понад півроку, я все ж таки відшукав її. Співчуття до колишнього мого слуги, для якого після мого від’їзду настали чорні дні, привело мене до в’язниці, куди його помістили як неспроможного боржника; і ось там я побачив мою нещасну сестру, ув’язнену за таке саме порушення закону. Як вона змінилася, як зів’яла, змучена всіма стражданнями, які тільки можна уявити! Мені було несила повірити, що виснажена хвора жінка переді мною була колись тією чарівною, що пашіла здоров’ям, красунею, яку я обожнював. Що я пережив, побачивши її… але навіщо ранити ваші почуття таким описом? Я й так уже завдав вам печалі. І те, що вона, здавалося, була в останній стадії сухот, послужило… так, у такому становищі це послужило єдиною утіхою для мене. Життя вже не могло дати їй нічого, окрім можливості гідно приготуватися до смерті. І цю можливість воно їй дало. Я помістив її в зручне помешкання, де її найліпшим чином доглядали, і відвідував її щодня протягом решти її короткого життя. Я був з нею в її останні хвилини.

Він знову замовк, щоб погамувати хвилювання, і Елінор сповненим жалю вигуком продемонструвала своє співчуття до долі його бідної кузини.

— Сподіваюся, вашу сестру не образить, — сказав він потім, — що я знайшов схожість між нею і моєю нещасною зганьбленою родичкою. Їхні долі не можуть бути однаковими, і коли б ніжна від природи натура однієї знайшла опору в більш твердому характері або більш щасливому шлюбі, вона могла б стати такою ж, якою, як ви побачите з часом, стане інша. Але до чого я все це кажу? Завдав вам жалю без жодної потреби. О, міс Дешвуд! Подібні спогади… яких я не торкався ось уже чотирнадцять років… до них небезпечно повертатися! Я постараюся не відволікатися і зосереджуся на найважливішому. Вона довірила моїм турботам своє єдине дитя, малятко-дівчинку, плід її першого гріха, якій тоді було три роки. Вона любила дочку і не розлучалася з нею. Для мене це було дорогим, священним дорученням, і з радістю я виконав би його повною мірою, сам стежачи за її вихованням, якби моє становище це дозволяло. Але я не мав ані сім’ї, ані домівки, і тому я віддав маленьку Елізу до пансіону. Я відвідував її там, коли міг, а після смерті мого брата близько п’яти років тому, коли родинний маєток перейшов до мене, вона часто гостювала в мене в Делафорді. Я називав її своєю далекою родичкою, але мені добре відомо, що мене підозрюють в куди більш близькій з нею спорідненості. Три роки тому — їй тоді ледве виповнилося чотирнадцять років — я узяв її з пансіону і доручив турботам вельми поважної пані, що мешкає в Дорсетширі і виховує іще трьох-чотирьох дівчаток приблизно того ж віку. Два роки у мене були всі підстави бути задоволеним її перебуванням там. Але в лютому, майже рік тому, вона раптово зникла. Я дозволив їй — необачно, як показали подальші події — на її настійливе прохання, поїхати погостювати в Баті у подруги, яка доглядала там хворого батька. Я знав його як чудову людину і був доброї думки про його дочку — кращої, ніж вона заслуговувала, оскільки ця дівчина з непохитною і безрозсудною упертістю відмовчувалася і відмовлялася сказати хоча б щось, знаючи, зрозуміло, все. Її батько, людина вельми порядна, але не дуже кмітлива, як на мене, дійсно ні про що не підозрював, тому що рідко покидав будинок, і дівчата гуляли містом одні і заводили знайомства, які хотіли. Він навіть намагався переконати мене, як свято вірив сам, що його дочка не була ні в що утаємничена. Коротше кажучи, мені пощастило дізнатися тільки про те, що вона виїхала невідомо куди, про інше ж вісім місяців я міг лише робити припущення. Можете собі уявити, про що я думав, чого боявся і як страждав.