— Боже милосердний! — скрикнула Елінор. — Невже це… невже Віллоубі?

— Перша звістка про неї, — продовжував полковник, — прийшла минулого жовтня. Її лист мені переслали з Делафорда, і я отримав його того самого ранку, коли ми мали намір відвідати Вайтвелл. У цьому полягала причина мого раптового від’їзду з Бартона — від’їзду, який, поза сумнівом, здався усім вкрай дивним, а декого, боюся, і образив. Містер Віллоубі, вважаю, і не підозрював, коли кожний його погляд засуджував мене за нечемність, з якою я зірвав пікнік, що мені необхідно було поспішати на допомогу тій, кого він знедолив і вкинув у прірву? Та коли він і знав би це — що змінилося б? Чи згасла б його веселість? Чи перестав би він знаходити втіху в усмішках вашої сестри? Ні. Адже він уже вчинив те, на що не здатна жодна людина, серце якої відкрите співчуттю. Він кинув дівчину, чию юність і невинність погубив, в найвідчайдушнішому становищі — без помешкання, без допомоги, без друзів, приховавши від неї навіть свою адресу! Він поїхав, обіцяючи повернутися. Але не повернувся, не написав їй і ніяк про неї не поклопотався.

— Це виходить поза всі межі! — вигукнула Елінор.

— Тепер ви знаєте його — марнотратника, гульвісу і навіть гірше. А я, знаючи все це, вже не один місяць… Ви можете уявити собі, що я пережив, переконавшись, що почуття вашої сестри до нього залишаються незмінними, і почувши запевнення, що їхнє весілля ось-ось має відбутися. Уявіть собі, що я відчув, думаючи про всіх вас! Коли минулого тижня я застав вас одну, я приїхав, щоб дізнатися правду, хоча ще не вирішив, як учиню, коли її узнаю. Мою поведінку того дня ви, звичайно, не могли не визнати дивною, але тепер вам вона зрозуміла. Бачити, як вас усіх обдурено, спостерігати, як ваша сестра… Але що я міг вдіяти? Надії, що моє втручання принесе користь, я не мав, а до того ж інколи мені здавалося, що під впливом вашої сестри він може виправитися. Але тепер, після такої ганебної образи, хтозна — які були його істинні наміри відносно неї? Однак, в усякому разі, вона навіть тепер і, без сумніву, пізніше зможе подякувати долі, коли порівняє нинішнє своє становище зі становищем моєї бідної Елізи, коли збагне, яке воно тяжке і безнадійне, коли усвідомить — як мусить страждати ця нещасна, яка і досі любить його не менш сильно, ніж вона сама, і яка мучитиметься, каючись до кінця своїх днів. Звичайно ж, таке порівняння може принести їй користь. Вона зрозуміє, якими, по суті, нікчемними є її страждання. В них немає її вини, і вони не накличуть на неї ганьби. Навпаки, усіх її друзів вони прив’яжуть до неї ще сильніше. Співчуття до її нещастя, пошану до твердості, з якою вона його переносить, зміцнять їх симпатію до неї. Проте ви повинні на свій розсуд вирішити, чи повідомляти їй те, що почули від мене. Вам краще знати, яке це справить враження. Але якби я цілком серйозно, від щирого серця не був переконаний, що зможу стати їй у пригоді, пом’якшити її жалі, я в жодному разі не став би обтяжувати вас розповіддю про мої родинні негаразди, розповіддю, яку до того ж можна тлумачити як бажання звеличити себе у вашій думці за рахунок інших.

Елінор негайно від щирого серця подякувала йому за відвертість і довір’я, додавши, що Маріанні такі відомості повинні допомогти.

— Найбільшого болю мені завдають, — сказала вона, — її намагання знайти йому виправдання. Якби вона добре знала, який він негідник, вона б так не мучилася. Тепер же, хоч спочатку її страждання посиляться, зцілення прийде швидше, я впевнена. А ви, — продовжила вона далі після нетривалого мовчання, — ви бачили містера Віллоубі після того, як розсталися з ним у Бартоні?

— Так, — відповів він похмуро. — Один раз я з ним зустрівся. Ця зустріч була неминучою.

Елінор, вражена його тоном, з тривогою подивилася на нього, кажучи:

— Як? Ви зустрілися з ним, щоб?…

— Іншої зустрічі між нами бути не могло. Еліза, хоча і з великим небажанням, назвала мені ім’я свого коханця, і, коли той приїхав до Лондона, — через півмісяця після мене, — ми зустрілися в призначеному місці, він — щоб захищатися, а я — щоб покарати його вчинок. Ми обидва залишилися неушкоджені, ось чому наша зустріч не дістала розголосу.

Елінор зітхнула, подумавши, що необхідність такого з’ясування стосунків могла бути недоречною, але говорити про це чоловікові і солдату визнала даремним.

— Така схожа, — сказав полковник Брендон після паузи, — нещаслива доля матері і дочки! І так погано виконав я взятий на себе обов’язок!

— А вона і досі тут?

— Ні. Щойно вона оклигала після пологів — невдовзі перед ними я її знайшов, — я відвіз її з дитиною в село, де вона й досі мешкає.

Потім він схаменувся — Елінор, ймовірно, слід уже бути з сестрою, тому поспішив відкланятися, а вона ще раз від щирого серця подякувала йому, сповнена співчуття і пошани до нього.

Коли міс Дешвуд переказала сестрі зміст цієї розмови — що вона не забарилася зробити, — враження вона справила не зовсім таке, якого вона очікувала. Ні, Маріанна, здавалося, не засумнівалася в правдивості жодної подробиці, а слухала від початку і до кінця з незмінною і покірною увагою, не переривала, не заперечувала, не намагалася знайти виправдання Віллоубі і лише тихими сльозами немов підтверджувала, що це неможливо. І хоча все це переконало Елінор у тому, що вона вже не сумнівається в його винуватості, хоча, на велику втіху сестри, вона перестала уникати полковника Брендона, коли він приходив з візитом, і розмовляла з ним, деколи навіть сама з ним поводилася із співчутливою пошаною, і хоча вона вже не впадала у несамовитий відчай, полегшення до неї не приходило. Душа її справді вгамувалася, але бурхливий відчай змінився важким смутком. Впевненість у підлості Віллоубі заподіювала їй муки навіть ще гірші, ніж ті, які вона зносила, вважаючи, що втратила його симпатію. Думки про те, як він спокусив і покинув міс Вільямс, про горе нещасливої його жертви, підозри про долю, яку він, мабуть, готував і їй самій, так пригнічували її, що у неї забракло сил відкритися навіть Елінор, і вона вдавалася до мовчазної туги, яка пригнічувала її сестру набагато дужче, ніж могли б її гнітити найсильніші і найчастіші вияви цього горя.

Описувати, які почуття мала місіс Дешвуд, отримавши листа Елінор, і переказувати її відповідь означало б повторити опис того, що почували і говорили її дочки, — розчарування, лише трохи менш гірке, ніж пережите Маріанною, обурення, навіть сильніше за обурення Елінор. Від неї, один за одним, приходили довгі листи, оповідаючи про всі її страждання і думки, виражаючи тривогу і ніжне співчуття Маріанні, благаючи, щоб вона з твердістю зносила це нещастя. Справді тяжкою була біда Маріанни, якщо її мати говорила про твердість! І принизливим, образливим було джерело жалів, до яких вона благала її не вдаватися!

Всупереч власним своїм бажанням місіс Дешвуд вирішила, що поки Маріанні в жодному разі не слід повертатися до Бартона, де все нагадуватиме їй про минуле особливо сильно й болісно, постійно воскрешаючи в її пам’яті Віллоубі таким, яким вона завжди бачила його там. А тому вона настійно радила дочкам і далі залишитися у місіс Дженнінгс, не скорочуючи свого візиту, термін якого, хоча точно і не називався, повинен був, згідно з усіма очікуваннями, становити ніяк не менше п’яти-шести тижнів. У Бартоні вони не зможуть знайти тієї різноманітності занять, вражень і товариства, які в Лондоні час від часу, як вона всім серцем сподівається, відволікатимуть Маріанну від її горя і, мабуть, навіть викличуть у ній хоч якусь цікавість до життя, хоч би як вона зараз відкидала саму думку про щось подібне.

Ну, а небезпека ще раз побачити Віллоубі була, на думку її матері, в столиці лише ненабагато більшою, ніж у сільській глушині — адже всі ті, хто вважає її друзями, тепер розірвуть з ним знайомство. Навмисно їх ніхто зводити не стане, за недоглядом така несподіванка трапитися не може, випадкова ж зустріч серед лондонського натовпу є навіть менш вірогідною, ніж у Бартоні, коли після весілля він приїде до Алленхема погостювати, що місіс Дешвуд спочатку вважала вірогідним, а потім потроху переконала себе вважати неминучим.