Вона мала ще одну причину бажати, щоб її дочки залишилися в Лондоні: пасинок сповістив її в листі, що прибуде з дружиною туди в другій половині лютого, а їм, на її переконання, слід було іноді бачитися з братом.

Маріанна обіцяла коритися материній думці і тепер дослухалася її без заперечень, хоча була ця думка прямо протилежною тому, чого вона хотіла і чекала, а також здавалася їй абсолютно невірною, що спиралося на помилкове припущення: продовжуючи час їхнього перебування в Лондоні, вона позбавляла її єдиної можливої утіхи, ласкавого материнського співчуття і прирікала на таке товариство і такі світські обов’язки, які, поза сумнівом, не дадуть їй змоги знайти хоча б хвилину спокою.

Втім, вона знайшла велике полегшення в думці, що нещастя для неї повинно було обернутися радістю для Елінор. Ця остання, зі свого боку припускаючи, що зовсім уникнути зустрічей з Едвардом вона не зможе, тішила себе надією, що продовження їхнього візиту, хоч би яким важким воно для неї було, виявиться для Маріанни кориснішим, ніж негайне повернення до Девонширу.

Її ретельні намагання захистити сестру від якихось згадок про Віллоубі не лишилися марними. Маріанна, нічого не підозрюючи, пожинала їх плоди: ні місіс Дженнінгс, ні сер Джон, ні навіть місіс Палмер при ній про нього ніколи не починали розмови. Елінор вважала б за краще, якби ця стриманість поширювалася і на неї, але про це не можна було і мріяти, і день за днем їй доводилося вислуховувати, як вони виливають своє обурення.

Сер Джон просто не міг повірити! Людина, про яку в нього були всі підстави дотримуватися високої думки! Такий веселий! Він завжди вважав, що кращого вершника не знайти у всій країні! Темна історія. Хай іде під три чорти, туди йому й дорога. Він більше з ним жодним словом не перекинеться, де б вони не зустрілися, нізащо у світі! Навіть в бартонському гаю в засідці на птахів, хоча б вони дві години чекали там пліч-о-пліч! Який негідник! Яка падлюка! Адже коли вони востаннє бачилися, він запропонував одне з цуценят Фоллі! А тепер — квит!

Місіс Палмер по-своєму гнівалася не менше. Певна річ, вона негайно розірве з ним знайомство! І вона дуже рада, що ніколи взагалі не була з ним знайома. Як шкода, що Комбе-Магна в такому близькому сусідстві від Клівленда! А втім — яка різниця, коли їздити туди з візитами все одно дуже далеко! Він такий їй ненависний, що вона навіть імені його більше ніколи не згадає і вже всім розкаже, кого тільки не побачить, який він безсердечний підлотник!

Решту свого співчуття місіс Палмер витрачала на те, щоб дізнаватися про всі подробиці весілля, що наближалося, і переказувати їх Елінор. Вона незабаром уже знала, у якого каретника замовили новий екіпаж, який художник пише портрет містера Віллоубі і в якому магазині можна побачити вбрання міс Грей.

Незворушно ввічлива байдужість леді Мідлтон проливала бальзам на душу Елінор, змучену галасливим співчуттям інших. Їй була приємна впевненість, що в колі їхніх друзів є хтось, кому вона аніскільки не цікава, їй служило великою втіхою знати, що є хтось, хто не цікавиться подробицями і не сповнений тривоги за здоров’я її сестри.

Свою думку про те, що трапилося, леді Мідлтон висловлювала приблизно один раз на день або двічі, якщо до теми поверталися надто вже часто, вимовляючи: «О, це так жахливо!» і завдяки цьому постійному, хоча і короткому виявленню почуттів не тільки із самого початку мала змогу бачитися з обома міс Дешвуд без щонайменших емоцій, але невдовзі — і без щонайменшої згадки про недавні події; а підтримавши таким чином гідність своєї статі і піддавши суворому засудженню все погане в статі протилежній, могла поклопотатися і про свої звані вечори, вирішивши (хоча великою мірою і проти думки сера Джона) відразу ж після весілля неодмінно завезти свою картку місіс Віллоубі, якій судилося мати репутацію жінки елегантної і багатої.

Делікатні ненастирливі розпитування полковника Брендона аніскільки міс Дешвуд не докучали. Він більш ніж заслужив дружнє право торкатися нещастя її сестри, зі шляхетною ревністю намагаючись полегшити його. Головною нагородою за болісне зізнання в колишніх печалях і нинішніх принизливих для його гордості обставинах служила йому жалість, з якою Маріанна інколи дивилася на нього, і ласкавість в її голосі, коли (хоча траплялося це дуже нечасто) вона змушена була (або змушувала себе) заговорити з ним. Тож він переконувався, що відповіддю на його самовідданість була більша симпатія до нього, а у Елінор з’являлася надія, що симпатія ця надалі зросте і зміцниться. Але місіс Дженнінгс, яка ні в що втаємничена не була і знала лише, що полковник зберігає колишній сумний вигляд, не піддаючись на її умовляння зробити пропозицію або доручити їй зробити це за нього, під кінець другого дня вже в думках перенесла їхнє весілля з Іванового дня на Михайлів, а до кінця тижня взагалі перестала вірити в цей шлюб. Зближення між полковником і старшою міс Дешвуд наводило на роздуми, що вся краса шовковиці, каналу і тисової альтанки дістанеться їй, тож місіс Дженнінгс останнім часом зовсім забула про містера Феррара.

На початку лютого, приблизно через два тижні після листа Віллоубі, Елінор дістався тяжкий обов’язок повідомити сестру, що він одружений. Вона поклопоталася, щоб Маріанна почула про це від неї, як тільки стане відомо про закінчення церемонії, не бажаючи, щоб вона взнала все із газет, які квапливо переглядала кожного ранку.

Маріанна вислухала її зі стриманим спокоєм, нічого не сказала і спочатку обійшлася без сліз. Але незабаром вони полилися бурхливим потоком, і до кінця дня вона мучилася майже так само, як і того дня, коли повірила в неминучість його одруження.

Наречені покинули Лондон відразу ж після вінчання, і, оскільки зустрічі з ними досі можна було не побоюватися, у Елінор прокинулася надія, що вона зможе переконати сестру, яка не покидала будинку з фатального дня, мало-помалу почати знову виїжджати, як і раніше.

Тоді ж панночки Стіл, які щойно зупинилися у своєї родички, що проживала в Бартлетівських будинках у Холборні, поквапилися зробити візит більш знатній і багатій рідні на Кондуїт-стріт і Берклі-стріт, де були прийняті з великим задоволенням.

Тільки Елінор не відчула анінайменшої радості. Їх присутність завжди була для неї болісною, і вона не знала, як більш-менш ввічливо відповісти на непомірний захват, що його виражала Люсі, радіючи з того, що все-таки встигла застати її в столиці.

— Я була б дуже засмучена, коли б усе-таки не застала вас тут, — повторювала вона, роблячи наголос на «все-таки». — Але я знала, що так і буде. Я майже не сумніваюся, що ви поки що затримаєтеся в Лондоні, хоча, якщо пам’ятаєте, в Бартоні ви мені сказали, що не залишитеся довше ніж на місяць. Але саме тоді я подумала, що ви передумаєте, коли прийде час. Було б жаль їхати ще до того, як приїдуть ваш братик із сестричкою. А тепер ви, звісно, не будете поспішати з від’їздом. Я страшенно рада, що ви порушили своє слово.

Елінор чудово її зрозуміла, і їй знадобилося все її самовладання, щоб не показати цього.

— Ну, моя мила, і чим же ви доїхали? — спиталася місіс Дженнінгс.

— Звісна річ, не диліжансом! — негайно вигукнула міс Стіл з торжеством у голосі. — Ми всю дорогу їхали поштовою каретою в супроводі такого красеня! Лікар Девіс їхав до міста, ось ми і придумали напроситися в супутниці. І він поводився так шляхетно — заплатив за дорогу чи то на десять, чи то на дванадцять шилінгів більше, ніж ми.

— Ой-ой! — вигукнула місіс Дженнінгс. — Яка люб’язність! Певна річ — лікар неодружений, б’юся об заклад!

— Ну от! — сказала міс Стіл, хихикнувши з удаваним збентеженням. — Усі мене дражнять лікарем, уже й не знаю чому. Кузини теревенять, що я здобула собі обожнювача. Але запевняю вас — мені про нього і думати не хочеться. — Ой, Ненсі, он твій кавалер іде! — якось сказала кузина, коли побачила, як він переходить вулицю. — Як це — мій кавалер, кажу? Це ти про кого? Лікар — зовсім не мій кавалер.

— Ага, кажіть, кажіть! Так я вам і повірю. Адже я бачу, що лікар — об’єкт вашої симпатії!