Тож недарма ще Чехов значив, що людина обожнює минуле, ненавидить дійсність і боїться майбутнього. З кожним кроком те, що перейдене, стає у нас чудовим, милим, незабутнім. Слова О. Мандельштама про те, що пластика ґетто буде прекрасна, коли буде повністю знищена, виявилися пророчими. Тим більш, якщо те ґетто недалеке в часі, хоч його побутові ознаки вже майже зникли: так у 1950—60-их роках цілком свідомо створювався ефемерний світ речей — всі ті столики на три ніжки та модернові торшери були вкрай недовговічні. Подібна естетизація злиднів, що на тлі тодішньої боротьби з «вєщізмом» була, звичайно, необхідна для влади, загалом відкидала колишній, більш складний зв’язок людини зі світом його речей: родинні портрети, меблі й т. ін.

Самозрозуміло, що життя на Заході також завше було заідеологізоване. Проте не забуваймо, що це була ідеологія ринку. Натомість, потужна радянська машина утворювала фальшивий світ, покликаний підмінити у свідомості людей світ справдешній. Але якщо колишні гасла були настільки просякнуті комуністичною брехнею та густо замішані на лицемірстві, що їх неважко було відрізнити від реальности, то західні зразки маскульту на зразок реклями вростають у саму реальність, позаяк пропаґують іноді направду корисні речі. Інша річ, що та рекляма постійно втовкмачує пересічному споживачеві: сенс життя у тому, аби купувати, виставляючи се за найвищу мудрість… До речі, ще кілька років тому подібна, по суті, жалюгідна естетика гендлярських відправ сприймалася в Україні зовсім інакше: посеред нечисленних зразків незнаної в нас культури реклями було так багато відвертого кітчу, ще вона навіть видавалася за цілком поважне модерне мистецтво. Таким чином, уважному спостерігачеві ставало зрозуміти, що у світі, де наймення не відповідають поняттям, поняття ніяк не співвідносяться із сутністю, а сутність, у свою чергу, відсутня взагалі, життя не має сенсу: або ви — або система.

Тому авторові сих рядків не видається дивним відхід чималої кількости культурних одиниць з поля теперішніх культур. Аж так повно зрозумівши неможливість поруйнування «пластики ґетто», рівно ж як і усвідомити власну неспроможність співіснування у подібнім контексті, сучасна людина прагне набути «нульової» відмітки на офіційній шкалі громадянської позиції. Скажімо, в мистецтві це проявляється у бажанні «відображати час», але найбільш повно — простір, що заповідає можливість виходу за межі соціяльного. В літературі подібні настрої відбиваються у відродженій естетиці самвидаву й масової втечі у порятунковий нігілізм та ілюзіон: здаватися кимось, а не бути ним. Будь-які крайнощі складаються також із власних можливостей, і лише підсистемне «ніщо» — елемент найбільш певний та стійкий, себто такий, що визначується режимом не безпосередньо, а шляхом відбирання решти елементів. І поки триватиме той процес пошуку зарозумілих «нулів», вони, ті останні, встигають побудувати власну вавилонську ортоґоналю до площини системи і зникнути з її альґебраїчно-бутафорського овиду.

Адже знати, що для творчої особистости набуття власного голосу, власної, непідвладної загальноприйнятим тембрам інтонації — подія, що рівнозначна визволенню. Вже нині мистець вільний тікати безпосередньо «в себе», а не в прикладні щодо його уподобань жанри. Вже не офіційно замовлена «путяща» й вивірена тема буде робити твір видатним, не досконалі дослідження канонів сучасного мистцеві світу, а вже сама лише присутність автора. Цілком в «антиформалістичному» дусі О. Ренуар якось доречно закинув, що в мистецтві важить не «що» і «як», а «хто». Тому від певного моменту ненависною для системи химерою ставали якраз вони — представники завше гнаної індивідуалістичної культури, яка з колишнього кухонного андеґраунду знову переходить до опозиційних шанців.

На початку XX-го століття, застерігаючи ліберальне міщанство від надмірної романтизації ідеї народности, проґресивна українська молодь відверто закликала до «здорового, нормального вкраїнства», яке було б, «як струмочок чистої води серед пекельної дороги». Задум про створення товариства, яке виражало б спротив українського народу тогочасній колоніяльній політиці царату, з’явився в гурту студентів (І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик) під час відвідин ними могили Т. Шевченка у Каневі влітку 1891-го року. Іван Липа, студент медичного відділу Харківського університету, разом із Миколою та Юрієм Міхновськими, М. Вороним, Б. Грінченком та В. Самійленком згодом стає одним із фундаторів самостійницького гуртка з назвою Братство тарасівців.

Від 1891-го року першим центром Братства тарасівців був Харків. Яким було місто на той час? Насправді не дуже «українським» у патріотичному сенсі. «У Харкові були громади спершу такі: — згадував І. Липа в нарисі „Як я став українцем“, — студентських університетських декілька, по земляцтвах, технологічна громадка, ветеринарна, а потім усі сполучилися в одну студентську громаду і ще далі почали піднімати і не студентів. Так, в громаді студентській було кілька служащих на залізниці, як-от Василь Степаненко, Лобода, учитель Іван Зозуляк. Як бджола збирає з квітів мед, так я ловив скрізь найменші прояви українського національного життя». Втім, важко було шукати «національного» там, де його в принципі не було, але існував широкий вибір уподобань: від ветеринарних до залізничних, не минаючи, між іншим, етнографічних. Зокрема О. Терещенко, прабабуся автора сих рядків, яка вчилась у Харкові в Інституті шляхетних панянок, на початку 1900-их років брала участь в діяльності місцевого театрального гуртка, чий репертуар складався з української клясики.

Харків. Вигляд на Університетську гірку. 1910-ті роки

Загалом у «передреволюційну» пору 1910-их років (і навіть пізніше) «українського» в «проґресивної» інтеліґенції було не густо. «Тихенько сидів у своїй коморці Павло Тичина і вдовольнявся онанізмом, одночасно з цією роботою перекладаючи „чудові українські пісні“ на мову поезії, стилізуючи українські килими і реставруючи стародавні думи та інші нікому не потрібні речі, готуючись стати „папенькіним“ (чи „маменькіним“) синком і спадкоємцем Вороного, Лесі Українки та Олеся», — значив А. Цебро (М. Семенко). «Загул, Кобилянський, Филипович сиділи під зеленим абажуром і літали поза „межами незнаного“: вступали у „потусторонній“ світ і не чули, як шрапнелі рвались над Київом і кулі блохами прокушували золоті бані Софії, під брамою якої старці гризлися, мов собаки, за шматок хліба», — так само згадував В. Поліщук. «Отже ж наша поезія, йдучи старими стежками російських навчителів, так звикла до чужих зразків, що і зараз не може відокремитись від чужого і шукати нової власної індивідуальної путі», — підсумовував Ю. Меженко вже 1919-го року.

Але хіба лише в Україні бракувало «національного» в широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, посполите людство Російської імперії 1900-их років перебувало в зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка й вульґарно-етнічного наповнення. «Дев’яності роки складаються у моїй уяві з картин розірваних, але внутрішньо пов’язаних тихим убозтвом і хворобливою, приреченою провінційністю помираючого життя», — значив О. Мандельштам.

Тож достоту подиву гідною була активна діяльність таємного Братства тарасівців у губернському місті Харкові. Всупереч офіційному переслідуванню української мови й культури (згадаймо Валуєвський та Емський законодавчі акти про заборону «всього вкраїнського»), тарасівці провадили широку культурницьку діяльність, що вирізнялась своєю виразно політичною спрямованістю на тлі «національного» життя в Україні. Зокрема у своїй програмі, виголошеній І. Липою на вечорі памяти Т. Шевченка в лютому 1893-го року в Харкові, братство зазначало: «Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона, потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі молоді українці деклярували: «Ми, як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і перед усім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну». Так, саме з теренів Східньої України, і зокрема зросійщеного Харкова, вперше пролунало гасло національної боротьби українців за своє визволення.