- Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу — усі вірять. От я Сороку…теє…загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила, і дзьобнула мене у ніс…Може, у вас, людей, не так…

- Так, лисику, так! — зізнався Лялечка. — Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку…Але, бачу, що нікуди вони зі мною не підуть.

- Не журися, — сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?

- Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.

- Ну, розумієш, як це полюють на лисів…

- Не розказуй, лисику!

- Добре.

Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:

- Лисику, а скільки тобі років?

- Маєш, на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.

- А я навесні народився. Мені п’ять років.

- П’ять весен, значить…

- Всі кажуть, що я малий. Чому, лисику?

- Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?

- Трошки.

І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.

- Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…

- Ой, пече!

- Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?

- Я ж казав…

- Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.

- Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.

- Чесне слово?

- Чесне.

- Лисику, ацетон вже кінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…

- А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.

- Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?

- Ага.

- То я тобі принесу щось поїсти.

Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:

- Ой, не злізу!

- Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.

- Боюся!

- А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.

- А баба?

- А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!

- Ха-ха! А дідо?

- А ти уяви, що дідо поїхав на море!

- То, що я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.

- Ага.

- А ти?

- А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!

Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:

- Ура, лисику, я вже умію лазити по драбині!

- Тихше, тихше, — зупинив його Мацько. — Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?

- Ні-ні!..

Минуло кілька днів. Про що тільки не говорили Мацько й Лялечка. І про ліс, і про дитячий садок, про те, якими суворими бувають міліціонери до неслухняних дітей, про те, як, напевно гарно купатися в морі, і про те, що у селі побільшало собак, і що Мацько не думав, що в село можна приходити просто в гості до Лялечки, і про те, як нелегко добувати їжу, і що дідо вже цікавився, чого Лялечка так часто бігає до стайні, і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав нікому, і про те, що він зовсім не заважає, і Лялечка дуже радий мати такого товариша… Але — стоп!

Спливло ще два дні, а Мацько надійно отаборився на горищі. Їв, бесідував з Лялечкою, спав… Ні, його мучило сумління, що він зловживає гостинністю хлопчика, але ще більше лис соромився з’явитися у лісі після такої ганьби. Як це йому спало на думку стати кущиком — він волів, щоб про це ніхто йому не нагадував. Та ще той штраф! Звісно, Мацько не збирався посягати на курей бабусі хлопця. Проте й полювати для того, щоб вмилостивити Вовка та його ненаситну родину, йому страх як не хотілось. Не лежала душа, як то кажуть.

Стараннями Лялечки фарба потроху облазила, і наближався той час, коли Мацько постане перед приятелем у повній красі: вогненно-рудий, з білою латкою на грудях і пишним хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Він чувся загалом безпечно на тому горищі, куди ніхто не заглядав. Якщо й Лялечка деколи й заводив розмову про важке лисяче життя з дідом і бабою, ніхто на це уваги не звертав. Аби лиш він не мав при цьому гарячки. На щастя, Лялечка мав чудовий апетит і цілими днями чемно бавився. І Мацько мав ще кращий апетит завдяки регулярному триразовому здоровому харчуванню.

Одного разу хлопчик приніс лисові папір і олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли Мацько взяв олівець у зуби. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній.

- Це тому, що ліс без мене, — зауважив, зітхнувши Мацько. — Ліс без лиса не ліс.

- Але ж там є інші лиси! — здивувався Лялечка. — Може, вони скучили за тобою. Моя мама теж за мною скучила. Вона лист написала.

- Еге ж, — пробурмотів лис, і спохмурнів на виду.

Дід збирався косити і покликав Лялечку. Лиса це засмутило, бо хлопець побіг охоче. Час спливав поволі. Лис глибше зарився у солому, але сон не приходив до нього. З горища він чув різні звуки, до яких уже встиг звикнути. Чув дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Якби він не був зараз серед людей, то напевно задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкало порося і кури вмощувалися на сідалі. Їм можна було виявляти свої почуття, бо то був їхній дім. Але лис міг видзявкати собі велику-велику халепу.

Мацько чи спав чи тільки йому здавалося, ніби він спить, і надворі вже споночіло й падав дощ, і вже хтозна-коли малий прибігав сказати йому «Надобраніч, лисику!» Як раптом він почув внизу шарудіння і тихий голос:

- Мацьку, агов, ти тут?

Лис одразу впізнав їжака і одним стрибком опинився коло драбини:

- Тут я, Грицю, тут!

- Слава богу, що ти тут! — обізвався їжак з темряви. — Ану, злізай, побалакати треба!

Лис покірно зліз з горища і шмигнув у той куток, де не було ні поросяти, ні курей. Не встиг і рота розкрити, як Грицько напосівся на нього:

- Ну, всього я сподівався від тебе, тільки не цього! Покинути наш ліс й жити на стайні! Тебе ще не примушували за м’ячем бігати і через мотузку стрибати.

- Ні, а що? — похолов лис.

- Ти звідки? З лісу чи цирку? Ти лис чи… — Гицько затнувся, бо не знайшов належного слова.

- Чого ти до мене причепився? — скипів Мацько. — Тихо, бо всіх розбудиш. Лис я, хто ж іще! Можеш помацати, бо тут нічого не видно. Ну, побув я кущиком, то й що? Ніхто не повірив. Але я тепер знову лис. Фарба майже облізла.

— Не прикидайся дурником, Мацьку! Зверху ти, може, й лис, але душа в тебе не лисяча. І совісті ні краплини нема…

- Що ти мені про совість говориш! Причому тут совість?

- Проміняв ти вільне лисяче життя на недоїдки, ліс — на стайню. А я так переживав! Думав, що тебе спіймали, що ти здуру дав себе впіймати. Пішов дізнаватися і дізнався… Кошеня тут одне зустрів, і воно мені сказало. Де ти…

- Грицю, — важко зітхнув лис. — Як я міг після тих знущань і глузувань жити в лісі? Якби не та клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть вилізе…

- Аби душа була чиста! — буркнув їжак, але вже лагідніше.

- Нічого ти, Грицю, не розумієш. Хутро для лиса — справа честі. От. Приміром, як для тебе колючки…

- Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів захищаюсь!

- Добре, добре, — примирливо забурмотів лис, пригадавши, що чимало лисів якраз і належать до ворогів їжачого племені. Що з того, що він не такий? Усі вважають лисів дуже хитрими. Але хитрий не завжди означає «підступний».

- Знаєш, Грицю, мені, коли хочеш знати, кожної ночі наш ліс сниться. Особливо, сонячна галявина.