- Міг би вже давно там бути…

- Страшно чогось мені. До лісу так далеко.

- То мені не далеко, — обурився їжак. — То я можу!

- Ну, годі тобі! Ти маленький, сіренький, тебе в траві не помітиш. Та й ніхто не скаже, що ти курку хочеш вкрасти. Побачать — молока наллють. Ти чув коли-небудь, щоб лиса мисочкою молока зустрічали?

- Послухай мене, Мацьку. Я за тобою прийшов. Удвох веселіше буде вертатись. І дощ усі наші сліди змиє.

Лис озирнувся на горище. Звідти несло теплим солом’яним духом.

- Ти мені на горище не позирай! Скінчилось твоє гостювання. Я маю гарну новину для тебе. Були у нас позавчора вибори, і старого Вовка скинули. Тепер у нас головою молоденький Вовчик, той, що театр хотів організувати, але йому не дозволяли. А по-друге, Вовчик вирішив влаштувати Свято Лісу. Змагання різні, карнавал, концерт. І конкурс на кращу завісу для театру…

Їжак кахикнув і замовк.

- Ну? Розказуй, чого ти замовк? — нетерпляче закрутився лис.

- Та, кажу, конкурс на кращу завісу. Можна її намалювати, або сплести, або ще щось придумати. Кажу, брате, нині лісу не впізнати! Усі тільки про свято й говорять. Ну, то як, підеш зі мною чи тут будеш боки відлежувати?

- Ой, Грицю, та я б тебе обняв за таку новину, якби не твої колючки! Побігли мерщій!

- Чого маємо бігти? — забурчав Грицько. — Підемо помаленьку. До ранку ще далеко.

І коли вони вже виходили, їжак смачно плямкнув:

- Ну й мишви тут у тебе, брате! Може, перекусимо на дорогу?

- Що ти, що ти?! — перелякався Мацько. — Ходімо! Мені зараз жодна миша в горло не полізе!

- Мокро тут щось… ще втопимося в калюжі! — злукавив їжак.

- А ми їх обійдемо, Грицю. Тільки хутчіше…

Десь спросоння гавкнув пес, і обоє швиденько пірнули в темряву.

Звісно, Лялечка трохи засмутився, не побачивши вранці лиса на горищі. Але не так, щоб дуже. Бо ж схованку лиса могли будь-коли виявити, і він не зумів би його захистити. Лялечці було ж всього п’ять років. І ніхто б його не послухав. Але він був би страшенно радий зустрітися з лисом в нього удома, на сонячній галявині.

Бабця написала мамі, що дитина весь час говорить про якогось лиса, що вкрав у них відро з фарбою, і ніби малює картини. Питала, що робити. Мама відписала, що з малим уже щось було подібне у три роки, коли він уявив себе автомобілем, і що це минеться.

Дідо купив Лялечці велосипед, або ровер, як казали в селі, і хлопець цілими днями їздив подвір’ям. Славко ходив тепер на підготовку до школи, а Михаськові баба не дозволяла сідати на ровер Лялечки, хай йому теж куплять. Ровер гроші коштує.

Якщо не було баби і дідо спав, Лялечка давав Михаськові покататись. То був дуже гарний велосипед, на двох колесах і з справжньою фарою. І досить довго хлопець був чемний, дотримуючи слова, даного дідові. Та їздити по самому подвір’ї було нудно. Одного дня Лялечка відчинив фіртку. Вона вела на стежку, якою всі їздили на роверах, часом на мотоциклах, і зовсім рідко автомашинами. Але того дня Лялечка залишився чемним. Проте наступного ровер покотився сам, наче хотів подивитися, де ж закінчується стежка. Вона все спускалася вниз, і врешті хлопець заїхав так далеко, що дід з бабою почали його шукати. А коли знайшли, дід почав кричати, а баба затуляти собою онука.

І тут Лялечка розсердився сам, і теж закричав:

- Не треба мені вашого ровера! Я втечу до лісу і буду жити на сонячній галявині. Буду чекати, доки сонце все-таки зійде!

Він кинув ровер на землю і втік. Правда, недалеко, бо дід встиг його наздогнати. Додому йшли усі посварені: попереду Лялечка, за ним баба, а позаду дід ніс під пахвою велосипед.

Після обіду Лялечка сам пішов спати. Він не спав, а думав, як добре в лісі. Там його ніхто не знайде. Він наловив би для Мацька риби в лісовому озерці…

Нарешті в хаті стало тихо. Дідо з бабою більше не сварились. Лялечці раптом захотілось, щоб мама приїхала вже. Вона теж деколи сердилась на нього, але недовго. У бабці, як він приїхав спочатку, теж був лагідний голос.

Лялечка почув, що надворі хтось тихо розмовляє. Може, мама приїхала? Вона ж писала, ніби дуже за ним скучила. Хлопчик зіскочив з ліжка і побіг надвір. Але побачив натомість бабцю і сусідку, які сиділи на лавці й розмовляли між собою.

- А я думав, що то мама… — вирвалось у хлопчика.

Сусідка заусміхалась. Вона була молода і гарна.

- Скучив за мамою, маленький?

Лялечка засоромлено сховався за двері. Через хвилю знову виглянув:

- Бабо, де мій ровер?

Баба відмахнулась:

- Має бути за хатою.

- А дідо де?

- На поле пішов.

Лялечка вернувся з-за хати.

- Нема!

- Як то нема?! Я за хату ставила.

- Нема!!!

Баба неохоче підвелася й пішла за хату.

- Нема… Хіба вкрали! Старий мене з’їсть.

- Могли і вкрасти, — зауважила сусідка. — Треба пильнувати. Може, дітвак який вхопив. Підіть по сусідах…

- Та ніби діти нині не приходили.

- Ви могли й не видіти. У моєї Наталочки ляльку так вкрали. То я всіх сусідів обходила, але знайшла. Якби всі були такі чесні, як ми з вами! А то навіть не спитають, звідки в їхньої дитини чуже. Ви йдіть пошвидше, аби не сховали…

- Олег, ти дав Михаськові ровера?

- Ні.

- Може, й Михасько. Він все коло вашого Олежка крутиться…

- Бабо, Михасько не бере без дозволу!

- Не будь такий мудрий!

- Бабо, не йди! Михасько не брав ровера!

Але баба вже рушила з двору:

- Ми тобі не для того купили ровер, аби чужі діти на ньому їздили!

- Олежку, скажи, кому дав ровера! Я нікому не повім… — вкрадливо спитала сусідка.

- Кра-ба-ра-ба-жаба! — щосили заверещав Лялечка і, показавши язика, зник у хаті.

І ось настало Свято Лісу. Перед тим їжаки й мурашки, білочки і сойки, зрештою, кожен бажаючий, вигребли все сміття, яке понаносили в ліс люди: консервні бляшанки, пластикові пляшки, бите скло. Їм хотілось, аби в цей день ніщо не нагадувало їм про ватаги відпочивальників. У чистому домі жити веселіше й приємніше. На великій галявині споруджувалась сцена для концерту й обіцяної вистави… Саме над нею мала висіти завіса, яка найбільше сподобається лісовим мешканцям.

Вовчик дуже старався, адже він був молодий і хотів усе змінити. То ж уявіть, як раділи перемінам звірі. Правда, довгожителька Ворона не дуже вірила, що усе раптом переміниться і сказала: «Еге ж, хотіли як краще, а вийшло, як завжди». Вона ж пам’ятала, коли старий Вовк очолив лісову громаду. А перед тим Ведмідь. Чогось усі вважали, що найголовніший у лісі — той, хто найсильніший, кого найбільше бояться. А чому не наймудріший? Той, хто мудрий, він завжди ще й добрий.

Але так було заведено, з давніх-давен. Сильні кривдили слабших. А мудрі сиділи на дереві й каркали. У людей теж, здебільшого, так заведено. Тільки незрозуміло, чи звірі навчилися таких порядків у людей, чи люди — у звірів.

Найбільше втішалась слабша половина лісу тим, що у Свято ніхто нікого не їстиме, і всі мирно сидітимуть поруч. Щоб ніхто не зомлів від голоду, зробили великі запаси ягід, грибів, горіхів.

Свято починалось увечері й мало тривати аж до ранку. Це, щоб ніхто-ніхто з людей випадково не опинився в лісі й не побачив того, що там відбувається. Адже, ліс був невеличкий і зовсім недалеко від людей, і напевно через те звірі трохи нагадували людей, а люди — звірів. Цього не уникнути.

Та ось закінчилися усі приготування. День видався ясний, і увечері на небо висипались усі зірки, як яблука з перекинутого кошика. А що були вони занадто високо ці небесні яблучка, то звірям присвічували тисячі світлячків. Уся лісова громада зібралась на галявині: дрібнота спереду, більші —позаду. Жаби, миші, кроти, їжаки, білки, зайці, павуки, метелики, борсуки, кабанці, гадюки, вужі, ящірки, бджоли, джмелі, оси, олені, лисячі й вовчі зграї… А птаство вмостилось на деревах. І всі вони сиділи тихо й поважно, як не сиділа б жодна людська дитина. Не штовхались, не дряпались, не кусались, не галасували й не смітили. Ви не повірите, але усе було саме так.