І ось на порожній сцені, прибраній найкращими лісовими квітами з’явився молодий Вовчик, стрункий і спортивний. Стало ще тихіше.

Вовчик відкашлявся і почав урочисту промову. Від його гучного голосу дехто затремтів, хоча боятись не було чого.

- Ми, — сказав Вовчик, — живемо у складні часи. Люди наступають на звірів, сокири усе ближче підкрадаються до наших дерев, асфальтові дороги оточили наш ліс. У ньому все частіше спалахують багаття, які можуть знищити наш спільний дім. То ж ми повинні бути пильними й обережними…

Вовчик перевів дух і випалив:

- …і дикими! Так, дикими, бо тільки дикий звір пильний і обережний. Подивіться, який наш ліс гарний, який наш ліс чудовий! Настав час замислитись над тим, що ми можемо зробити для нього…

Чудова була промова. Не завадило б і людям до неї прислухатись. Звірі можуть отруїтися тим, що принесуть до лісу люди. Звірі бояться вогню. І не можуть втекти від світла фар автомобіля. Слухаючи цю промову, лісові мешканці ще більше злякались. Дехто з них взагалі не думав про те, що ліс може зникнути. А Вовчик все говорив і говорив, що йому наболіло на серці. Він був ще такий недосвідчений і романтичний. Насправді, звірі не можуть нічого вдіяти. Це люди їх захищають, і вони у своєму маленькому заповіднику цілком від них залежать. Але ж є на світі місця, де звірі справді дикі і де вони господарі.

- Сильні звірі захистять слабших! — пообіцяв Вовчик і це викликало в більших звірів захват, а в менших — тремтіння.

Ворона, яка все це чула, завовтузилась на гілляці, однак промовчала. Ще не було такого на світі, щоб сильні захищали слабших. Кожен мусить сам себе захищати, щоб його не з’їли. Ворона довго прожила на світі, і не лише в лісі. Узимку, коли була молодша, зимувала у місті. І теж не бачила, щоб там сильні захищали слабих, хоча місто вважають культурнішим, ніж ліс. Але вона знала, що досить їй каркнути хоч слівце, з нею трапиться те, що з Сорокою. Тому й Ворону вважали мудрою.

Нарешті ця не вельми приємна для декого офіційна частина закінчилась, і Вовчик оголосив:

- А зараз ансамбль цвіркунів разом з оркестром під керуванням Шпачка виконає святкову симфонію. Після цього — конкурс на кращу завісу для нашого театру.

І полилась музика. Яка то була музика!

Навдивовижу злагоджено грали на скрипках цвіркуни. А пташиний оркестр гармонійно зливався з ансамблем в одну прекрасну мелодію, ніжну й сумовиту, мов осінь. Симфонія якраз і була про осінь, про те, як летять невідомо куди павуки на сріблястих павутинках, як порожньо стає в лісі, і замість птахів співає, падаючи, листя.

Та раптом промчав прудкий вітерець — і щедро сипнули жолудями дуби, і захиталась калина, скликаючи всіх пташат на червоні ягоди, дзвінко залускали білочки смачними горішками, і, як з води, повитикались гриби…Весело задзюрчав потік, підхоплюючи на льоту листки…Але він дзвенів усе тихіше й тихіше…

Музика скінчилась, тільки один цвіркун продовжував грати на скрипочці, забувши про все на світі.

Після такого зворушливого концерту почався огляд поданих на конкурс завіс. Першою показали завісу борсука Джуми. У лисів і вовків аж слина потекла. Однак, настали інші часи. Принаймні, так оголосив молодий Вовчик, новий голова лісової громади.

Другою показали завісу щурика Альцеста. Той не мав сумнівів щодо успіху. Численні родичі почали захоплено пищати. Зрештою, не їхня вина, що світ вони бачать сірим і чорним. Але не всі його таким бачать. І завіса для лісового театру мала сподобатися усім.

Та ось настав найвирішальніший момент у житті художника Мацька. Коли спустили його завісу, він зіщулився і заплющив очі.

На мить усі замовкли, втупившись очима в полотнище. Щоб намалювати таку велику картину, лис дозволив собі поцупити в селі простирадло, яке сушилося надворі. Мистецтво, як то кажуть, потребує жертв. Із курокрада Мацько став простирадлокрадом. Але воно було того варте! Звичайно, ви вгадали, що лис намалював свою сонячну галявину, єдину в світі, про яку мріяв довгими зимовими вечорами, яку безперестанку згадував у розмовах з Лялечкою, на якій у хвилини розпачу вирішив стати зеленим кущиком.

…Над галявиною щойно зійшло сонце, і краплини роси ще блищали на скромних лісових квітах. Стара груша радісно підставляла листя під золоте проміння. А небо, таке, яке буває лише влітку, сяяло ніжними барвами, а легкі хмарки летіли кудись в незбагненну далечину…

- Хто? Хто? — почувся захоплений шепіт.

Лісові мешканці ніби вперше угледіли галявину, повз яку часто пробігали, заклопотані справами. Їхній ліс справді прекрасний! Невже в ньому, крім грибів, ягід, горіхів і зручних нір є ще така чарівна галявина, на якій можна просто так сидіти, тішитись життям і ні про що не думати? Одна річ, коли в цьому переконує Вовчик, а інша — переконатись на власні очі.

- Хто намалював, хто? — голосно загукали усі, крім, звичайно, Джуми і Альцеста.

Лис був водночас приголомшений і гордий.

- Вставай! — штовхнула його під бік сестричка Мінка, безпомильно знайшовши його у натовпі. — Покажись, який ти у нас художник! Хай бачать усі, що ти належиш до славного лисячого роду!

І лис змушений був встати й підійти до свого творіння. А звірі кричали:

- Ось він! Ось він! Мацько! Слава йому! Слава!

А лис стояв на підвищенні, скромно опустивши очі, найчарівніший і найвродливіший лис у цілому світі.

- Слава найкращому художнику лісу! — почув він голос Грицька. І втішився, бо їжак ніколи не брехав.

- Слава! Слава! — кричали павуки, олені, зайці, сойки, білочки цвіркуни…

З юрби вийшла гарненька лисичка і повісила на шию переможцю вінок з соснового гілля. Від хвилювання лис затремтів. Серце закалатало, такою прекрасною видалась йому ця юна особа.

- Хто ти? Як тебе звати? — шепнув Мацько, але серед гамору лисичка не почула його. Лис провів її захопленим поглядом.

- Слава! Слава!

Не знати, скільки би тривав цей тріумф, якби не з’явився Вовчик. Він привітав переможця і оголосив, що зараз почнеться театральна вистава.

Мацько з вінком на шиї повернувся на своє місце. Лисяча родина, яка дотепер тільки картала та повчала, засипала його вітаннями. І він уже не пручався. Слава і загадкова юна красуня затуманили йому голову. Він не міг зосередитись на виставі, котра, безперечно, була дуже цікавою і повчальною. У ній розповідалось про браконьєра, якого обдурювали звірі, доки кінець кінцем не вигнали з лісу. Вовчик грав хитрого сміливого вовка. А Заєць — браконьєра. Правда, браконьєр вийшов з нього не дуже зухвалий і викликав навіть співчуття. Коли Вовчик закричав: «Подайте мені цього браконьєра! Я його зараз з’їм!», бідолаху ледве випхали на сцену і той забув усі слова. За допомогою підказок Заєць поклявся перед усією чесною громадою більше не потикатись до лісу з рушницею, і дременув зі сцени. Цієї ночі його ніхто не бачив і всі оплески дістались Вовчикові.

Але й на цьому не закінчилось свято. Після вистави розпочались різні змагання: серед білок -- пошуки захованих горіхів, серед кабанчиків — перетягування канатів, і ще стільки всього, що не перелічиш.

А саме Свято завершилось карнавалом. Усі, хто мав бажання, повдягали маски й костюми, і Мацько марно шукав серед тигрів, скорпіонів, мавп, лісників і туристів красуню лисичку. Ніхто нікого не впізнавав, і було дуже весело. Тільки лис не подбав про костюм і був просто лисом. Але всім здавалось, що це хтось переодягнувся на лиса. Отака була шалена ніч.

Врешті Мацько кинув свої пошуки і сів віддалік. Він ніяк не міг повірити у власне щастя: його визнали найкращим художником. І як то буває, він не мав з ким поділитись радістю. Тому все це більше нагадувало сон, ніж дійсність.

А що з Лялечкою? Йому й близько не було так весело, як лісовим мешканцям. Виявилось, що дідо просто переховав ровер, і ніхто його не крав. До бідного Михаська даремно чіплялись. Баба ходила перепрошувати, трохи не плакала, але Михасько сказав, що більше ніколи до них не прийде, і теж плакав.