Мовчки я спостерігала за тим, як він готує човен до відплиття, здивована, наскільки вправно й вільно він з усім порається, адже ж раніше він ніколи не згадував, що любить ходити на яхті. Проте, з іншого боку, він знається ледь не на всьому.

Ми вийшли у відкритий океан і попрямували на схід, а я швиденько подумки згадала все, що знала з географії. Наскільки я пригадувала, на схід від Бразилії нічого не було… хіба що Африка.

Але Едвард гнав уперед, а вогні Ріо поступово згасали, допоки зовсім не щезли десь позаду. На обличчі його грала знайома натхненна усмішка — її могла викликати тільки швидкість. Човен стрибнув у хвилю, і мене обдало морськими бризками.

Та нарешті цікавість, яку я намагалася притлумити стільки часу, взяла гору.

— Нам іще далеко плисти? — запитала я.

На нього зовсім не схоже — забути про те, що я людина, проте у мене так і крутилося в голові: невже він планує збавляти час на цьому човні?

— Ще з півгодини, — він поглянув на мої долоні, якими я вчепилася в сидіння, й посміхнувся.

Ну гаразд, подумала я. Кінець кінцем, він вампір. Може, ми прямуємо до Атлантиди.

Минуло двадцять хвилин. Крізь рев мотора Едвард гукнув мене на ім’я.

— Белло, поглянь от туди, — він указав кудись уперед.

Спершу я бачила хіба чорноту навкруги і білу місячну доріжку на воді. Проте я й далі вдивлялася в тому напрямку, куди він указував, і врешті розрізнила якусь чорну масу, яка вклинювалась у місячну доріжку на хвилях. Я примружила очі — силуети в темряві стали чіткішими. Чорна маса перетворилася на невисокий неправильний трикутник, один ріг якого випинався в море довгим жалом і нарешті губився в хвилях. Ми наближались, і я вже бачила, що краї його гойдаються, мов пера, у легкому морському бризі.

А тоді очі мої змінили фокус, і все стало на свої місця: попереду із води вистромлювався острівець, гойдалося пальмове гілля, а пляж яснів у місячному світлі.

— Де ми? — промурмотіла я, поки він змінював курс — обходив острів так, щоб підійти до нього з півночі.

Він почув мене, незважаючи на шум мотора, й розплився в широкій усмішці, що світилася в сяйві місяця.

— Острів Есме.

Човен різко зменшив швидкість і напрочуд точно пришвартувався до невеличкого доку, збудованого з дерев’яних колод, які в світлі місяця здавалися білими. Мотор стихнув, і запала цілковита тиша. Жодних звуків, окрім плюскоту хвиль, які билися в борти човна, та шелесту бризу у верховітті пальмових дерев. Повітря було теплим, вологим, запашним — наче пара у ванній після гарячого душу.

— Острів Есме? — перепитала я зовсім тихо, проте це все одно прозвучало заголосно й розколошкало нічну тишу.

— Це подарунок Карлайла — Есме дозволила нам скористатися ним.

Подарунок. Хто може собі дозволити дарувати острови? Я нахмурилася. Я й не замислювалася над тим, що Едвардова щедрість — то набута звичка.

Він витягнув валізи на док, а тоді повернувся назад, розпливаючись у своїй неймовірній усмішці, коли потягнувся по мене. Замість подати мене руку, він згріб мене на оберемок.

— А тобі хіба не варто дочекатися порогу, щоб тоді вже перенести мене? — запитала я, тамуючи подих, коли він легко вистрибнув із човна.

Він усміхнувся.

— Я прискіпливий у всьому.

Згрібши ручки обох величезних валіз однією рукою, а другою підхопивши мене, він поніс мене через док, а далі вздовж піщаної стежини, обабіч якої чорніли зарості.

Деякий час навкруги, серед схожих на джунглі заростів, було чорно, хоч в око стрель, але згодом я розрізнила попереду теплий вогник. А тоді усвідомила, що вогник — то будинок: два рівні й великі яскраві квадрати — вікна обабіч дверей, — й мене знову охопила паніка, мов перед виходом на сцену, — дужче, ніж будь-коли, набагато дужче, ніж коли я гадала, що ми прямуємо до готелю.

Серце моє гучно загупало об ребра, а подих, здалося, застряг у горлі. Я відчувала, що Едвард дивиться на мене, але сама не підводила на нього погляду. Я втупилася в порожнечу просто себе, проте не бачила нічого.

Він не питав мене, про що я замислилась, і це було на нього не схоже. Я здогадалася, що він, либонь, знервований анітрохи не менше за мене.

Він поставив валізи на ґанку попід портиком, щоб відчинити двері — вони були незамкнені.

Едвард подивився униз на мене, дочекавшись, поки я не погляну просто йому в очі, а тоді переступив поріг.

Він проніс мене через цілий будиночок, вмикаючи дорогою світло; ми обоє мовчали. Я неясно бачила хату — мені здалося, що як на такий острів вона була досить великою і начебто на диво знайомою. Я звикла до блідих кольорів, яким надавали перевагу Каллени; тут усе було по-домашньому. Проте я не могла зосередитися на деталях. Пульс стугонів у мене у вухах, і через це я все бачила наче в тумані.

Аж тут Едвард зупинився й увімкнув останню лампу.

Кімната була великою та білою, а дальня її стіна була зроблена здебільшого зі скла — звична декорація для вурдалаків. За шибкою місяць кидав яскраве сяйво на пісок, а на віддалі кількох кроків від будинку зблискували хвилі. Проте я заледве могла роздивитися щось із цього. Натомість я добре бачила здоровенне біле ліжко по центру кімнати, огорнене хвилястими хмарами москітних сіток.

Едвард поставив мене на ноги.

— Я піду… принесу багаж.

У кімнаті було занадто гаряче, духота була гірша, ніж тропічна ніч за вікном. Краплина поту миттю набрякла в мене на потилиці. Я ступала вперед, поки рука моя не торкнулася пінявої сітки. Чомусь мені здавалося дуже важливим переконатися, що все навколо — реальне.

Я не чула, як повернувся Едвард. Зненацька його зимна пучка ковзнула моєю шиєю, стираючи краплину поту.

— Тут трохи гаряче, — вибачився він. — Мені здавалося… так буде найкраще.

— Прискіпливий, — промурмотіла я собі під ніс, і він гигикнув. Це був нервовий смішок, незвичний для Едварда.

— Я намагався подбати про кожну дрібницю, щоб усе минулося… легше, — визнав він.

Я голосно ковтнула клубок у горлі, досі уникаючи його погляду. Чи в світі був іще хоч один такий медовий місяць?

Я сама знала відповідь. Ні. Не було.

— Цікаво, — повільно мовив Едвард, — може… ти… спершу хотіла б поплавати опівночі зі мною? — він глибоко зітхнув. А коли знову заговорив, голос його трохи вспокоївся: — І вода дуже тепла. Саме такий пляж, як ти любиш.

— Звучить незлецьки, — промовила я зривистим голосом.

— Певен, тобі сподобається кілька хвилин людських задоволень… Ми подолали далекий шлях.

Я дерев’яно кивнула. Я заледве почувалася людиною; може, кілька хвилин на самоті допоможуть чуттям повернутися.

Вуста його торкнулися моєї шиї якраз попід вухом. Він хихикнув, і його холодний подих лоскотнув мою розпашілу шкіру.

— Не барися занадто, місіс Каллен.

Я здригнулася на звук власного нового імені.

Його вуста ковзнули моєю шиєю нижче, аж до плеча.

— Я чекатиму на тебе у воді.

Він пройшов повз мене до скляних дверей, які виходили просто на піщаний пляж. Дорогою він звільнився від сорочки й кинув її на підлогу, а тоді вислизнув крізь двері в місячне сяйво. Душне солоне повітря увірвалося в кімнату.

Моя шкіра палала. Перша реакція — поглянути й перевірити, чи не зблискує полум’я. Ні, не зблискує. В усякому разі нічого видимого.

Я нагадала собі, що варто дихати, а тоді спотикаючись попрямувала до гігантської валізи, яку Едвард відчинив на стільниці низької білої шафки. Напевно, це моя, бо ж на самій горі лежить знайома косметичка, та ще й кругом багато рожевого кольору, хоча я й не могла впізнати жодної з речей. Поки я перебирала купи складеного ганчір’я, шукаючи чогось знайомого й зручного — може, старий спортивний костюм абощо, — я звернула увагу, що під пальцями шурхотить до біса шовкових стрічок і невагомого атлáсу. Білизна. Дуже делікатна білизна з французькими етикетками.

Я ще не знала, як саме й коли, проте одного дня Аліса відповість за це.

Я здалася й попрямувала у ванну кімнату, визирнула у довгасте віконце, яке виходило на той-таки пляж, що й скляні двері. І не побачила Едварда; гадаю, він плавав під водою, і не думаючи випливати на поверхню, щоб ковтнути повітря. Угорі в небі висів однобокий місяць, майже повня, і пісок біло блищав у його сяйві. Око моє вихопило якийсь рух — то Едвардів одяг гойдався на вітрі у розгіллі однієї з пальм.