Я не дуже звертала на неї увагу. В цю мить мені все було байдуже.

Аліса тихо заричала:

— Я їй зараз розкажу, куди ти її везеш, Едварде. Отож ліпше допоможи мені, бо в іншому разі…

Він застиг. А тоді відірвав своє обличчя від мого й люто зиркнув на любу сестричку.

— Ти така маленька — і така вредна!

— Я не для того обирала ідеальне дорожнє вбрання, щоб змарнувати його, — відгризнулася Аліса, беручи мене за руку. — Ходімо зі мною, Белло.

Я потягнулася за нею, востаннє зіп’явшись навшпиньки, щоб іще раз поцілувати Едварда. Вона нетерпляче смикнула мене за руку, забираючи від нього. Гості, які спостерігали картину, зронили кілька смішків. Тоді я здалася й дозволила їй відвести мене в порожній будинок.

Аліса мала роздратований вигляд.

— Вибач, Алісо, — перепросила я.

— Я все розумію, Белло, — вона зітхнула. — Схоже, ти не могла з собою боротися.

Я гигикнула, уздрівши її мученицький вираз обличчя, тож вона нахмурилася.

— Дякую, Алісо. Весілля було найкращим з усіх можливих, — щиро сказала я їй. — Все було саме так, як мало бути. Ти найкраща, найкмітливіша, найталановитіша зовиця в цілому світі.

Від таких слів вона миттю розтанула — і широко усміхнулася.

— Я рада, що тобі сподобалося.

Рене та Есме чекали нагорі. Утрьох вони швидко звільнили мене від сукні, а натомість вдягнули в темно-синій дорожній костюм, приготований Алісою. Я почувалася щасливою, коли чиїсь руки нарешті повитягували шпильки з мого волосся й дозволили йому вільно впасти за спиною (воно ще кучерявилося після кісок), таким чином урятувавши мене від неминучого головного болю. Весь цей час безперестанку по щоках моєї матері текли сльози.

— Я подзвоню, щойно знатиму, куди ми прямуємо, — пообіцяла я, обіймаючи її на прощання. Певна, ця таємничість із медовим місяцем доводила її до божевілля — мати моя ненавиділа секрети, коли це не вона сама їх вигадувала.

— Я все тобі розповім, тільки-но вона поїде, — випередила мене Аліса, самовдоволено вишкірившись на мій ображений вираз обличчя. Але ж це несправедливо — я про все дізнаюся останньою!

— Приїжджай до нас із Філом в гості чимшвидше. Пора вже тобі з’їздити на південь — для переміни побачити трохи сонця, — мовила Рене.

— Сьогодні не дощило, — нагадала я, уникаючи відповідати на запрошення.

— Диво дивне.

— Все готово, — сказала Аліса. — Твої валізи в машині — Джаспер зараз її піджене.

Вона потягнула мене до сходів, а Рене дріботіла позаду, досі пригортаючи мене.

— Я люблю тебе, мамо, — прошепотіла я, поки ми спускалися. — Я щаслива, що у тебе є Філ. Піклуйтеся одне про одного.

— Я теж тебе люблю, Белло, сонечко.

— Прощавай, мамо. Я люблю тебе, — повторила я крізь клубок у горлі.

Едвард чекав унизу сходів. Я сперлася на його простягнуту руку, але водночас трошки відхилилася, щоб поглянути на людей, які прийшли нас проводити.

— А тато? — запитала я, шукаючи його очима.

— Он там, — прошепотів Едвард. Він потягнув мене крізь натовп гостей, а ті розступалися, щоб звільнити нам дорогу. Чарлі сором’язливо зіперся на стіну позаду всіх і мав такий вигляд, наче ховається. Почервонілі очі одразу пояснили чому.

— О тату!

Я обійняла його за пояс, і знову покотилися сльози — сьогодні я забагато плакала. Він поплескав мене по спині.

— Ну-ну, досить. Ти ж не хочеш спізнитися на літак.

Говорити про любов із Чарлі було важко — надто вже схожими були ми, завжди намагалися перевести мову на дрібниці, щоб не виставляти своїх збентежених почуттів напоказ. Але зараз було не до соромливості.

— Я тебе завжди любитиму, тату, — мовила я до нього. — Не забувай про це.

— І ти теж, Белло. Завжди любив, завжди буду.

Я поцілувала його в щоку, а він водночас поцілував мене.

— Дзвони мені, — попросив він.

— Незабаром подзвоню, — пообіцяла я, знаючи, що тільки це я й можу пообіцяти. Хіба що телефонний дзвінок. Ні батько, ні мати більше ніколи не зможуть мене побачити — я занадто змінюся, я стану занадто небезпечною.

— Ну, то йди вже, — пробуркотів він. — Бо спізнишся.

Гості знову розступилися, даючи нам дорогу. Едвард міцно притиснув мене до себе, поки ми вибиралися з натовпу.

— Ти готова? — запитав він.

— Так, — відповіла я — і була певна, що так воно і є.

Всі заплескали в долоні, коли Едвард поцілував мене біля хвіртки. А коли нас почали засівати рисом, він хутенько заштовхав мене в машину. Здебільшого рис розлітався навсібіч, але хтось — підозрюю, це був Еммет, — жбурнув жменю несподівано влучно, і зерно зрикошетило з Едвардової спини просто на мене.

Машина була прикрашена квітами, гірлянди тягнулися обабіч по всій довжині, а до бампера приторочені були довгі й невагомі газові стрічки, на яких бовталося з дюжину черевиків — не простих, а на вигляд цілком нових і вельми дорогих, фірмових.

Едвард затулив мене від рисового дощу, поки я залазила в машину, а тоді сам стрибнув усередину, і ми покотилися геть, а я махала рукою крізь вікно й гукала: «Я люблю вас!» — проводжаючи очима ґанок, звідки нам у відповідь махали руками родичі.

У весільній церемонії рис символізує плодючість.

Останнє, що вихопило око, то були мої батьки. Філ обома руками ніжно пригортав Рене. Однією рукою вона обіймала його за пояс, але другу простягнула, щоб взяти за руку Чарлі. Такі різні вияви любові, і які вони в цю мить гармонійні! Ця картина вселяла мені надію.

Едвард стиснув мою долоню.

— Я тебе кохаю, — мовив він.

Я притулилася головою до його руки.

— Ось чому ми зараз тут, — повторила я його власні слова.

Він поцілував мене у маківку.

Коли ми звернули на чорну стрічку шосе й Едвард вчавив педаль газу, крізь гудіння мотору прорвався далекий звук, який долинав із лісу. Якщо я чула цей звук, то Едвард уже точно мав його чути. Але він нічого не сказав, і звук поволі стихнув удалині. Я теж не зронила ні слова.

Пронизливе виття, яке краяло серце, даленіло й даленіло, аж поки не стихло зовсім.

— Х’юстон? — здивовано вигнула я брову, коли ми підійшли до виходу на посадку в аеропорті Сієтла.

— Одна з пересадочних станцій на шляху, — запевнив мене Едвард, усміхаючись.

Не встигла я заплющити очі, як він уже збудив мене. Я була зовсім сонною, поки він тягнув мене через термінали, і тільки зусиллям волі змушувала себе тримати очі розплющеними. Кілька хвилин я не могла збагнути, що відбувається, опинившись перед стійкою реєстрації на міжнародні рейси — то був наступний переліт.

— Ріо-де-Жанейро? — перепитала я із тремтливою ноткою в голосі.

— Ще одна пересадка, — відповів Едвард.

Переліт до Південної Америки був тривалим, але комфортним — ми сиділи в широких кріслах першого класу, Едвард пригортав мене. Я нарешті виспалась і прокинулася на диво свіжою, коли ми заходили на посадку над аеропортом, а косі промені призахідного сонця зазирали в ілюмінатор.

Але цього разу ми не чекали в аеропорту на наступний рейс, як я гадала. Натомість ми взяли таксі, яке промчало нас темними, запрудженими, живими вулицями Ріо. Я не розуміла й слова з тих вказівок, які Едвард давав водієві, отож вирішила, що ми шукаємо готель, де зупинимося перед наступним витком подорожі. Щойно я про це подумала, в животі моєму шарпнуло, наче перед виходом на сцену. Таксі все їхало і їхало людними вулицями, людей ставало дедалі менше, і нарешті ми, здається, виїхали на західну околицю міста, прямуючи до океану.

Зупинилися ми біля доків.

Едвард провів мене повз довгий ряд білих яхт, що гойдалися на почорненій темрявою воді. Човен, біля якого він зупинився, був меншим за інші, вужчим; вочевидь, його призначення — швидкість, а не зручність. Він був не менш розкішним, проте граційнішим за решту. Едвард легко зістрибнув усередину, незважаючи на важкі валізи в руках. Їх він кинув на палубі й обернувся, щоб допомогти мені обережно перелізти через борт.