Я відштовхнувся від солончаку — передні мої ноги вже бігли, а задні ще не встигли відірватися від землі. Я мчав до того місця, де застиг Сет, його вухами дослухаючись до тупотіння лап, що рухалися в нашому напрямку.

Доброго ранку, хлопці.

З Сетового горла зірвалося збентежене скавуління. Та зненацька ми обоє фиркнули, прочитавши нові думки, що увірвалися в нашу свідомість.

О, чорт! Забирайся, Лі! — простогнав Сет.

Я зупинився біля Сета, який сидів задерши морду — ладен був знову завити, цього разу з розпачу.

Припини скавчати, Сете.

Еге ж! Гав-гав-гав! — відгукнувся на це Сет і почав шкребти землю лапами, лишаючи глибокі борозни в землі.

Лі з’явилася в полі зору — її маленьке сіре тіло звивалося поміж чагарів.

Припини скавчати, Сете. Ти як дитина.

Я гаркнув на неї, притиснувши вуха до голови. Вона автоматично відступила на крок.

Ти що собі думаєш, Лі?

Вона тяжко зітхнула. Хіба не очевидно, га? Я приєднуюся до вашої поганенької зграйки відступників. Ви, вурдалацькі сторожові пси! Її низьке гарчання перейшло у саркастичний сміх.

До біса ти приєднуєшся! Забирайся геть, перш ніж я порвав твої піджилки!

Спершу впіймай мене! — вищирилася вона й напружилася перед стрибком. — Кортить поганятися, безстрашний ватажку?

Я глибоко вдихнув повітря, надимаючи легені, аж поки не роздулися боки. Зачекавши, поки минеться імпульс щосили зарепетувати, я різко видихнув.

Сете, збігай повідом Калленів, що це всього-на-всього твоя дурнувата сестричка, — я вклав у свої слова якнайбільше різкості. — А я тут усе з’ясую.

Вже біжу! — Сет був невимовно радий утекти. Він розчинився у напрямку будинку.

Лі заскавчала, потягнулася за ним, шерсть у неї на загривку здибилася. Ти ж не дозволиш йому опинитися серед вампірів сам-одному?

Певен, він радше віддасть себе на поталу вурдалакам, аніж залишиться з тобою хоч на одну хвилину.

Стули писок, Джейкобе. О-о-ой! Вибач — я мала на увазі, стуліть писок, ваша високосте Вожак.

Якого біса ти тут опинилася?

Ти гадав, що я спокійненько сидітиму собі вдома, поки мій брат добровільно лізе в зуби вурдалакам?

Сет не хоче твого захисту, та й не потребує. Взагалі ніхто не радий тут тебе бачити.

Ой-ой! Ви вразили мене в самісіньке серце! Га, — рикнула вона, — скажи мені, хто радий буде мене бачити, і я негайно заберуся туди.

То це не стосується Сета, еге ж?

Як це не стосується? Я просто намагаюся пояснити, що ваше небажання мене бачити не грає жодної ролі. Цей фактор на мене аж ніяк не впливає, розумієш, до чого я веду?

Я заскреготів зубами й зробив зусилля, щоб прямо тримати голову.

Це Сем тебе послав?

Якби я з’явилася тут за велінням Сема, ви б не змогли мене чути. Я вже не належу до його зграї.

Я уважно дослухався до думок, які примішувалися до її слів. Якщо вона спланувала якийсь підступ, щоб відвернути увагу, то я мав бути насторожі, щоби вчасно зметикувати. Але ж нічого не було! Її заява була цілком правдивою. Небажана, майже безнадійна правда.

То тепер ти стаєш на мій бік? — саркастично запитав я. — Га-га-га! Так я й повірив.

У мене обмежений вибір. Повинна обирати з того, що маю. Повір, мене це тішить не більше, ніж тебе.

А от це неправда. У її свідомості прослизнуло якесь збудження. З одного боку, вона була невдоволена, а з другого — дивовижно натхненна. Я заглибився у її свідомість, намагаючись збагнути.

Вона ощетинилася, ображена на таке втручання. Зазвичай я намагався просто позбутися Лі — ніколи раніше я не пробував зрозуміти її.

Нас перервав Сет — він озвучував своє пояснення Едвардові. Лі збуджено заскавчала. Едвардове обличчя, яке з’явилося у вік ні, як минулої ночі, ніяк не зреагувало на новину. Це було порожнє обличчя, мертве.

Ого, кепський він має вигляд, — пробурмотів Сет. Але й на цю думку вампір не зреагував. Натомість зник у будинку. Сет крутнувся й рушив до нас. Лі трошки розпружилася.

Що відбувається? — спитала Лі. — Швиденько введи мене в курс справи.

Нема сенсу. Бо ти не залишишся.

Хай там як, пане Вожак, а я залишаюся. Оскільки схоже на те, що я маю належати до якоїсь зграї — я-бо вже пробувала порвати з усіма й бути самотнім вовком, і ти сам знаєш, що ні біса воно не спрацьовує, — я обрала тебе.

Лі, ти не любиш мене. Я не люблю тебе.

Щиро дякую, ваша відвертосте. Але це не має значення. Я залишаюся з Сетом.

Ти ж не терпиш вурдалаків. Тобі не здається, що тут виникає деякий конфлікт інтересів?

Ти теж не терпиш вурдалаків.

Але я зв’язаний нашою спілкою. Ти ж — ні.

То я триматимусь від них на віддалі. Я можу чатувати надворі разом із Сетом.

І я маю тобі це довірити?

Вона витягнула шию, звелася навшпиньки, намагаючись бути зі мною на одному рівні, й утупилася мені в зіниці. Я не зраджу своєї зграї.

Мені закортіло задерти писок догори й завити, точно як Сетові перед тим. Це не твоя зграя! Це взагалі не зграя! Є тільки я, і я — самотній вовк. Що це з вами таке, Клірвотери? Чому ви не залишите мене в спокої?

Сет, який уже наближався позаду нас, заскиглив — я образив його. Чудово.

Хіба я не допоміг тобі, Джейкобе?

Ти не надто тут напартачив, хлопче, та коли ви з Лі збираєтеся докупи… і якщо єдина можливість позбутися вас — відправити вас додому… Ви ж не здивуєтеся, що мені ліпше буде, якщо ви заберетеся?

Лі, це ти все зіпсувала!

Атож, я знаю, — відтяла вона, і в цій думці сковзнув тягар відчаю.

Я відчув весь біль, вкладений у три коротенькі слова, — його було більше, ніж я міг уявити. Але я не хотів відчувати цей біль. Я не хотів почуватися винним. Звісно, зграя не була доброю до неї, але вона сама приймала це так близько до серця, що гіркота затьмарювала всі її думки й перетворила кожну спробу зазирнути у її свідомість на нічне жахіття.

Сет також почувався винним. Джейку… Ти ж не збираєшся відіслати мене геть, правда? Лі не така вже й погана. Справді. Я маю на увазі, якщо вона долучиться, ми зможемо розширити коло патрулювання. Крім того, тепер у Семовій зграї тільки семеро. Нема навіть мови про те, щоб він почав напад за таких несприятливих обставин. Мабуть, це добре…

Сете, ти ж знаєш, я не хочу бути вожаком зграї.

То не будь вожаком, — запропонувала Лі.

Я фиркнув. Звучить чудово. А тепер можеш бігти додому.

Джейку, — подумав Сет. — Але моє місце тут. Я люблю вампірів. Принаймні Калленів. Вони для мене як люди, і я збираюся захищати їх, адже саме для цього ми призначені.

Може, твоє місце й тут, хлопче, але ж не твоєї сестри. А вона планує робити все, що й ти…

Я нагло затнувся, бо відчув дещо, коли сказав це. Щось, що Лі вперто намагалася не показувати в думках.

Лі нікуди не збиралася.

Я гадав, це через Сета, — мовив я кисло.

Вона здригнулася. Звісно, я тут через Сета.

І для того, щоб утекти від Сема.

Її щелепи стиснулися. Я не збираюся нічого тобі пояснювати. Я просто робитиму те, що мені звелять. Я належу до твоєї зграї, Джейкобе. Кінець.

Я загарчав і подався геть від неї.

Чортівня! Мені ніколи її не позбутися. Хоч як би вона не любила мене, хоч як би вона ненавиділа Калленів, хоч як би вона була щаслива повбивати всіх вурдалаків просто-таки зараз, хоч як би її дратувало, що вона має їх натомість захищати, — все це було ніщо в порівнянні з тим, що вона почувала, звільнившись від Сема.

Лі не любила мене, тож її не надто бентежив факт, що я не бажав мати з нею справу.

Вона кохала Сема. Досі. І його небажання мати з нею справу завдавало їй такого болю, який вона не могла стерпіти — тим паче тепер, коли вона мала вибір. Вона обирала будь-що, тільки не його. Хай навіть їй доведеться оселитися поміж Калленів у ролі кімнатного песика.