Не думаю, що я б зайшла аж так далеко, — подумала вона. Вона спробувала вкласти в слова грубість, агресію, проте в її показовому виступі були великі проколи. — Певна, що спершу я дозволю декому спробувати мене вбити.

Слухай, Лі…

Ні, це ти слухай, Джейкобе. Припини сперечатися зі мною, бо з цього все одно нічого не вийде. Я не стоятиму в тебе на дорозі, о’кей? Я чинитиму так, як ти звелиш. Тільки я не повернуся до Семової зграї, щоб зоставатися жалюгідною колишньою дівчиною, якої він ніяк не може позбутися. Якщо ти хочеш, щоб я таки забралася, — вона всілася на землю й пильно поглянула просто мені в очі, — тобі доведеться змусити мене.

Довгу хвилину я сердито гарчав. Навіть почав відчувати деяке співчуття до Сема, незважаючи на те, як він повівся зі мною, з Сетом. Не дивно, що він вічно командував зграєю. А як іще змусиш їх хоч щось робити?

Сете, ти дуже на мене розсердишся, якщо я вб’ю твою сестру?

Він удав, що цілу хвилину міркує над цим. Ну… мабуть, так…

Я зітхнув.

О’кей, міс Зроблю-все-що-ти-скажеш. Чи не прислужишся ти нам, повідомивши все, що знаєш? Що було потому, як ми втекли вночі?

Спершу всі вили. Проте, гадаю, це ви чули самі. Вили так голосно, що спершу ми не змогли навіть утямити, що більше вас не чуємо. А Сем… — вона не змогла договорити, але ми й самі все прочитали в її голові. Ми з Сетом скулилися. — А далі всі дуже швидко збагнули, що доведеться нам міняти концепцію. Сем планував побалакати зі старійшинами з самого ранку сьогодні. Ми мали зустрітися потім й обміркувати, якого плану триматися. Але я певна, що він не збирався нападати просто-таки зараз. Це ж самовбивство — коли ви з Сетом втекли у самоволку, а кровопивці попереджені. Не знаю, що вони там вирішать, але на місці вурдалаків я б не гуляла в лісі на самоті. На вампірів відкрито сезон полювання.

То ти вирішила сьогодні зранку не з’являтися на збори? — запитав я.

Коли минулої ночі ми розділилися на вартові групи, я попросила дозволу піти додому — пояснити матері, що сталося…

Чорт! Ти сказала мамі? — прогарчав Сет.

Сете, хоч на мить припини з’ясовувати родинні стосунки. Лі, веди далі.

Отож, коли я перевернулася на людину, то вирішила спершу хвильку поміркувати. Ну, насправді, я міркувала всю ніч. Певна, всі подумали, що я просто заснула. Проте ця ситуація з двома-окремими-зграями, двома-окремими-свідомостями-зграй змушувала багато про що замислитися. Зрештою я зважила все: безпеку Сета, а ще… е-е-е… інші переваги, — проти зради, проти ідеї невідь-скільки нюхати вурдалачий сморід. Ви вже знаєте, щó я вирішила. Мамі я лишила записку. Гадаю, ми почуємо, коли Сем про це дізнається…

Лі нашорошила вухо в західному напрямку.

Еге ж, почуємо, — погодивсь я.

Оце і все. Як ми чинимо далі? — запитала вона.

І вона, і Сет очікувально поглянули на мене.

Але це було саме те, чого я страшенно не любив.

Гадаю, поки що ми просто придивляємося. Це все, що ми можемо вдіяти. А тобі, Лі, мабуть, варто поспати.

Ти спав не більше за мене.

Мені здалося, ти збиралася чинити так, як тобі звелять?

Звісно. Що це мені нагадує?… — буркнула Лі, а тоді позіхнула. — Ну, як знаєте. Мені байдуже.

Джейку, я контролюватиму кордон. Я зовсім не стомився… — Сет був такий щасливий, що я не відіслав його додому, аж танцював від збудження.

Певно, певно. Я піду погляну, як там Каллени.

Сет помчав уздовж нової стежки, протоптаної у вогкій землі. Лі замислено подивилася йому вслід.

Може, коло або два, перш ніж звалюся?… Гей, Сете, закладаємося, що я тебе обжену?

НІ!

Голосно рикнувши, що мало означати смішок, Лі пірнула в ліс навздогін йому.

Я гарчав даремно — пропали тиша та спокій.

Лі намагалася бути чемною — наскільки це для неї взагалі було можливо. Вона силкувалася приховати глузування, намотуючи кола, проте важко було не помічати її самовдоволення. Я згадав вираз «двоє — компанія, троє — натовп». У цьому разі, щоправда, вираз цей не пасував: бо вона одна створювала натовп. Проте якщо вже судилося, щоб нас було троє, я не міг уявити нікого, на кого б я її не проміняв.

Може, на Пола? — підказала вона.

Може, — припустив я.

Вона засміялася сама до себе.

Занадто збуджена й піднесена, щоб ображатися. Цікаво, як довго триватиме це піднесення від того, що їй нарешті вдалося втекти від Семових жалощів.

Тоді я поставлю собі за мету — дратувати менше, ніж Пол.

Ага, починай відсьогодні.

Я перевернувся на людину, коли був за кілька кроків від газону. Я не планував забагато часу тут бути людиною. Щоправда, я також не планував, що у моїй голові оселиться Лі. Натягнув пом’яті шорти й побіг через газон.

Двері відчинилися, перш ніж я ступив на східці, і на мій подив вийшов не Едвард, а Карлайл — обличчя його було змарнілим, наче він зазнав поразки. На мить моє серце зупинилося. Я нагло завмер, не в змозі говорити.

— Джейку, що з тобою? — запитав Карлайл.

— А Белла… вона… — я задихався.

— Вона… в принципі, так само, як і минулої ночі. Я тебе налякав? Вибач. Едвард сказав, що ти йдеш, що ти перекинувся на людину, тож я вийшов привітатися, адже він не відходить від неї. Вона прокинулася.

Й Едвард не хоче втрачати ні хвилини, адже часу лишилося зовсім небагато. Карлайл не сказав цього вголос, але це нічого не змінювало.

Я вже давно не спав — ще відтоді, як закінчилося моє останнє чатування. І нарешті це почало даватися взнаки. Я ступив крок уперед, присів на ґанку та прихилив голову до бильця.

Рухаючись безшумно, як уміють хіба що вампіри, Карлайл присів поряд зі мною на сходинку, притулившись до бильця навпроти.

— Вчора я не мав нагоди подякувати тобі, Джейкобе. Ти не уявляєш, як я ціную твоє… співчуття. Я знаю, що ти хотів захистити Беллу, але ж я завдячую тобі безпекою і решти моєї родини. Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити…

— Не варто дякувати… — пробурмотів я.

— Як скажеш.

Запала тиша. Я чув решту, які були в будинку. Нагорі Еммет, Аліса і Джаспер перемовлялися тихими серйозними голосами. В іншій кімнаті наспівувала собі під ніс якусь мелодію Есме. Розалія та Едвард дихали десь зовсім поруч — я не міг відокремити їхні дихання, проте добре розрізняв тяжке сапання Белли. І я чув її серцебиття. Воно звучало… нерівномірно.

У мене було враження, що доля вирішила так, аби мені за добу довелося зробити все, що я поклявся ніколи не робити. Ось я тут — вичікую собі, поки вона помре.

Я більше не хотів нічого слухати. Говорити було легше, ніж слухати.

— А вона — теж ваша родина? — запитав я Карлайла. Звернув увагу на його обмовку ще тоді, коли він згадав про решту своєї родини, якій я допоміг.

— Так. Белла вже моя дочка. Любима дочка.

— І ви дозволите їй померти?

Довший час він мовчав, аж я звів на нього погляд. Обличчя його було зовсім знесиленим. Я знав, як він почувається.

— Уявляю, що ти про мене тепер думаєш, — нарешті мовив він. — Але я не можу ігнорувати її бажання. Це неправильно — робити вибір за неї, змушувати її.

Я хотів розізлитися на нього, але з ним це було важко. Наче він кидав мої власні слова назад мені ж, тільки перекинувши їх догори дриґом. Щойно вони здавалися правильними — і раптом стали зовсім неправильними. Бо ж Белла помирає! І все-таки… Я добре пам’ятав, як це: опинитися на землі, причавленим Семовою тушею… не мати вибору — і під примусом поважитися на вбивство коханої. Але цього разу все було не так. Сем помилявся. І Белла закохалася не в того.

— Як гадаєте, є хоч мізерний шанс, що Белла впорається? Я маю на увазі, встигне перетворитися на вампіра і все таке. Вона розповіла мені про… про Есме.

— Я б сказав, що в теперішній ситуації — шанси п’ятдесят на п’ятдесят, — тихо відповів він. — Я бачив, як вурдалацька отрута творила чудеса, проте буває такий стан людського організму, коли навіть отрута не допоможе. Серце Белли останнім часом занадто важко працює; якщо воно дасть збій… я вже нічого не зможу вдіяти.