Вітер, спричинений моєю прудкістю, здував назад волосся й розчахнуту сукню, і хоча я знала, що такого не може бути, його доторк до шкіри видавався теплим. Так само, як і жорстка земля попід моїми босими ногами не могла здаватися м’яким оксамитом, а віття, яке хльоскало мене по обличчю, не мало би бути схожим на дотик лагідної пір’їни.

Ліс видався мені набагато заселенішим, ніж зазвичай: крихітні істоти, про чиє існування я й не підозрювала, ховалися поміж листя довкруж мене. Всі вони завмирали, коли ми пролітали повз, а дихання їхнє прискорювалося зі страху. Тварини реагували на наш запах набагато мудріше, ніж люди. На мене їхній запах мав цілком протилежний вплив.

Я чекала, коли вже нарешті задихаюся, проте дихалося мені зовсім без зусиль. Чекала, коли почнуть пекти м’язи, але здавалося: що більше я звикала до бігу, то далі зростала моя міць. Мої стрибки видовжувалися, і незабаром уже Едварду довелося наздоганяти мене. Я знову захоплено зареготала, відчувши, що він уже пасе задніх. Мої босі ноги торкалися землі так рідко, що враження було — я радше лечу, ніж біжу.

— Белло, — сухо покликав він рівним, навіть лінивим голосом. Більше кроків не було чути — він зупинився.

Якусь мить я вагалася, чи варто коритися.

Але, зітхнувши, я крутнулася й легко плигнула до нього — ярдів на сто назад. Очікувально поглянула на нього. Він усміхався, вигнувши брову. Він був таким вродливим — неможливо було погляду відвести.

— Ти збираєшся полювати в нашій країні? — зачудовано запитав він. — Чи плануєш до вечора вже бути в Канаді?

— І тут непогано, — згодилась я, зважаючи менше на те, що саме він говорив, а більше на заворожливу плавність, із якою ворушилися його вуста. Важко було зосередитися, коли моїм новим очам усе видавалося таким свіжим. — На що ми полюємо?

— На лося. Я гадав, для першого разу підійде щось легеньке… — він не договорив, помітивши, як звузилися мої очі на слові «легеньке».

Але я не збиралася сперечатися. Зараз, коли я знову згадала про спрагу, вона, здавалося, затьмарювала кожнісіньку думку в моїй голові, домішувалася до значно приємніших думок про біг, і про Едвардові вуста, і про поцілунки, і про… Ця палюча спрага! Я не могла відмахнутися від неї.

— Постій хвильку спокійно, — мовив Едвард, легко поклавши долоні мені на плечі.

Він його дотику жага миттєво притлумилася.

— А тепер заплющ очі, — пробурмотів він.

Коли я скорилася, він підняв долоню до мого обличчя й погладив мене по щоці. Я відчула, як прискорилося моє дихання, й очікувала, що зараз почервонію, — знаючи, що цього ніколи не станеться.

— Слухай, — звелів Едвард. — Що ти чуєш?

Усе, — могла б я відповісти: його довершений голос, його подих, як торкаються одна одної його губи, коли він говорить, шепіт пташок, які чистять пір’ячко у верховітті, їхнє швидке серцебиття, шелест кленових листків, тихеньке тріскотіння мурах, які прямують вервечкою стовбуром найближчого дерева. Але я знала: він має на увазі щось особливе, отож дозволила вухам захопити побільше віддалених звуків, шукаючи чогось інакшого, ніж легенький шум життя навколо мене. Десь неподалік була відкрита місцина — звук вітру над полем трави був зовсім інакшим — і невеличкий струмок із кам’янистим дном. І звідти, від води, лунав плюскіт язиків, які хлебтали воду, і голосне биття важких сердець, які качали широкі потоки крові…

Миттєво в мене немов набрякло горло.

— На березі струмка, на північному сході? — запитала я, досі не розплющуючи очей.

— Так, — схвально мовив він. — А тепер… дочекайся подуву вітру… що ти відчуваєш?

Здебільшого його запах — квітково-медовий, настояний на сонці. А ще густий земляний дух гнилизни й моху, смоли вічнозелених дерев, м’який, майже пряний аромат гризунів поміж коріння дерев. Та коли я вдихнула глибше, відчула запах чистої води — він, незважаючи на спрагу, зовсім не привабив мене. Я зосередилася на воді й відчула пахощі, які, либонь, були пов’язані зі звуком хлебчучих язиків і стуком сердець. Іще один теплий дух, густий і ясний, дужчий за всі інші. І все ж таки не принадніший, аніж запах від струмка.

Він хихикнув.

— Знаю — доведеться звикати.

— Троє? — спробувала вгадати я.

— П’ятеро. Ще двоє ховаються поміж дерев позаду решти.

— Що я маю робити?

У голосі його явно прозвучала усмішка:

— А що б тобі зараз хотілося зробити?

Я хвильку поміркувала, дослухаючись із заплющеними очима й принюхуючись. Ще одна хвиля пекучої спраги затьмарила мою свідомість, і раптом теплий і ясний запах уже не був таким непривабливим. Нарешті щось гаряче й вологе потрапить у моє пересохле горло. Очі мої різко розплющилися.

— Поменше думай, — попередив мене Едвард, забираючи долоню від мого обличчя й роблячи крок назад, — просто віддайся на волю інстинкту.

Я дозволила собі прямувати на запах, майже не усвідомлюючи власного руху, коли, мов привид, полетіла пагорбом униз до дзюркотливого струмка. Моє тіло самочинно припало до землі, я мить повагалася на узліссі. Здалеку я помітила величезного лося з розгалуженими рогами, які вінчали його голову, він стояв на краю води; четверо інших, мов тіні, вже ліниво прямували на схід у ліс.

Я зосередилася на запаху цього лося — на гарячій точці на його косматій шиї, де тепло пульсувало найдужче. Всього-на-всього тридцять ярдів — два-три кроки — розділяли нас. Я напружилася для першого стрибка.

Та щойно мої м’язи згрупувалися, війнув дужчий вітерець — цього разу з півдня. Не замислюючись, я вистрибнула з-поміж дерев на стежку, перпендикулярно до мого початкового напрямку, злякавши лося, який помчав у ліс, і погналася за новим, значно принаднішим запахом. Це був не вибір — нагальність.

Запах цілковито керував мною. Тільки одна думка билася в голові, коли я винюхувала цей слід, — спрага й дух, який обіцяв утамувати її. Жага дедалі дужчала, вона зробилася такою болючою, що в мене переплуталися всі думки і я мимоволі згадала відчуття вогню у венах, спричиненого отрутою.

І тільки одне зараз могло збити мене з курсу — інстинкт потужніший, важливіший, ніж потреба загасити полум’я, — інстинкт самозахисту від небезпеки. Інстинкт самозбереження.

Знагла я усвідомила, що мене переслідують. Принада запаху, якому неможливо було опиратися, боролася з імпульсом розвернутися й боронити намічену жертву. У грудях загуркотів звук, губи самі собою розтулилися, застережливо оголюючи зуби. Кроки мої сповільнилися, а потреба захистити власну спину боролася зі спокусою втамувати спрагу.

І тут я вчула, що переслідувач наздоганяє мене, отож самозахист переміг. Я крутнулася на місці, й гарчання вихопилося з глотки.

Дикий тваринний рик, який зірвався з мого власного горла, був таким несподіваним, що я затнулася. Він розтривожив мене — і водночас на секунди просвітлив мою голову: спричинене спрагою помутніння відступило, хоча сама спрага й досі пекла.

Вітер змінився — він кинув мені в обличчя пахощі землі й близького дощу, звільняючи від принади отого другого запаху — такого смачного, що міг належати хіба що людині.

Едвард вагався за кілька кроків од мене, піднявши руки, наче хотів обійняти мене — чи стримати мене. Обличчя його набуло обережного й напруженого виразу — я ж від жаху завмерла.

Я усвідомила, що ледь не напала на нього. Зусиллям волі я виструнчилася, відкинувши захисну позу. Затамувавши подих, я намагалася зосередитися на чомусь іншому, бо мене страшенно лякала сила запаху, яка долинала з півдня.

Едвард помітив, що на обличчі моєму знову з’явився осмислений вираз, отож зробив крок до мене, опустивши руки.

— Мені слід негайно забратися звідси, — прошипіла я крізь зуби на останньому подиху.

На його обличчі застиг уражений вигляд.

— Ти здатна опиратися?

Я не мала часу перепитувати, що саме він має на увазі. Знала, що змога мислити ясно триватиме доти, доки я зможу змушувати себе не думати про…

Я знову помчала — просто рвонула на північ, намагаючись концентруватися на тисняві в грудях, яка, я гадала, викликана нестачею повітря. На меті я мала відбігти геть якнайдалі, щоб не відчувати звабливого запаху. Щоб я просто не могла його внюхати, навіть якщо знову мною опанує інстинкт…