Вдруге я усвідомила, що мене переслідують, але цього разу в мене не сталося нападу божевілля. Я боролася зі спокусою втягнути повітря носом, щоб пересвідчитися: мене наздоганяє Едвард. Мені не довелося боротися надто довго: хоча я мчала, як ракета, прокладаючи крізь гущавину найпрямішу можливу стежку, незабаром Едвард порівнявся зі мною.

Нова думка вразила мене — і я зупинилась як урита. Я вже була певна, що тут поблизу ніде немає спокуси, проте про всяк випадок затамувала подих.

Едвард проскочив повз, здивований через мою наглу зупинку. Він розвернувся й за секунду вже був побіля мене. Поклав мені руки на плечі й втупився в очі — шок усе ще переважав на його обличчі.

— Як тобі це вдалося? — вимогливо запитав Едвард.

— Але ж ти піддавався мені раніше? — кинула я у відповідь, ігноруючи його запитання. А я гадала, що це моя власна заслуга!

Коли я розтулила рота, то відчула повітря на смак — тепер до нього нічого не домішувалося, жодного принадливого запаху, який спокушав мою спрагу. Я обережно вдихнула.

Він стенув плечима й похитав головою, наче не хотів, щоб його відволікали.

— Белло, як це тобі вдалося?

— Втекти? Я затамувала подих.

— Але як ти не піддалася на поклик полювання?

— Коли ти опинився в мене за спиною… Мені так соромно…

— Навіщо ти вибачаєшся переді мною? Це саме я припустився жахливого недбальства. Я гадав, що ніхто не зможе так далеко відхилитися від головних стежок, але ж я мав спершу перевірити! Яка дурна помилка! То б і не слід переді мною вибачатися.

— Та ж я ричала на тебе! — мене досі жахала думка, що я була здатна на таке блюзнірство.

— Так, певна річ. Але ж це природно. Проте я ніяк не збагну, як тобі вдалося втекти.

— Що ж іще я могла зробити? — запитала я. Його поведінка заплутала мене — що ж він очікував від мене? — Там же міг бути хтось із моїх знайомих!

Він налякав мене, раптом вибухнувши голосним реготом, закинувши голову назад і сколихнувши луною верхівки дерев.

— Чого це ти смієшся з мене?

Він миттю зупинився, і знову вираз його став сторожким.

Тримай себе в руках, — подумки наказала я собі. Слід держати свої емоції під контролем. Наче я була молодим вовкулакою, а не вурдалаком.

— Я сміюся не з тебе, Белло. Я регочу, бо я в шоці. А в шоці я, бо цілковито вражений.

— Чому?

— Ти не повинна мати здатність так реагувати. Ти не повинна бути такою… врівноваженою. Ти не повинна мати змогу стояти отут зі мною й обговорювати це спокійно та холоднокровно. Ба більше, ти не повинна була виявити здатність перервати полювання, коли у повітрі витав запах людської крові. Навіть старим вампірам не так легко це зробити — тому ми завжди дуже обережно обираємо місця для полювання, щоб не наражатися на спокусу. Белло, ти поводишся так, ніби прожила десятки років, а не дні.

— О!

Але ж я заздалегідь знала, що буде нелегко. Ось чому я весь час була напоготові. Я очікувала можливих труднощів.

Він знову притулив долоні мені до обличчя, а в очах його застиг подив.

— Скільки б я віддав за можливість зазирнути тобі в думки хоча б на мить!

Який потужний вияв емоцій! Я була готова до спраги, але не до цього — настільки була певна, що коли він знову торкнеться мене, я відчуватиму зовсім по-іншому. Ну… щиро кажучи, я й відчувала по-іншому.

Дужче.

Я потягнулася, щоб торкнутися його гладкого обличчя; пальці пробігли по його вустах.

— Я гадала, що не звідаю нічого такого ще довгий, довгий час, — невпевненість додала моїм словам запитальної інтонації. — Але я й зараз хочу тебе.

Він вражено кліпнув.

— Як ти можеш думати про це? Невже тебе не мучить нестерпна спрага?

Звісно, мучить — коли він про неї згадав!

Я спробувала ковтнути й зітхнула, заплющивши очі, щоб зосередитися. Я дала власним відчуттям вишикуватися довкруж мене, готова до відсічі, якщо ще один звабливий заборонений аромат атакує мене.

Едвард опустив руки і затамував подих, поки я принюхувалася до найтонших запахів у зеленому павутинні життя, просіюючи запахи та звуки й шукаючи чогось, що хоч якось зможе втамувати мою спрагу. На сході я відчула щось відмінне, якийсь слабкий і віддалений натяк…

Очі мої миттю розплющилися, але я й досі перебувала під владою інших відчуттів, коли розвернулася й безшумно помчала на схід. Пагорб вивищувався переді мною, і я зігнулася до землі, як хижий мисливець, готовий до стрибка, іноді заскакуючи на дерева, де так було легше продиратися. Я радше відчувала, ніж чула, що Едвард поруч зі мною, — він мовчки летів поміж дерев, дозволяючи мені вести перед.

Що вище ми забиралися, то рідшим ставав ліс; дух гниття й смоли ставав дедалі відчутнішим — так пахнула стежка, якою я прямувала: теплий запах, гостріший, ніж дух лося, і значно принадніший. Ще кілька секунд — і я змогла розрізнити приглушені кроки великих ніг — звук набагато тонший, ніж стукіт копит. Цей звук лунав звисока — з-поміж гілля, а не з землі. Інстинктивно я також метнулася в гущавину, щоб захопити стратегічну позицію повище у сріблястій глиці.

Тепер м’які кроки лап опинилися піді мною, а насичений запах був зовсім близько. Очі мої відшукали рух, пов’язаний зі звуком кроків, і я помітила рудувато-коричневу шубку великої пуми, яка скрадалася по широкій гілці ялини ліворуч від мене. Вона була величезною — мабуть, учетверо більшою за мене. Очі її прикипіли до землі внизу — велика кішка також полювала. Я вловила запах чогось меншого, який домішувався до аромату моєї здобичі, — тваринка ховалася у заростях попід деревом. Хвіст пуми сіпнувся, коли вона приготувалася до нападу.

Легким стрибком я злетіла в повітря та приземлилася на гілці, де сиділа пума. Вона відчула, як здригнулася гілка, миттю розвернулася й нявкнула від подиву та злості. Вона виставила пазурі, очі її палали люттю. Напівбожевільна від спраги, я проігнорувала виставлені ікла та вигнуті пазурі й кинулася на неї, збивши нас удвох на землю.

Бійки як такої й не було.

Гострі пазурі заледве могли подряпати мою шкіру. А зуби не здатні були мені вп’ятися ні в плече, ні в горло. І вага її не тиснула на мене. Зуби мої безпомилково знайшли її шию — інстинктивний самозахист був жалюгідно слабким проти моєї моці. Щелепи мої зімкнулися точно в тому місці, де тепла пульсація була найсильнішою.

Зуби прошили тіло, мов масло. Ікла були, мов сталеві леза; вони роздерли хутро і лій і м’язи так, ніби їх там і не було.

Смак був якимсь не таким, але кров була гарячою й вологою, і вона погамувала шарпку, кусючу жагу за кілька жадібних ковтків. Спротив пуми дедалі слабшав, а крики захлинулися. Тепло крові розлилося по моєму тілу, зігрівши з голови до самих п’ят.

Я випила пуму, так і не втамувавши спраги до кінця. Згага знову охопила мене, щойно я з відразою скинула безкровне тіло собі під ноги. Як я після цього й досі можу відчувати спрагу?

Швидким рухом я виструнчилася. Стоячи я збагнула, що вся вимастилася. Я витерла обличчя тильним боком долоні та спробувала обтрусити сукню. Кігті, які не змогли вразити мою шкіру, були набагато ефективнішими у двобої з сукнею.

— Гм-м-м, — муркнув Едвард. Я поглянула вгору й побачила, що він ліниво прихилився до дерева, задумливо роздивляючись мене.

— Гадаю, у мене могло б вийти і краще.

Я вся була вимащена землею, волосся скуйовджене, сукня в крові, висить подертими клаптями. Едвард ніколи не приходив після полювання у такому вигляді.

— У тебе вийшло просто чудово, — запевнив він мене. — Просто… мені було набагато важче спостерігати за тобою, ніж я очікував.

Мої брови спантеличено полізли вгору.

— Це суперечить моїй природі, — пояснив він, — дозволити тобі боротися з пумою. Мені весь час кортіло втрутитися.

— Ну й дурниця!

— Знаю. Але старих звичок важко позбутися. Проте мені подобаються зміни, які ти внесла в сукню.

Я б, либонь, почервоніла, якби могла. Отож я змінила тему.