— А хто вона така? — пошепки спитала я, не вміючи краще скласти власну думку. Мені чомусь ураз захотілося до подробиць знати, якою була невідома жінка, де мешкала, з ким спілкувалася, де працювала, чим займалась у вихідні дні, якими проблемами переймалася…

Слідчий несподівано зрозумів мене:

— Кароліна Семенівна Сокальська — історик за фахом. Мешкала в Києві. Розлучена, дітей не мала, батьки померли. Проживала в однокімнатній квартирі на Борщагівці. У помешканні — самі книжки, навіть телевізора немає…

— Може, винесли? — бовкнула я. — Це не вбивство з пограбуванням?

— Навряд, — похитав головою слідчий. — Сусіди підтвердили, що в неї техніки вдома було обмаль. Власне, холодильник і радіо — то й усе. Багато дискет було, але виявилося, що працювала вона на комп’ютері на роботі, а вдома про всяк випадок зберігала копії файлів… А чому я вам це розповідаю? — стрепенувся слідчий.

— А скільки вона мала років?

— Двадцять вісім.

— Двадцять вісім, — луною повторила я. Така молода, і нікому навіть заплакати.

Відчинене вікно виходило у двір. Високий каштан затуляв слабеньке зимове сонце, в кабінеті світилася лампочка — мабуть, вона незмінно горить тут круглий рік, — але і тиша, і чорні стовбури дерев, і електричне світло разом створювали ілюзію несподіваного затишку.

Зателенькав апарат на столі у слідчого. Він щось пробурмотів у трубку. Година, відведена мені, добігала кінця. Міліціянт розправив аркуш, що лежав перед ним, і записав кілька речень. Тоді звернувся до мене:

— Формальне запитання. Де ви були і що робили тридцятого листопада цього року?

— Позавчора? — перепитала я.

Отже, Кароліна Семенівна Сокальська померла тільки позавчора, а я вже не перша в черзі допитуваних… Слава Богу, що тридцятого була неділя! На вихідні я здебільшого навідую батьків.

— У мене є алібі! — скрикнула я.

Хлопчина-слідчий набурмосився.

— Вам не потрібне алібі. Вас ні в чому не підозрюють. Просто є стандартні запитання, які я маю зафіксувати в протоколі…

Мені хотілося згладити незручність, і я почала плести, через слово затинаючись:

— Ну, ви ж розумієте… у нас до міліції… ставлення… ну, словом, не дуже довіряють…

— А щойно в халепу втраплять, одразу до нас біжать! — ображено буркнув хлопчина.

Хвилин із п’ять він мовчки записував щось у протоколі, потім у двох словах переказав зміст написаного — я навіть не стала перечитувати — і кинув:

— Підпишіть. «Згідно моїх слів записано вірно».

Я взяла ручку. «З моїх слів занотовано правильно». Дата. Підпис. Кривавий відбиток великого пальця.

— Якщо виникнуть питання, ми вас іще можемо викликати, — насуплено повідомив слідчий. Я кивнула. Підвелась. Обернулась до дверей. Тоді рішучо повернулась назад і сперлася долонею об хиткий полірований стіл.

— Будь ласка, скажіть мені… я не знаю, які тут у вас вимоги до конфіденційності… проте, позаяк я все-таки вплутана в цю історію… Скажіть мені, у вас є хоч якість здогади про мотиви вбивства?

— Ми відпрацьовуємо три версії, — кисло мовив слідчий.

— А якщо по правді?

Хлопчина заховав мій протокол у течку, зав’язав охайно шнурівки. Відсунув течку на край столу, розчистивши собі місце для ліктів. Зіпер підборіддя на долоні й звів на мене сердиті очі:

— Темний ліс, прадавні хащі…

На першому поверсі відділку, ще як ішла на допит, я нагледіла собі книжковий куток. Навіть одним очком не встигала на нього глянути, зате тепер, коли слідчий відпустив мене на всі чотири боки, я збиралася потовктися там хоча б із півгодини. Що було б за життя без книжок? Жодне кіно, жодні комп’ютерні ігри, жоден інтернет ніколи не замінить товстенького стосу паперу, склеєного під палітуркою…

Не скажу, що імпровізована книгарня могла пишатися розмаїттям і до вибору, і до кольору, але, як не дивно, поміж всюдисущих художніх і не дуже альбомів, поміж гороскопів, кросвордів і кулінарних порадників, кілька поличок посідали вельми цікаві книжки. Ну, хто б очікував знайти чотиритомний словник Грінченка — репринтне видання — у такій дірі? Або великого формату фоліант «Петрогліфи Кам’яної могили»?

До «Петрогліфів» рука потяглася сама. Наукове видання, з переліком використаної літератури, з малюнками.

— Беріть-беріть, — припросила продавщиця, — це у нас остання книжка лишилася. Її дуже добре беруть. Тут навпроти інститут, то і викладачі, й студенти у нас товчуться… А книжка яка цікава! Та ви погортайте, самі пересвідчитеся.

У текст я не вчитувалась, очі в першу чергу зачепилися за малюнки. Оці дивні зображення, полишені на камені руками прадавніх наших пращурів, завжди викликали в мене внутрішній містичний трем. Що це за риски і крапки? Що за сліди людських стіп, куди ведуть вони? Отак і ми пройдемо по землі, залишивши по собі тільки нечіткі відбитки ніг, і ніхто навіть на пам’ятатиме наших облич…

— А на наступній сторінці, — продавщиця потяглася до книжки, щоб перегорнути аркуш, — бачите, величезна голова змії? Це фото з гроту Дракона. Моє улюблене. Завжди пригадую переказ про те, як увечері полоз ковтає сонце, і тоді западає темна ніч, а зранку випускає світило на небо…

Цікаво, ця зміїна голова — природне утворення а чи рукотворне? Геометричний малюнок очей та довгий рот висічені на камені, безперечно, людиною, але саму округлу форму зміїній голові, мабуть, усе-таки дала природа, загадково обтесавши водою камінь. На довгастому тулубі змія — ще один слід людської ноги. Чи не Юрій Змієборець позоставив його тут?

— То як, будете брати?

— Буду, — відповіла я, порпаючись у сумці в пошуках гаманця.

— То я вам загорну.

Продавщиця дістала з-під прилавка кульок, любовно сповила книжку, погладила, наче прощалася з цуценям, передаючи того «в добрі руки». Подякувавши і розплатившись, я ще раз кинула оком на книжки — і нарешті вийшла надвір.

На тролейбусній зупинці зібралося повно народу, я собі уявила, як протискуюся поміж людей у забитий салон… Пішки, тільки пішки! Перші зимові дні ще мало нагадували зиму, але за ніч мокрі з дощу дороги підморозило, і в повітрі де-не-де кружляли білі мухи. Дихалося легко, і легше стало на душі після того, як я вийшла надвір: всі страхи й неприємності мовби лишилися в кабінеті слідчого.

Під теплим шкіряним кашкетом вуха не мерзли, і це тішило мене. Ще пам’ятала я, як примудрилася відморозити собі праве вухо минулої зими — там, у заокеанській далекій країні, де вперше мені довелося на власній шкурі відчути, що таке мороз мінус сорок. Два дні вухо горіло вогнем і світилося червоним світлом так, що ніяким волоссям не приховати, а потім шкіра почала злазити, і раковина вушна свербіла немилосердно. Я тільки те й робила, що нишком чухалась і обривала клапті шкіри сухої, як пергамент. Про жахливу приключку я повідомила всіх рідних і друзів в Україні, і щойно я вимовляла магічні слова «мінус сорок», як люди перелякано затамовували подих, а я строго піднімала вгору палець і багатозначно покивувала.

Біля підземного переходу торгували хурмою, і так мені закортіло цих екзотичних плодів, що я вже ледь не притьмом бігла до лотка, доки не назбиралася черга, як завжди буває в таких випадках. Запхнувши під пахву кульок із книжкою, я вибрала собі чотири найстигліші плоди, м’які, що тільки-но притисни трошки пальцями — і сік поллється. Саме такою, на мій смак, має бути хурма. Саме таку, і тільки, зволить їсти наша стара кицька, вельми перебірлива у харчах.

— Зважте, будь ласка, — мовила я, викладаючи хурму на вагу й припасовуючи під пахвою книжку, яка те лиш і робила, що силкувалася випорснути на землю.

Хурму мені склали в кульок, і тепер я була вже обвішана торбами, як новорічна ялинка — яблуками й горіхами. У правій руці сумка, яку не повісиш на плече: ремінець закороткий. У лівій руці кульок із хурмою. Під пахвою — книжка, а якою ж вона тепер видається тяжкою! Головне, це спромогтися в метро дістати якось жетон.

Перейнята своїми думками, я ступила кілька кроків до сходів, не зауважила під ногою замерзлої калюжі і спам’яталася тільки тоді, коли підошва нестримно поїхала вперед. О, ні, тільки не це, я не хочу перерахувати всі сходинки м’яким місцем! А ще ж тут хурма!..