Довелося пожертвувати книжкою. Радісно висковзнула вона з-під пахви й гримнулася на землю. Але це вберегло мене: розкинувши руки, я присіла, тоді незграбно завалилася набік, але не поїхала сходами донизу, втрималася. У витягнутій долоні хилитався кульок із порятованою хурмою. Сумка впала в останній момент просто мені під ноги. Книжка ж відлетіла на метр і тепер сиротливо лежала на асфальті.

Обтрусивши пакунок із книжкою від налиплих піщинок, я заткнула його на місце — під пахву. Десь іззаду мені вчулося огидне гиготіння. Невже доконче треба потішатися з людини, яка допіру заледве не скрутила собі в’язи? Злісно озирнулася я позад себе. Чи мені привиділося, чи то насправді так було, та людська фігура в довгому пальті, дрібно здригаючись зо сміху, мерщій пірнула за ріг крамнички, щойно я почала обертати голову. Отож-бо! Хай хоч буде соромно!

У метро я притулила хурму на підлогу, а книжку — на коліна. Не могла собі відмовити у задоволенні просто зараз погортати товстий фоліант. Роздивлялася нечіткі зображення птаха, мамонта, змії — символів неба, землі й підземного світу, намагалася вгадати їх у тих дивних лініях і крапках, які збереглися на камені до нашого часу. Ось іще одна композиція: по колу зображені люди впереміш із тваринами, а в центрі — фігура в застрашливій масці. Це, вочевидь, шаман, який керує давнім ритуалом.

Але підсвідомо очі мої на кожному малюнку вишукували зображення змій, наче я вже передчувала, що саме змія переверне моє життя з ніг на голову. А, може, у той день сама ж я її і прикликала, прикипівши заздрісним оком до звивистого тіла, яке навіки застигло в наскельному малюнку?

Важко сказати, звідки взялося це почування. Здається, вперше я учула дивний дрож ще того ж самого дня, коли верталася з головпошти, де відправляла своїм заокеанським друзям новорічні листівки. Засиділася допізна: пошта зачиняється о восьмій, і мене звідти потурили останньою. Хвилин сорок я їхала підземкою, і коли вийшла на потрібній станції, було вже близько дев’ятої.

Винирнувши з переходу, я помалу рушила лабіринтом багатоповерхівок додому. Міркувала над тим, чи можна, перекладаючи англійську романтичну повість про вампіра, обізвати останнього вурдалаком. Мені, звісна річ, вурдалак був набагато ріднішим. Так яскраво я собі в той момент уявила страшного велетня з закривавленими іклами, що коли назустріч із темряви виступила висока постать у довгому пальті, я аж спотикнулась і ледь не впала у сніг.

Мужчина уважно подивився мені в очі — й проминув. Соляним стовпом стояла я на вузькій стежці. Врешті спромоглася повернутись і глянути йому вслід. Він уже давно розчинивсь у темряві, і тепер я, скільки не силкувалася, не могла пригадати рис його обличчя.

Саме з тої пори зі мною почали коїтися дивні речі. Час від часу — і ввечері, і серед білого дня — мені ввижалося, що хтось ходить за мною назирці.

Обережно ходить, ступаючи слід у слід, власних відбитків не полишаючи. Дивиться пронизливо в спину. Змагаючи незручність, я робила над собою зусилля — й обертала голову. Як правило, очі натикались або на безтурботного школяра, який чимчикував позаду, або на стареньку, що дріботіла по притрушеному сніжком асфальту, понад усе боячись послизнутися на тонкому дзеркалі чорного льоду, або на жінку з важкою торбою в руці та з поглядом, цілком зануреним у власні щоденні турботи.

Паленіючи від сорому, я на всі заставки картала себе за безглузду поведінку, але нічого не могла вдіяти: нав’язливий страх не полишав мене.

Мов у півсні, все ще перебуваючи під дивним містичним насланням, я вчинила одну дурницю: у невеличкій крамниці дитячих іграшок купила пластмасовий пістолет. Довго й плутано пояснювала продавцеві, чому хочу такий пістолет, який був би точнісінькою копією справжнього — за два кроки не відрізниш, і продавець обрав мені великого чорного монстра, що стріляє водою. Поховавши зброю на дні великої своєї сумки, я дещо збадьорилася: у критичній ситуації хоч можу спробувати невідомого ворога налякати. Вже за день я цілком забула про пістолет: пластмасова іграшка не відтягувала рук, — але на душі стало трохи легше.

І все-таки мені марилося, що десь недалечко блукає незнайомець, котрий заповзявся мене переслідувати. Навіщо, з якою метою? У мене немає секретів, мені ніколи не звіряли жахливих таємниць, я не працюю на воєнному підприємстві — та, зрештою, я взагалі тимчасово не працюю!

Найприкрішим у цій ситуації було те, що в мозок закралися перші паростки божевілля. Нічого не могла з собою вдіяти, але я цілком припинила відчиняти двері на дзвінки. Раніше навіть у вічко не заглядала, одразу відмикала замок — а тепер просто не підходила до дверей, вдаючи, що мене немає вдома. Не відповідала також і на телефонні дзвінки. Якщо хтось хотів зі мною поспілкуватися, мусив дзвонити на мобільний, бо там висвічувався номер, із якого телефонують.

Хіба могла я пояснити логічно, що було причиною постійної, непроминальної тривоги? По кілька разів на день дзвонила батькам, верзла всілякі дурниці — аби тільки заспокоїтися, відчути, що я не одна на цілім світі. Бо щойно лишалася наодинці з собою, у голову лізли думки — одна безглуздіша за іншу. У вікнах — я не мала фіранок — мені привиджувалися чужі прискіпливі очі. Довелося кухонне вікно заліпити газетою, а в кімнатах після настання темряви просто не вмикати світло.

Саме тому, коли до мене на вулиці почали час від часу підходити незнайомі парубки і дівчата й зовсім серйозно розпитувати мене, як пройти на цвинтар (тричі), або на вулицю Сокальських (теж тричі), або як проїхати до Старого Двору (цілих п’ять разів), я навіть не здивувалася. Це видалося мені частиною якогось великого містичного плану. Що більше людей втягувалось у химерну гру, то безглуздішою здавалася ситуація: витрачати стільки ресурсів — і для чого? Що надзвичайного можу я знати, про що й сама не здогадуюся?..

Слідчий викликав мене ще хіба раз. Перед тим ми зустрілися з Ліною на Хрещатику, у генделику в центральному універмазі, й вона довго напучувала мене, як мені себе поводити.

— Ти тільки подзвони мені, я два тижні тому брала інтерв’ю в начальника управління, так він мені записав свій телефон. Він у цьому відділку швидко рейвах влаштує, щоб вони порядних людей не тягали на допити…

— Ліно, та припини, мене тільки вдруге турбують. Має ж слідчий якось шукати вбивцю, а раптом мої свідчення наштовхнуть його на розгадку!

— Та яким боком причетна до цієї справи ти? Нашій міліції аби навісити на когось усіх собак, а суд потім розсудить. Чи засудить. Ти мені тільки подзвони, а я вже знатиму, що робити…

— Припини негайно! Що більше ти говориш, то більше я починаю нервуватися. Якого чорта мене взагалі викликати? Я Кароліну Сокальську зроду й не бачила!

— Бубочко, а я про що? А давай я начальникові управління просто зараз подзвоню? Він мені сказав, що я можу до нього звертатись і вдень, і вночі. І мобільний лишив!

Досьорбавши рожевий сік невідомого тропічного фрукта, я нарешті розпрощалася з товаришкою, відправивши її ловити чергову сенсацію, а сама поїхала звіряти свої таємниці тим, кому належить їх вислуховувати.

Від метро до відділку знову прогулялася пішки, щоб не труситись у тролейбусі, і прийшла в офіційну установу розчервоніла з морозу й у чудовому гуморі. Звичним уже рухом подала паспорт черговому. Він звірився з якимись своїми записами і попросив мою повістку. Я сміливо розшпилила сумку й почала длубатись у її незмірних глибинах у пошуках принишклого папірця. І наштовхнулася на пістолет.

Я пополотніла. Рука застигла, наче наразилася на перешкоду. Переляканим оком я кинула на чергового, потім заметушилася, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося.

Черговий прикипів до мене поглядом з очевидною підозрою. Вже я подала йому повістку, а він і досі не зводив із мене насторожених зіниць. Довелося видушити з себе силувану усмішку, яка анітрохи не допомогла, а, здавалося, навпаки тільки погіршила думку чергового про мене. Він уже набичив шию і глипав на мене спідлоба.