Нарешті чари скінчилися. Пісня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а натомість гридниця знову здригнулася від грому голосів, вигуків захоплення, від тупоту ніг.
— Слава Янові нашого часу!
— Слава співцеві Славуті!
А він сидів, заплющивши очі, і ждав, коли вгамується цей шал. Він давно звик до таких нестримних проявів людських почуттів, бо краще, ніж будь-хто інший, знав, яку-то велику силу має пісня, і музика, і слово.
— Хто ж насправді Славута? — спитав Ждан, коли Кузьмище трохи заспокоївся. — Боярин, а з його слів виходить, що смерд, у його хаті повно всілякої зброї та книг, а співає, мов соловейко! Знається з князями, а держиться, як простий чоловік! Хто ж він насправді?
Розімлілий від ситого князівського пригощення, Кузьмище витер широким рукавом рота і бороду і вирячив на Ждана свої випуклі очі.
— Справедливий чоловік! Не одного смерда виручив від князівської, боярської чи тіунівської наруги, не за одного гридня заступився перед князем!
— Та хто ж він? Звідки? Який його рід? — допитувався Ждан. — Розкажіть!
— Кажуть, він ще й волхв, ворожбит, — сказав Стоян і тріпнув білявим чубом. — І чаклувати вміє, і кров замовляти, і вовком перекидається, якщо треба, і Дажбогу та Перуну поклоняється.
— Ну, не патякай зайвого, сестринцю![22]— обірвав молодика Кузьмище. — Мало що кажуть!
— Диму без полум’я не буває, — не здавався розчервонілий від хмільного Стоян. — Кажуть, коли князь знайшов його ще малим серед темного лісу, серед непрохідних боліт, куди затягли його до себе в науку лісовики та русалки...
— Заткни вершу, Стояне, і не мели казна-чого! — обірвав гридня Кузьмище. — Коли хочете знати правду, то послухайте... Я достеменно знаю, як це було.
— Розкажи, Кузьмо, розкажи! — повернувся до нього Самуїл. — Хай молодь послухає...
— Ну, то гаразд. — Кузьмище навалився грудьми на стіл і повів на слухачів своїми чорними очищами. — Було це, мабуть, півсотні літ тому. Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пішов з військом на половців, які прорвалися аж за Десну, до Дніпра, і плюндрували там села і городки. Почули про це половці і поспішили назад, а князь, запечалений тим, що не пощастило йому зустрітися з ворогом і відбити полон, вирішив повертатися додому... Та ось у бору, неподалік від Дніпра, гридні почули дитячий плач. Туди — аж там двійко діток: дівчинка, старша, і хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися — плачуть ще дужче.
— Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! — промовив князь. — Де ваші батьки?
— Батьки там, — махнула кудись рукою дівчинка. — Повбивані лежать...
— А ви?
— Ми сховалися в лісі... А всіх наших немає: хто вбитий, кого у полон потягли... Одним нам пощастило сховатися...
— Як же тебе звати, отроковице?
— Дариною.
— А малого?
— А мене Славутою, — підвів на князя свої ясні оченята хлопчик.
Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут — загинуть...
— Зі мною поїдете? — спитав їх. — До Чернігова...
— Поїдемо, — сміливо відповів Славута. — Якщо даси коней...
Так чада потрапили на княжий двір. Поселили їх у бездітної князівської кухарки, мовляв, хай привчаються до праці. І був би Славута дворовим чоловіком — кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому інший шлях. Тут Кузьмище замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги і налив кухоль квасу... Випив, крякнув, розгладив бороду. Ніхто з слухачів, — а слухали всі, хто сидів поблизу, — і не поворухнувся. Цікаво розповідає старий!.. Навіть Самуїл сидів замислений.
— І цією долею був наш князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, — повів далі гридень. — А трапилося це так. Славута змалку любив співати і грати на сопілці, на бубнах та гуслях. Дідусь його навчив. І показав, як сопілки вирізувати. От одного разу за валами, під горою, вирізав малий гілочку калини, сів під кущем та й майструє дудку. І незчувся, як до нього підійшов чорнявий хлопчина у гарному вбранні — шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних чобітках на срібних підківках. У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князівськими майстрами лук, а за спиною тул[23] зі стрілами.
— Як тебе звати? — спитав хлопчик.
— Славутою.
— А мене Святославом... Що ти тут робиш?
— Сопілку. Хіба не бачиш?
— І ти вмієш грати?
— Умію.
— Ану заграй!
Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота і заграв.
Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.
— Ану дай мені!
Славута простягнув дудку.
Княжич подув у неї, та почув лише невиразне шипіння.
— Але ж вона не грає!
— Бо треба вміти.
— То навчи!
Славута показав, як треба складати, як дмухати, як і коли затуляти і відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і скоро почув, що і в нього щось виходить. Не пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався, коли він закривав чи відкривав дірочки.
Хлопчина зрадів.
— Давай мінятися! Я тобі лука — ти мені сопілку! Славута здвигнув плечима.
— Бери так. Я собі ще зроблю, коли захочу. Та княжич був гордий.
— За так не хочу. Бери лука!
Той узяв. Оченята його заблищали, як і в княжича. Обидва хлопці були задоволені обміном.
Але тут з кущів раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Він був задиханий, переляканий.
— Княжичу, я з ніг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться — пропала дитина! А ти тут... з цим смердом! Що ви тут робите?
— Це не смерд, а Славута, — відповів Святослав, настовбурчившись. — Він так гарно грає на сопілці!
— На сопілці! А лук твій де? Уже цей білявий тать виманив у тебе? — І вихопив з рук ошелешеного Славути княжичевого іграшкового лука.
— Не смій! — крикнув княжич. — Ми чесно з ним помінялися!
Та гридень і слухати не захотів, схопив Славуту за комір, а княжича за руку і потягнув. Перед хоромами, в оточенні стривоженої челяді, стояли князь і княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцілувала в голову.
— Ну, де ж ти задівся, чадо моє! Я думала, тебе вже й на світі немає! Хіба ж можна так?
— Це все ось цей замазура наробив, — сказав гридень і поставив Славуту наперед. — Вивів із дитинця аж на гору, в кущі, виманив лука...
— Неправда! — випручався з материних обіймів Святослав. — Я сам вийшов і зустрів там Славуту. Він зробив сопілку і так гарно грав на ній! От я й помінявся з ним — дав йому лука, а він мені сопілку... Не карайте його!
Князь Всеволод наказав гридневі, щоб відпустив хлопця.
— Ти справді вмієш грати? — спитав, присівши перед малим.
— Умію, — крізь сльози промовив Славута.
— Ну, заграй!
Отрок узяв у княжича сопілку і почав грати. Спочатку у нього нічого не виходило, бо не знав він, чого ждати від грізного князя — похвали чи кари. З сопілки виривалися непевні, уривчасті звуки. Та ось вони зміцніли, стали ясними, ніжними і попливли по всьому подвір’ю, збираючи до себе людей. З гридниці повиходили гридні, зі стаєнь — конюхи, з кухні — кухарки з дворовими дівчатами. Хто так гарно грає?
Князь підвівся і довго слухав малого. А коли той скінчив, запитав:
— А на гуслях теж умієш? І співати вмієш?
— Умію.
Князь наказав принести гуслі.
— Заграй і заспівай, отроче!
Хлопець пройшовся пальцями по струнах — і вони раптом ожили, забриніли, зарокотали, мов живі. А дзвінкий дитячий голос завів: