Князь аж  наперед подався. Він  любив пісні, сам  співав. Та почути від хлопчини саме  цю,  свою  улюблену пісню, яку склав колись славетний Ян  Вишатич!..

Такого не  сподівався...

Пісня розповідала про  похід  русичів на  половців, про переможну битву  в далекому полі  за Сулою, про  повернення  переможців до  Києва. А  їм  назустріч виходили люди, вітали, плакали з  радощів, дякуючи, що  захистили від  бузувірів, які  вогнем плюндрували Руську землю. А над  Києвом  дзвонили в усі дзвони, і їхні чисті  звуки пливли і пливли  в голубому небі, прославляючи князя і його  дружину...

Коли пісня затихла і Славута, опустивши руки, потупив очі,  князь підійшов, погладив малого по  голові і спитав:

— Чи  ти знаєш, чию  пісню співав?

— Дідусь  казав — Янову... А хіба  ні?

— Янову, синку, Янову... А Ян,  що  би ти знав, був співцем  мого  прадіда Ярослава, діда  Святослава та батька Олега...  Який це  співець, кажуть, був,  щоб  ти знав!

— Я хотів  би  бути  таким, — сказав Славута.

— Ти!  — князь задумався, а  потім повернувся до  княгині:  — А що,  княгине, візьмемо цього отрока нашому Святославові до пари, для заохочення? Хай разом живуть, разом навчаються... А  там  видно буде,  що  з  того  вийде. Гадаю, Святославові потрібен такий товариш... А якщо не товариш, то хоча  б хлопчик на  послугах... Га?

Поки княгиня думала, Святослав радісно загукав:

— Візьмемо його, татусю, візьмемо! Він  навчить мене грати  на сопілці та на гуслях, а я його  — стріляти з лука! Так гарно нам  буде  вдвох!

Князь засміявся.

— Так  тому  й бути!

Ось  з  того  дня  Славута й  не  розлучається зі  Святославом.  Усе,  чому  вчені монахи та смислені воїни вчили княжича, засвоював разом з  ним і малий Славута: і читати,  і писати, і на  коні їздити, і мечем та луком володіти, і в походи   ходити. І так   подружилися хлопці, ніби були   один одному рівня,  ніби один не  був  княжичем, а  другий — смердом. Така   щира дружба між  ними триває і  до  сьогоднішнього дня.  — Кузьмище стишив голос і потягнувся до кухля.  — Оце  вам  билиця, оце  вам  і казка, а мені  ківш  пива та  тарані в’язка!

Ждан витягнув шию, глянув через голови на  старого співця, що  сидів  побіля князів. Він  був прекрасний: обличчя  одухотворене, очі  сяють, як  зорі, з високого чола  спадають пасма густого  сивого волосся, пальці літають  по струнах, і  попід стелею пливе нова — котра за  цей  вечір!  — пісня:

Рано-вранці з Києва виїхали гінці  до  Переяслава, Чернігова, Смоленська,  Новгорода-Сіверського,  Трубецька та Рильська. Святослав і  Рюрик скликàли князів до  походу на  половців. У Новгород-Сіверський вирушили Кузьмище і Ждан.

Мчали вони без відпочинку, і на п’ятий день, об обідній порі, добралися до Новгорода-Сіверського.

З високої гори, де розкинувся посад, фортецю було  видно  як  на  долоні, бо  лежала вона в улоговині, між  Десною і широким яром, на  самою природою  укріпленому шпилі, і займала весь  той  просторий шпиль, забудований князівськими хоромами, собором, гридницею, конюшнею, зброярнею, кухнею та іншими допоміжними будівлями. Могутні вали, насипані понад самим краєм обриву, дубові, потемнілі від  часу  заборола та вежі, глибокий рів, що  відділяв шпиль від  материка, перекидний міст  через  нього та  вузький, вигнутий черепашкою, щоб  утруднити дії  нападників, під’їзд до  ґратчастої залізної брами, що  піднімалася й  опускалася на  цепах, — усе це робило фортецю неприступною.

Кузьмище затрубив у сигнальний ріг,  що  висів у нього біля  пояса.

На  валу  з’явилося кілька воїв-севрюків.

— Ге-гей! Звідки? — загукали вони.

— Від князя київського Святослава до князя Ігоря!  — відповів Кузьмище.

Їх впустили у фортецю, провели до хоромів. У просторих сінях до  них  вийшов молодик у оксамитовому каптані та жовтих чоботях на залізних підковах. Був  він красень. Груди колесом, на щоках рум’янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на  лоба, у злегка нахабних очах  — лукаві вогники.

— Хто  такі?  — спитав зверхньо.

— А ти хто?  — у тон  йому  відповів Кузьмище.

Молодик  здвигнув плечима,  усміхнувся, мов   добрим знайомим.

— Я син  тисяцького Рагуїла — Янь.

— А  ми  посланці від  київського князя  Святослава до князя Ігоря.

— Почекайте до вечора... Князь з княгинею Євфросинією приймають гостей.

Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопів носом.

— Хлопче! Та чи  ти відаєш, що  говориш? У нас  до князя  спішні вісті!  Похід на  половців готується! А ти  — до вечора!  Ха! Бачили таке?

Цей хлопець, Янь, видно, ніколи не сердився. Він  розгонисто зареготав і жартома штурхнув старого гридня в груди.

— Чого кричиш, борода? Відразу сказав би про  похід!  — І розчинив двері:  — Заходьте!

У великій світлиці, незважаючи на  те  що  день  був  сонячний, стояли сутінки. Кольорові шибки пропускали мало світла. В кутку, перед образами, горіли свічки.

Гінці вклонилися, привіталися.

Ждан відразу впізнав князя Ігоря, хоча  бачив його  лише один раз  кілька років тому, коли той  приїздив до Путивля. Він  не  змінився: ті  ж  проникливі  суворі очі,  чорний  чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно підстрижена борідка різко відтіняли чистоту худорлявого обличчя, а міцна шия і широкі плечі  свідчили про  неабияку силу.  Мав  він тридцять і три  роки. Поряд з ним, на чільному місці, сиділа русокоса красуня-жона — княгиня Євфросинія... А  далі  за  столом темніло кілька чоловічих постатей, але  розглядати їх  було ніколи, бо,  побачивши Кузьмищеву бороду, Ігор  розкинув руки:

— Кузьмище! От  не  ждав!  Скільки ж  це  літ  я  тебе  не бачив?

— Та  вже,  мабуть, чотири літа... З  того  часу,  як  ми  разом  з  тобою, княже, та  з  ханом Кончаком на  Київ ішли, щоб  відвоювати його  у  Рюрика  для   князя  Святослава. А Рюрик, не  будучи  дурнем, обійшов нас  з тилу  та  й  припер  до Дніпра. Мусив я шугнути у кущі!..  А тобі  ж,  княже, як  поталанило?

— Ха-ха-ха! —  зареготав Ігор. —  Ну  й  нагадав ти  історію!.. Ми  з  Кончаком встигли скочити у човен, що,   на наше щастя, стояв біля  берега, і теж  втекли — перевели дух аж у гирлі  Десни, у Городку. Там  же на радощах, що  врятувалися, домовилися, коли підростуть наші діти  — мій  син Володимир, а ханова дочка, — стати  сватами... Гай-гай, як це  давно було!..  А нині ти з чим  до мене завітав?

Кузьмище подав пергаментний сувій.  Ігор  зламав воскову  печать,  розгорнув  і  почав  читати  вголос.  Святослав сповіщав про  напад Кончака на  Переяславську землю, закликав князів у похід, щоб  відомстити нападникам.

— От  тобі  й  сват!  — вигукнув, дочитавши, Ігор. — От тобі  і  Кончак! Заприсягся бути  сватом, а  тепер плюндрує Руську землю!  Га? Дуже  він  знахабнів останнім часом. Підбив  під свою  руку  кілька орд і вважає себе  великим ханом... Наробить він  лиха, якщо не  дати  відсічі!

— Однак же  не  на  Сіверську землю він  напав, а на  Переяславську, — подав голос із-за столу  чорнявий  молодик у червоному князівському корзні. — Хай Володимир Глібович і чухає  боки!  А ми  далеко!

— Е-е, Святославе, від Дмитрова до Путивля зовсім недалеко! Звичайно,  син  Глібів  загордився, вважає, що  він  зі своїм Рюриком — пуп  землі Руської. Видав сестру свою Ольгу  за мого  брата  Всеволода, а нас, Ольговичів, цурається,  не  родичається!.. Та  не  про  те  зараз мова. Добре, що Кончак не пішов далі.  А коли б пішов? Хто відає, куди  б він повернув? На  Переяслав, на  Путивль чи  на  твій  благословенний Рильськ? Брат наш  Святослав Київський правильно чинить, що  йде  в похід.