Після взаємних привітань сіли  до  столу.  Їли, пили, говорили про  се, про  те, а коли наситилися, Святослав відклав набік ложку і сказав:

— Братіє, нині зібралися ми  всі  тут,  окрім князів Володимира Переяславського, Ігоря Новгород-Сіверського, Всеволода Трубецького та Святослава Рильського. Вони мають приєднатися до нас на Сулі,  щоб  рушити на окаянного Кончака. Якщо ми  не  вдаримо по  ньому сьогодні, то  він,  возгордившись, нападе на землю Київську і Чернігівську, і Сіверську завтра. Зібрали ми  нині силу  немалу — то,  може, й рушимо? Хто  як  мислить?

Святослав добре знав думку  всіх,  хто  сидів   за  столом, окрім братової, і чекав, що  скаже Ярослав.

Ярослав мовчав. Спокійно дивився на  великого князя і, розчервонілий з  морозу, задумливо куйовдив лівою  рукою густу  чорну бороду. Був  він  не  старий, мав  сорок чотири роки, а  поряд із  обважнілим, зовсім сивим Святославом виглядів ще  молодшим. Так  що  його  можна було  швидше прийняти за сина Святославового, ніж  за брата.

Тишу порушив Рюрик:

— Що ж  тут  мислити? Зібралися всі  — отже, в  похід! Завтра ж і рушаймо! — і пристукнув рукою по  столу.

Це  був діяльний, розумний, хоча  запальний, гарячкуватий  князь. Рано здобувши київський стіл,   він  вів  довгу  і вперту боротьбу проти Святослава, який всіма  силами намагався вигнати його  з Києва. Не  раз спалахували між ними котори[25]  і  люті  січі,  не  раз  лилася на  берегах Дніпра кров їхніх  воїв.   А  три  роки тому  Святославів двоюрідний брат князь Ігор  навіть привів з собою Кончака та Коб’яка з ордами  на  допомогу. Правда, всім  — і Святославу, і Ігорю, і Кончаку — довелося тікати без  оглядки. Половці були  порубані на березі Дніпра, біля  Чортория, загинули хани  Козл Сотанович та  Кончаків брат   Єлтут Атракович,  два  сини Кончака потрапили в полон. Однак повністю скористатися з  цієї  блискучої перемоги Рюрик так  і  не  зумів. Йому на перешкоді стало впливове, багате  і могутнє київське боярство, яке  стомилося і почало розорятися від  безперервних кривавих міжусобиць, однак не хотіло  мати  в Києві сильного  князя, бо  боялося обмеження своїх  прав  і свобод. Тому ліпші київські мужі  порадили Рюрикові, нібито для  блага Руської землі, поступитися владою і  віддати Святославові Київ, а собі  залишити Київську землю. Рюрик погодився і сів  у  Білгороді. А  що  він  мав   робити? Без   боярства, без київської раті,  без підтримки чорних клобуків, що набирали все  більшої сили на  окраїнах Київської землі, він  міг  би втратити все...  Ось так у Київському князівстві з’явилося два співправителі — Святослав та Рюрик. Обидва досить могутні володарі, бо Святослав, крім  Києва, ще  мав  обширні володіння у Сіверській землі, а Рюрикові володіння простиралися від Сули  на сході і Росі  на півдні до Горині і Прип’яті на  заході  та півночі. І все  ж цей  дуумвірат[26]  означав разом з тим  і слабкість Київського князівства, бо  між  співправителями хоч і панував мир, одностайності не  було.

Зараз Рюрик не  міг  уторопати, чому  Святослав висловився так  туманно, невпевнено. Хитрує? Який смисл? Сам же затіяв похід!

— Безперечно, йти!  І погромити поганих! — повторив він  і обвів  усіх присутніх суворим поглядом своїх  холодних крицево-сірих очей.

Його зразу  ж  підтримав хан  Кунтувдей, дебелий круглоголовий торк[27]  років сорока. Він  долонею протер сите, обсмалене  морозом  лице,  блиснув  вузькими  чорними очима.

— Чому  князь Святослав так питає? Для чорних клобуків хан  Кончак, а  особливо хан  Коб’як — ворог... Людей б’є, скот  грабить... Чорний клобук іде  в похід  на  хана  Кончака і зловить його  на  аркан!

Хан  Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав  головою.  А старший син  Святославів Всеволод Чермний,  прозваний так  за рудий, аж червоний, колір чуба  і бороди, здивовано знизав плечима.

— Хто  ж проти походу? Хіба  є в кого  інша думка? Військо зібране, готове в путь  — не  розпускати ж його  по  домівках!

Ярослав усміхнувся кутиками уст. Який гарячий у нього племінник! І, здається, натякає на  нього, пускає невидимі стріли в свого стрия? Ну  що  ж,  він  прийме виклик!

— Я  проти, — промовив він  тихо  і  ще  тихіше повторив:—  Я проти...

Всі  голови обернулися в  його  бік.  Чи  не  почулося їм? Святослав стиснув зуби. Він  так  і  знав!  Хитромудрий Ярослав приїхав для  того,  щоб  знову, як  це  бувало вже  не раз,  викинути коника!

— Чому, брате? — запитав, ледве  стримуючись. — Ти  ж знаєш, що  без  тебе,  без  твого  могутнього і хороброго полку ми  не  можемо сподіватися на  остаточний успіх... Для  задуманого походу в глибину Половецької землі  потрібні великі об’єднані сили!  Ти  ж підведеш нас  усіх!

— Нині, браття, не  ходіть!  — з  притиском сказав Ярослав.  — Який зимою похід?  Одні  муки!  Сніги, морози, безкормиця для  коней... На  носі  — весна. Розтане — буде  ще гірше... Давайте виждемо час і, якщо дасть  Бог, влітку  підемо.  Зберемо ще  більшу силу, погромимо половців і заженемо  Кончака за Дон, аж в Обези, як  колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака... Залишилося  ж  зовсім небагато ждати — березень, квітень, травень... Зате  підготуємося як  слід!..  Та й недужий я зараз...

— У нас  уж все  готове, княже, — чого  ждати? Ніби для нас  первина робити зимові походи! Кончак же не ждав  весни,  а напав у найлютіші морози, в снігопади. І безкормиці не  боявся! — вигукнув Рюрик.

За  столом запанувала тиша. Ярослав не  поспішав відповідати Рюрикові на  його  справедливі слова, кривив губу.

Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на  Ярослава. Потім тихо  почав:

— Княже Ярославе, якщо між  братією не  буде  злагоди, то  ні  сьогодні, ні  завтра не  підемо ми  на  половців і не  заженемо їх  за  Дон  чи  в  Обези. Всі  біди  землі   нашої — від гордині князівської, від того,  що  князі про  мале  «се велике» почали мовити і, маючи волость, накидати оком на чуже  — се моє  і те моє  теж!..  Ні,  братіє, так  не  годиться! Котори та усобиці — то  загибель землі   нашої! Погані дивляться, що між  князями немає миру, і без  страху  нападають на  наші села  та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають...

— Брате, я  не  зачинаю усобиць, я  тільки кажу, що  не хочу йти зараз  у похід,  — стримано заперечив Ярослав. — Не хочу  мордувати ні воїв,  ні себе...

— Коли б тільки це,  Ярославе, — перебив його  Святослав.  — Коли б тільки це...  Та боюся, що  причина в чомусь іншому... От  тільки не  розумію в  чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то  я замінив його  тобі  і при  цьому не раз повчав, що не книжна премудрість прикрашає князя, а його  бажання служити землі  своїй, уміння смиряти свою гординю перед старшим князем — батьком чи братом, вуйком  чи стриєм, що  посідають великокнязівський стіл.  Смирення молодших зміцнює Руську землю, зарозумілість руйнує  її. Пощо руйнуєш братню злагоду і любов? Ми  з князем Рюриком нарешті дійшли згоди — і настав мир  на  Руській землі, а ти  хочеш його  при  корені зрубати. Негоже так  чинити, княже!

Ярослав почервонів, на лобі у нього  виступив піт. Комусь іншому відповів би  різко, сердито, ні  від  кого  не  потерпів би подібних слів.  Та Святославові, який у дитинстві замінив йому  рано померлого батька, не  смів  сказати різкого слова. Хитрувати міг,  лицемірити міг,  а прямо, відверто сказати не смів.  Тому  заперечив тихо:

— Брате, все,  що  ти мовиш, то істинна правда. З одним не можу  погодитися — що  я сію зерно незгоди між  братією. Не  йти  в похід  — це  ще  не  означає, що  я розпочинаю усобицю. Ні,  я просто не  готовий до  походу. І військо моє  не готове, і сам  я погано себе  почуваю. Хіба  можна за це  осуджувати?

Всі  надовго замовкли. За  столом запала гнітюча тиша. Святослав відчував, що  Ярослав нещирий, що  причина відмови у чомусь іншому, а не  в недузі. Та не  хотів  він  затівати  на  людях сварку з  братом. Князі  Всеволод Чермний  і Олег, бачачи, що  батько мовчить, теж  не  сміли нічого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стіл  і нічим не  виявляли своїх  почуттів. А  воєводи Андрій, Роман і  Тудор, дотримуючись неписаного закону, що  менші говорять тоді тільки, коли їх питають, взагалі за вечір  не проронили жодного  слова.

вернуться

25

К  о т о р а — сварка, чвара, міжусобиця.

вернуться

26

Д у у м в і р а т — спільне правління двох осіб.

вернуться

27

Т о р к  и   —  тюркське  плем’я,  що   було   на   службі   у  руських князів.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: