Врешті знову заговорив Рюрик. Заява його  було  для  всіх як  грім  серед  ясного неба.

— Якщо князь Ярослав не йде,  то я теж не йду! Оборона Руської землі  — наш  спільний обовя’зок, а не  тільки мій  чи Святославів!

Хтось  крякнув. Святослав розвів руками. Не  вистачало, щоб  князі, ще не вирушивши в похід, пересварилися. Що  ж тоді  сказати війську? Як  пояснити, що  одні  князі йдуть  у поле, а  інші   вертаються додому? Відмінити  похід? Але  ж сіверські князі досі простують до Сули. Що  ж вони скажуть, коли нікого там не застануть? Та й Володимир Глібович уже зібрався і чекає сигналу... Ох,  як  усе  негарно складається!

— Братіє, бачу,  поспішив я з походом, — почав він з болем  у голосі. — Не  домовився заздалегідь, не  попередив...

Хотів  швидше, щоб  до  весняного бездоріжжя повернутися назад... У цьому моя  вина... що  ж нам  тепер робити? Припинити похід?  Але  ж віз  покотився з гори  — не  легко його зупинити... Тому  ось  що  я намислив: якщо князі Ярослав і Рюрик не  йдуть  у похід, то й мені  негоже це  робити. Я теж повертаюся додому... Однак військо піде в поле! Замість себе я настановляю князя Ігоря як найстаршого і найбільш смисленого. А  до  зустрічі з  ним полки поведе мій  син князь Всеволод... Мета  походу  та ж сама  — перейти Ворсклу, знайти половецькі кочів’я і погромити їх! Бажано зустрітися з самим  Кончаком... Ти  не  перечиш, княже Рюрику?

— Ні,  не  перечу... Свій   полк я  вручаю князю Володимиру   Глібовичу. А  до  зустрічі з  ним поведе його   воєвода Андрій.

Святослав полегшено зітхнув. Здається, пощастило виплутатися із  безглуздого становища,  в  яке  завів  усіх  своїм лукавством брат  Ярослав.

— Тоді  досить розмов. Віддайте полкам наказ виступати завтра зі сходом сонця!

Дві  раті  — київська і  сіверська — зустрілися у неділю вранці біля  Лохвиці на Сулі.  У полках — ні веселих розмов, ні  сміху,  ні  гамору, як  це  звичайно буває, коли кінчається важкий перехід. Вої  похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все  знищено. Укріплені городки взяті  приступом і спалені, навколишні села  лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ довкола почорніли  від диму  і попелу. Ні  людини живої, ні худоби, лиш  де-не-де поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля  замерзлих трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому небі.

Страшні спустошення викликали  в  серцях воїв   ненависть, а ненависть поривала до  відплати, до  зустрічі з  ненависним ворогом, що  десь  за  Ворсклою ділить  здобич та полон.

Особливо лютував князь  Володимир Глібович. Це   ж була   його земля —  Переяславська  Україна. Недавно ще багата, многолюдна,  тепер лежала вона  в  руїнах,  дихала пусткою і тліном. Було  від  чого  впадати в  шаленство! Він зчорнів на  лиці, схуд,  тільки очі  горіли сухим   блискучим вогнем!

Дізнавшись, що  Святослав передав йому   верховенство над  об’єднаними силами, Ігор   тут  же  наказав ставати на денний спочинок. Та  в  полках зчинився  галас. Найдужче кричали переяславці:

— Який зараз  може  бути відпочинок! Наздоганяймо Кончака!

— Погляньте, що  натворив окаянний!

— Веди, княже! Не  гайся!  Аж до Дону  підемо — розоримо  гнізда степових стерв’ятників!

— Кончак  сплюндрував Переяславську Україну, а  ми віддячимо йому  тим  же  — спустошимо Половецьку землю! Сили у нас  нині досить!  — кричав нарівні з простими воїнами Володимир Глібович.

Його  підтримали князі  Всеволод Чермний,  Всеволод Трубецький, Володимир Рильський та хан  Кунтувдей.

— Ось-ось  почнуться весняні  відлиги —  ми   повинні поспішати, а то  повернемося ні  з чим, — сказав Всеволод Чермний.

Військо було,   безперечно, стомлене. Та  й  за  всіма   писаними і  неписаними  ратними законами на  п’ять-шість днів  походу належало давати день  відпочинку. Ігор  знав  це краще, ніж  будь-хто тут інший, бо з п’ятнадцяти років брав постійно участь   у багатьох війнах,  нападах і  походах.  Але знав   він  і  те,  що  весняні повені не  за  горами, що  наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалі можливо, що  потрібно  поспішати, бо  кожен день  дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу війська йти  далі,  зовсім не  наполягав на своєму.

— Братіє і дружино! — сказав він.  — Се  Бог  уклав  слова свої  в уста ваші  — тож бути  по сьому!  Рушаймо за Хорол, за Псло, а  там,   якщо потрібно буде,  і  за  Ворсклу! Знайдемо Кончака або  інших ханів  і відплатимо за  все,  що  вчинили супостати на  нашій землі!

Його слова були  зустрінуті гучними схвальними вигуками.  Всі  почали після короткого спочинку лаштуватися до походу.

Ще  два дні об’єднана рать верстала шлях  до Псла, увечері перейшла його  по льоду і, переночувавши в долині, біля лісу, вранці рушила до Ворскли.

Простір між  Сулою та Ворсклою з давніх-давен за мовчазною згодою Русі  і  половців вважався нічийним. Сюди влітку  йшли на промисли — бити  звіра, ловити рибу  — руські  бродники, тут  нерідко випасали свої  табуни та  череди і половці. За Ворсклою починалася Половецька земля — потрібно було  пильнувати. Ігор  послав далеко вперед сторожових воїнів-розвідників, виставив посилену сторожу перед своїм, головним, полком, наказав, щоб  дружинники і  вої узяли зброю, яку  до цього везли на  санях.

На  правому крилі у  нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину раті  займали чорні клобуки  та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на  чолі  з воєводами Андрієм і Романом, замикало довгу, на  кілька поприщ,  похідну колону військо Володимира Глібовича.

Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого  незадоволення і його  бояри, дружинники та вої.

— Плентаємося три  дні  в хвості! Так  і в ділі  не  побуваємо! — бурчав боярин Шварн, їдучи  по  праву  руку  від князя.

— Ігор  хитрий! Поставив  свій  полк у голову!  Стрінемо половців — він  перший похапає здобич, а нам  — що  з носа спаде!  — підтримав його  муж  Польгуй і кинув зліва  косий погляд на  князя. — Найбільше постраждала від  половців Переяславська земля, а користь від  походу матимуть інші! Хіба  це  справедливо?

Під’їхав тисяцький,  опасистий,  похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав  розмову.

Князь помітив його, спитав:

— Що  кажуть Рюрикові вої?  Теж  рвуться наперед, як  і ліпші мужі?

— Княже, вої  думають так  само. Про нас  забули. Князь Ігор   дбає  лише про  себе  та  своїх  родичів. Був  би  з  нами князь Рюрик — не  було  б такого! Святослав знав, кого  поставити на чолі  раті  — двоюрідного брата  свого!  А ми — пасинки! Ти  б сказав йому, княже, бо вої  ремствують!..

— Я  поїду  до  нього, — сказав Володимир. — Я  скажу йому!  Рюрикової раті  тут більше, ніж  Святославової!

Він приострожив коня і помчав наперед. До Ігоря під’їхав після швидкої їзди  розчервонілий, збуджений. Досада гризла серце.

— Що   трапилось, княже?  —  спитав Ігор   стривожено, помітивши злий вогонь у голубих Володимирових  очах.  — Чому   залишив  дружину? Ми   ось-ось  ступимо  на   Половецьку землю, і кожної хвилини слід  чекати зустрічі з ворогом!

— Саме тому  я і приїхав до тебе,  княже! — з притиском сказав Володимир. — Поговорити  хочу!

Ігор  уважно глянув на  нього і помітив, як  у Володимира  від  збудження тремтять щоки.  Молодий князь  ще  не вмів  стримувати почуттів, а може, не  хотів.  Отже, розмова, видно,  мала  бути   різкою,  неприємною.  Ігор  здогадався чому.

Він  кивнув бояринові Рагуїлу, Яню  та  ліпшому мужеві Федорові Уму,  з якими їхав  поряд, щоб  ті відстали. І коли залишився з Володимиром сам  на  сам, запитав: