А тим  часом, коли б він  оглянувся, то  побачив би,  що половці зім’яли сотню Аббаза і мчать  слідом за ним. Наздоганяють його. Та  він  це  зрозумів тільки тоді,  коли раптом опинився між  половецькими кіньми і чиїсь дужі  руки  підхопили його  попід лікті, скрутили правицю так,  що  шабля випорснула і  впала в  сніг, коли туловище його обкрутив міцний аркан. Зрозумів і вжахнувся: «Боже, пропали ж ми з Куном навіки обидва!»

Він  хотів  оглянутися, щоб  побачити, чи далеко свої, але тут його  тріснули списом по  голові:

— Не  крутися, собако!

Залишки розбитих родів   хана  Туглія тікали з  Хирії   до верхів’їв Орелі. У вежах  стояв крик і плач:  не  знайти в них жодної сім’ї,  де б не було більших або менших утрат.  Суворі, зчорнілі від горя  воїни люто  поглядали на  полонених Аяпа і Куна. Була  б їх воля  — давно б розтерзали цих  зрадливих псів, що  переметнулись на  службу  до  київського князя! Та хан  Туглій заборонив  убивати їх.  Везе   в  дарунок самому Кончакові.

Він  злий на  всіх:  на  себе, що  необачно відстав від Кончака  і залишився дозимовувати на уруському пограниччі, де більше паші для  худоби  та коней, на урусів, на чорних клобуків, на  погоду та на  болячки, що  почали останнім часом обсідати його  вже  немолоде тіло.  Він  зробив велику помилку,  що  так  близько став  кошем[30]  до  Руської землі: утратив старшу дружину і зятя. І це  ще,  порівнюючи з іншими, нічого   —  його кибиткам  пощастило  перескочити  Хирію, і майже вся численна сім’я  врятувалася. Але ж рід...  рід!.. Яких утрат  він зазнав! Скільки людей загинуло, а скільки в полон потрапило!.. Що  сказати Кончакові!

Туглій поволі йде  до своєї халабуди і уявляє, як  лаятиме його  великий хан  або  глузуватиме з  нього. Добре, що  хоч двох полонених схопили — хай Кончак потішиться: це ж не уруси, яких  і в самого великого хана  достатньо, а родовичі-степовики! З них  Кончак уміє  шкуру спускати!

Хан  відхиляє шкіряний,  підбитий повстю полог юрти, що  займає весь  настил довгих і широких саней, і влазить  у її  темне і  тепле нутро. Сю  ніч  можна поспати під  боком у наймолодшої дружини — вельми красивої і вельми примхливої полонянки — уруски Насті. Сю ніч можна поспати, бо ж, здається, всі біди  і всі небезпеки лишилися на крижаних  берегах нещасливої для  нього річки Хирії, бо вже  втекли  далеко і немає причин підніматися затемно і стрімголов тікати далі!

Він лягає на м’яке ложе, вимощене уруськими подушками,  вкривається кожухом і простягає руку,  щоб  обняти дружину. Але та гидливо здвигує плечем і скидає її з себе.

— Ось  геть-но! Не  лізь! — бурчить незадоволено. — Напустив холоду  в юрту  і сам  холодний, мов  жаба!  Спи собі  і мені не  заважай  спати! Вже   три   ночі майже не  стуляли повік!..

Туглій ображено відсовується. Клята уруска!  Що  дозволяє  собі! Кричить, ніби  він не хан,  а якийсь уруський смерд! Взяти б батога та відшмагати, щоб  знала, чия  жінка, щоб  не розпускала язика... Щоб не  коверзувала над  мужем, коверзуха!..  Та  він  тут же  проганяє ці думки, бо знає, що  не  зніметься у  нього рука   на  Настю, примхливу, але  молоду  і вродливу, як степова квітка, полонянку. Бо це,  може, остання  його  втіха  в  житті!  Бо  на  що  можна сподіватися, коли тебе буйногриві коні  пронесли через  цілих  п’ятдесят літ? Ой, не  довго  вже  їм гасати по  степу, не  довго!..

Йому не спиться. Думки снуються і снуються, як  безконечна осіння мжичка. Перед очима миготять обличчя багатьох людей — і мертвих уже,  і ще  живих; пропливають картини  минулих походів і  боїв,  у  яких  він   був   не   тільки стороннім споглядачем; зринають краєвиди рідних степових просторів, де минуло його  життя. Потім з’являється і довго стоїть перед очима обличчя хана  Кончака — міцне, хитре  і разом з тим  жорстоке. Туглій ніяк не може  прогнати його  зі своєї уяви. Кончак заглядає йому  в вічі,  супить криві чорні брови, мовби погрожує чи докоряє, а потім хитро  підморгує і беззвучно сміється... «Тьху,  прив’язався, клятий!» — думає Туглій і перевертається на  другий бік.

Йому стає  тепло, Кончак нарешті щезає, і міцний сон склеплює важкі ханські повіки.

Прокинувся він  від того,  що  Настя шарпала за плече.

— Що  таке?

— Вставай, хане!  Уже  день  надворі! Кончак прибув! Туглій враз  схопився. Сон як  вітром здуло.  Настя була одягнута по-святковому.

— Кончак? Звідки?

— Хитріший за тебе... Повертався іншим шляхом... Туглій швидко одягнувся, підняв полог. У вічі  вдарило яскраве проміння весняного сонця. Це вперше за багато  днів небо  очистилося від хмар  і над  степом повіяло справжньою весною.

Хтось  підніс казанок теплої води, що  пахла  димом багаття, хан  хлюпнув кілька пригорщів собі  на  обличчя. Настя,  рум’яна, русокоса, подала рушник, щоб  утертися.

— Чому  не  розбудила раніш?

— А навіщо? Люди  стомилися, потребують спочинку. Ти теж  стомився, старенький мій.  І так  солодко спав!..

— Але ж Кончак...

— Він  щойно прибув... Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його  сторожа наткнулася на  нас... От і приїхав навістити... Та ось  і він  сам!

Поміж юртами їхало  кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.

Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо  був  вищий за Туглія на  цілу  голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов  весло, долонею по  спині.

— Чув,  чув про  твою  біду...  Сам  винен, що відокремився від мене... Князі думали, що я з Дмитрова піду понад Сулою вниз до  Дніпра, а  звідти — на  Оріль і на  Тор.  Там  мене і шукали — біля  Лохвиці чи  біля  Лубна. А я,  не  будучи  дурнем, рушив прямо на  схід  сонця, обійшов верхів’я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю,  поволі, зате,  як  бачиш, безпечно. Полону — не злічити! Кожному воїнові дісталося...

Туглій скривився, схлипнув.

— Тобі  можна радуватися, хане... А  мені?.. Ти  набрав полону, а  моїх  родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то  й добре. І що  маю  тепер робити? Людей утратив, полон і здобич  загубив...

Кончак підморгнув Насті.

— Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то  я  тобі відділю кілька  сотень  полонеників,  щоб   ти   обміняв на своїх.

Туглій настовбурчив рідкі  вуса,  закліпав очицями.

— Жартуєш, хане?  — І визвірився на  Настю і всіх,  хто стояв поблизу: — Ану  геть  звідси!

Кончак гучно  зареготав, аж  коні, що  стояли віддалеки, прищулили  вуха.

— Га-га-га! Злякався? Бережи свою  любку, а то вкраду!.. Та ну,  не насуплюйся. Жартую я...  Таких красунь веду нині не  одну  — на  всіх  ханів  вистачить! Пай-пай!

Туглій повеселів.

— То  справді даси  полонеників на  обмін?

— Дам... Повинні ж ми  виручати один одного!

— Дякую, хане... А в мене для  тебе  теж  є подарунок.

— Який?

Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.

— Ось  тобі для втіхи! — поставив перед Кончаком бранців. — Чорні клобуки! Зрадники! Батько й син... Роби з ними що  хочеш, — повісь, четвертуй, утопи чи  на  вогні спали! Ніякі тортури не  будуть  для  них  замалими!

Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.

— Скільки  у  тебе   синів,  старий? —  нарешті  спитав Аяпа.

— Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, — вклонився той.  — Інші загинули...

— Всього один, кажеш... А тепер і цього позбудешся!.. Чув,  що  сказав хан  Туглій? Віддає він  вас  обох  мені, щоб я вигадав кару, варту  вашої вини...

Аяп  уклякнув на  коліна, охопив руками Кончакові ноги.

— Мене карай, хане!  Дурного Аяпа!  А сина не  чіпай... В чому  він  провинився? Він  народився на  Росі, виріс там, то  вже  його  батьківщина... А я  народився в степу, я  перейшов жити під  владу  київського князя... Я...  Мене карай!