— Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті!  — загримів Кончак, а потім раптом стишив голос:— Але я можу  пощадити вас  обох...

— Обох?  — прошепотів Аяп,  оглушений страшними погрозами.

Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу  на колінах, підвів очі вгору.  У них  блиснула маленька, як  іскорка, надія.

Кончак пильно дивився йому   в  тьмяні зіниці і  думав:

«Цей   заради  сина  піде   на   все».   А  потім  повернувся  до Туглія.

— Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим  часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу...

— Гаразд, хане, — не питаючи, для чого  це все потрібно, Туглій мовчки поколивав до  своєї вежі,  де на  нього ждали родовичі.

Кончак наказав Аяпові підвестися, а потім, після тривалої  мовчанки, промовив:

— Ви  обоє заслужили найлютішої кари. Ви  зрадили нашим степовим звичаям, служили київським князям, убивали родовичів хана  Туглія!  За те вас потрібно було  б розіпнути   на   уруських  хрестах!..  Але   у  вас   є  одна  можливість залишитися в живих...

Аяп  облизнув пошерхлі губи.

— Яка, хане?

— Якщо ви  обидва будете  служити мені!

— Як  саме?

— Аяпе, тебе  я  зараз відпущу — і ти  поїдеш додому, в Торцьк... Там   станеш моїми вухами і  моїми очима! Зрозумів?

— Не  зовсім, хане.

— Ти  будеш винюхувати, як  пес, біля  хана  Кунтувдея все,  що  мені  цікаво буде  знати, а найперше — коли, куди  і якими  силами київські князі готуватимуть похід. До  тебе таємно приїздитиме мій посланець, він покаже тобі ось таку тамгу, — Кончак вийняв з кишені шкіряний кружок з зображеною на ньому собачою головою між двома перехрещеними стрілами, — розповість про  твого  сина Куна, а ти йому розповіси все,  що  до того  часу  вивідаєш...

— А мій  син?

— Кун  залишиться заручником. І якщо ти зрадиш, я накажу  з нього живого здерти шкуру...

— О боги!  Клянусь, хане, я буду  вірний тобі,  як  пес!  — вигукнув Аяп.

— Відслужиш вірно три  роки — я  відпущу його...  Але пам’ятай: його  життя в твоїх  руках!

— Можеш вірити мені, хане!  — гаряче запевняв Аяп.  — Про одне  прошу...

— Ну?

— Знаю, що  Кунові буде нелегко, залишається він  у неволі  і стерегтимуть його  пильніше, ніж  інших бранців. Тож хоч годуй  його, хане, як  слід... А я вже  постараюся!

— Ти розумний, Аяпе, — сказав Кончак і повернувся до Куна: — А ти що  скажеш, хлопче? Хоча  що  б ти не  сказав, це  діла  не  міняє. Тебе  справді стерегтимуть пильно!

Кончак  урвав мову. До  них  наближався хан  Туглій, а позад нього конюший вів  на  поводі зготовленого в дорогу коня.

За Сулою військо розділилося навпіл: Всеволод Чермний та  чорні клобуки попрямували до  Києва, а  Ігор   з  братом Всеволодом повернувся на  північ у Сіверську землю.

Дорога стала легша: знову вдарив мороз  і  крижаним панциром  скував ріки   і  талі  води   в  степу. Однак Ігор   не поспішав, бо  віз   із  собою чималий  полон  і  визволених бранців.

За  Ромном до  нього підвели трьох  смердів-севрюків. Ті з плачем кинулися перед ним на  коліна.

— Княже Ігорю!  Княже Ігорю!...

— Чекайте, не  всі  гуртом... Звідки ви?  Що   трапилося? Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо  вимовив:

— Княже, біда!.. На Путивльську землю напав з військом князь переяславський Володимир...

— Як напав? Що  ти говориш? — Ігор  сполотнів. — Коли? Де він  зараз?

— Пограбував села   і  городки, забрав худобу, збіжжя, вивів  чимало людей і пішов у свою  Переяславщину...

— А Путивль? Що  з Путивлем?

— Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися під ним, бо залога там  хоч і невелика, та зате  вали  високі і брама  міцна — нелегко взяти...

— Прокляття! — вигукнув Ігор. — Так  ось  чому  він  відколовся від нас  і поспішно рушив назад!  Захотів відомстити мені!  Не  зміг  половців пошарпати, то  пошарпав Сіверську землю... Прокляття!

Князь Всеволод насупився, не знав, як йому  бути.  Володимир же — близький родич, брат  дружини, княгині Ольги. Як же у нього  піднялася рука на Сіверську землю, на волость Ігореву, на  Ольговичів?

Юний Володимир Ігоревич зблід.  Губи його  тремтіли, на очах виступили сльози. Ледве  встиг  одержати князівство, як його  пограбували. І хто?  Не  половці, а руський князь, Рюрикович, як  і всі  вони!

Та найбільше лютував Ігор. У душі він відчував, що й сам винен у тому, що  сталося. Дозволив би  Володимиру піти попереду — і нічого б цього не було.  Переяславці пошарпали  б хана  Туглія, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке і тепер, спокійні й задоволені, поверталися б додому. А так...  І все ж злість  та образа на Володимира брала  гору. Мало що  кому хочеться? В  поході ж  є  старший — і його повинні всі слухатись! Нині верховенство в поході належало йому, а не  Володимиру. Як  же  Глібович міг  не  послухатись його, а тим  більше напасти на його  волость? За віщо? Ні, він так  цього не  залишить!  Не  подарує йому  ганьби й  кривди! Відомстити!  Вогнем і  мечем пройтися  по  Переяславській землі, щоб  знав, хлопчисько, як  зачіпати Ігоря Сіверського, як  кривдити Ольговичів!  Вони нікому не  прощали образи!

Серце його  клекотало.

— Що будемо робити, братіє? — промовив зблідлими устами. — Як  покараємо зухвальця?

Всі мовчали. Вирішувати мав  він.  Він  старший тут.

— Йдемо на Переяслав! — вигукнув Ігор. — Я не прощу Мономаховичу такого підступного нападу!  Я покажу йому, як  зачіпати сіверських князів, як  ставати на прю  з Ольговичами!  Я  візьму приступом Переяслав і розорю його  дотла! Всеволоде, ти підеш зі мною?

Той  похмуро втупився в землю, насупив чорні густі брови,  випнув важке підборіддя. На  його  крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчі зараз  явно пробивався розпач.  Іти  проти князя переяславського? Рідного брата  жони, княгині Ольги!  Проти свояка?

— Ігорю, як  же  я можу? Ну,  сам  подумай! — він  безпорадно розвів руками. — Не  минуло ще  й  п’яти років, як я одружився з Ольгою, його  сестрою...

Ігор  усміхнувся. Всеволод і тут залишився вірний собі  — чесний, добрий, прямий. Не  чіпай його  — буде  лагідний, мов  дитина. А зачепи — ошаленіє, ніби  дикий тур,  і не буде йому  впину.

Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він страшенно любив молодшого брата і не  хотів  робити йому  прикростей. Тому  сказав:

— Ну,   як  хочеш! Не  йди!.. Тоді  бери полон і  прямуй додому!  А ми  з Володимиром, сином, повернемо на  Переяслав!  Провчимо зарозумілого Мономаховича!

Він   тут  же  розпорядився  піднімати військо і  рушати в путь.

— Ждане, коня мені!..

Три  дні  і три  ночі  Ігор  шаленів, не  знав  спокою — гнав рать  усе вперед і вперед. Швидше! Швидше! Ніби його  пекло  вогнем, ніби  боявся, що  Володимир Глібович втече  під захист Рюрика або ще далі — аж у Володимиро-Суздальську землю під  крило свого могутнього дядька Всеволода.

Йому так  хотілося зустрітися зі  своїм кривдником віч-на-віч! У  поєдинку! І Бог  свідок, не  здержав би  він  руки! О ні,  не  здержав би!

По  дорозі думав  було  розорити всі Володимирові села  й городи, забрати людей, добро... Та не  зустрів жодного села, жодного містечка, де  б  можна було   помстою облегшити душу,  — після половецьких наїздів уся  східна  частина Переяславщини лежала в руїнах і попелищах.

Ігор задумався: куди   йти? На   Переяслав? Зопалу мав намір обложити і  штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд  підказував, що  облога може  затягнутися на багато днів  або  й  тижнів, настане весна, бездоріжжя, безкорм’я... Так  і  поразки можна зазнати. Тоді  повернув на Глібів, невеликий молодий город, закладений Володимировим  батьком — князем Глібом, сином Юрія Довгорукого.

Ждан виїхав з  лісу  слідом за  князем,  ведучи на  поводі запасного коня. Глянув — і серце  його  завмерло. Це ж Глібів! А там  — оселя діда  Живосила, там  десь  Любава...