Володимир глянув на  Шварна.

— Доженемо?

Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.

— Наздогнати, може, й наздоженемо... А потім що?  Ми не  знаємо, скільки у Ігоря воїв... Та  й  розтає вже  — от-от зовсім розпустить: застрягнемо десь у дорозі... Ні,  княже, не варт  зараз доганяти! До того  ж коні стомилися — мчали від Переяслава, не  переводячи  духу...

Володимир і без  Шварна розумів, що  кидатися услід  за сіверянами ризиковано. Коли б застав їх тут,  то,  не  роздумуючи, розпочав би  січу,  а гнатися, коли Ігор  уже  хтознаде...  Шварн, як  завжди, дав  мудру  пораду: гнатися не  слід!

— Тоді  — в  город!  Побачимо, що  там!  — І князь приострожив коня.

Давньоруський город, як  правило, містився на узвишші. Це була більша чи менша фортеця обнесена земляним валом з  дерев’яним палісадом і  заборолом по  ньому. Низинна, неукріплена частина міста, де жили ремісники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а  пізніше, в  північноруських містах, — посадом.

Тож  Володимир у супроводі бояр  та півсотні дружинників  проїхав подолом і піднявся на невеликий пагорб. Брама в город  була відчинена, міст  опущений. Всюди лежали посічені  глібівські вої.  Від дерев’яних будинків лишилися купи головешок. Вогонь добирався і до  заборол, але  вогке після зими дерево не хотіло  горіти — тліло, обвуглювалося, і тепер палісад зсередини стояв чорний, похмурий.

Город Глібів, заснований зовсім недавно князем Глібом, перестав існувати.

— Знайдіть мені  Карпила — живого чи мертвого! — гукнув  Володимир до  дружинників, що  никали по  городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воїв,  жінок і дітей.

— Не  треба  мене шукати, княже, я тут!

Здивований і  вражений Володимир підняв голову. На нього, перехилившись через   внутрішню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тіун  Карпило. Незважаючи на холод, він був в одній, вимараній у сажу, сорочці. Вид його  запух, обрезк, патлатий чуб  скуйовдився. Ліва  щока, від вуха до бороди, заюшена кров’ю.

— Ти?  Живий? — тихо  спитав князь. — Як же ти вижив, як  уцілів?

Карпило заплакав.

— Вся  моя  сім’я, княже, — жона, діти,  — згоріли, і їхні кістки лежать ген  у тому  попелищі... Всі мої  вої теж загинули.  Я бився поряд з ними, але,  як  бачиш, лишився живий... Чому?.. Сам   не  знаю... Так  схотілося Ігорю... Коли мене, пораненого, схопили і привели до нього, я вважав, що  мені кінець. Але він,  дізнавшись, що  я тіун,  сказав: «Не  вбивайте  його!  Я  хочу,  щоб  він  передав князю Володимиру, що Глібів — це  відплата за  спустошення і  пограбування Сіверської землі. І так  буде кожного разу,  поки Володимир не зрозуміє, що  чіпати Ігоря — це  все  одно, що  гратися з вогнем... Киньте тіуна  в погріб, а вранці, коли будемо рушати додому, випустіть його!»  Мене справді не забули вранці випустити, і я  оце  никаю по  Глібову як  неприкаяний... Краще  б я був одразу загинув!

— Сам  винен! Бо  не  пильнував! Бо  впустив Ігоря в город!

— Винен і я,  звичайно... Та  більше вини падає на  тебе, княже. Бо  не  я,  а ти повернув переяславську рать  з походу, бо не  я,  а ти пошарпав сіверські села  і городи!

— Як ти смієш!  — скипів Володимир. — Спускайся вниз! Тут поговоримо!

— Не  спущусь!

— Чому?

— Бо  не  хочу.  Бо  з мене досить і тих мук,  яких  я зазнав тут нині.

— Візьміть його!  — гукнув Володимир до  дружинників. Ті кинулися виконувати княже повеління, та не встигли й до сходів  добігти, як  Карпило гукнув:

— Не  треба, хлопці!  Не  трудіться! Я сам!

І він раптом перевалився через  забороло і сторч головою шугонув на  мерзлу землю, — і не  тріпнувся.

Володимир Глібович перехрестився.

— Божевільний!

П’ять днів  мчав  Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для  того, щоб   погодувати коней. За  пазухою  — лист  від Святослава, а в душі  — страх  перед зустріччю з Ігорем. Що  скаже князь? Як розцінить його  втечу з-під Глібова? Його роль  Святославового посланця?

Виїздив з  Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:

— Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна  на світі, як  билина в полі... Нікого тепер у мене немає...

На  її  очах  виступили сльози. Жданові перехопило від жалю  подих.

— Я піду  до князя відпрошуся... Хтось  інший поїде... Але Славута, що  чув цю  розмову, суворо застеріг:

— Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! Їдь,  хлопче, і не  гайся!  А за Любаву не  бійся: молода — видужає. Та й доглянемо ми  її тут гуртом...

І ось він,  забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля   конов’язі,  простує до  хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь.  Шапка, як  завжди, аж на  потилиці, з-під неї вибився тугий  жмут  русявих кучерів, на рум’яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а  руки розкинуті для обіймів.

— Ждане! Ти  звідки? Ми   думали, тебе  й  на  світі  вже немає!..

Ждан дав  себе  обняти, але  Яневої радості не  поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.

— Я до князя...

— Так  відразу? Чи  він  тебе  жде?

— Маю для  нього листа з Києва.

— Чоловіче! Ти  вже  і  в  Києві встиг   побувати! А  ми  ж тільки  позавчора  повернулися  з  походу... Дивися, який прудкий! — Янь  покрутив головою, а  потім додав:   — Від кого  листи? Від  Святослава? Знаємо, що  старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина  сподобається  нашому  князеві... Але  йди.

Ігор  сидів  у хоромині. Не  ждав  такого гостя  і тому  здивовано втупив очі  в свого воскреслого конюшого.

— Ти   живий? Де  тебе   носило? Ми   перевернули  весь Глібів  — не знайшли... Де був?  Кажи! Я залишився в дорозі без  запасного коня!

— Я був у Києві, княже.

— У Києві? Та як  ти смів?  Як  туди  потрапив? І чого?

— Я  рятував свою  наречену... — Ждан похилив голову, чекаючи вибуху  князівського гніву.  Але  Ігор  мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе,  як  було,  — і про  Любаву  та її дідуся, і про  напад на їхню  хатину сіверських воїв, і про  вбивство старого та  поранення дівчини. А потім додав: — Де було  подіти Любаву? Взяти з собою? Не  витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського... Залишити в розореному Глібові? На  кого? Адже  там  одні  трупи та головешки... Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла... А він повів її до Славути.

— Ти  бачив Славуту? Як  там  старий?

— Дужий-здоровий... Згадував про  тебе,  княже. Ігореве обличчя на  мить  просвітліло.

— Добрим словом чи  лихим? Ждан зам’явся.

— Та...  І добрим... і лихим.

— За  віщо  ж лихим?

— За  Глібів, княже...

— За  Глібів... Гм...  Це  ти розпатякав?

— Карай чи  милуй — я, княже... Мусив розповісти... Однак чутки  дійшли б до  нього. То  я  вже  хоч  правду... Як було...

Ігор  посуворішав. В очах  спалахнув холодний вогонь.

— І князь Святослав знає?

— Знає, княже... І не  тільки знає, а навіть прислав тобі листа.

Ждан вийняв з-за пазухи тугий   сувій  пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп’явся очима в  розмашисте великокнязівське послання. І чим   далі  читав, тим ставав похмуріший.

Потім пожбурив послання на  стіл,  вибухнув лайкою:

— Прокляття! Він  називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я  не  князь, а  холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто  ж відібрав у нас  Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на  великого князя київського Рюрика Ростиславича, аж  поки не  змусив його поділитися владою? Хто  розпалював міжусобиці між  руськими князями — я чи він! І він  сміє  після всього того  тикати мені  в очі,  що  я відступник! Прокляття! — Потім йому  в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його  за груди,  струснув щосили: — Це ти,  холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти  розтеревенив йому  про  Глібів!  Та ще й посмів привезти сюди  цього неправедного листа, мовби не  міг  здогадатися, що  тебе  тут жде!  Чи  може, сподівався, що  Святославове заступництво захистить? Ти  — смерд, холоп, раб!  Я витягнув тебе  з грязюки, а ти мені  так  віддячив?