Володимир глянув на Шварна.
— Доженемо?
Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.
— Наздогнати, може, й наздоженемо... А потім що? Ми не знаємо, скільки у Ігоря воїв... Та й розтає вже — от-от зовсім розпустить: застрягнемо десь у дорозі... Ні, княже, не варт зараз доганяти! До того ж коні стомилися — мчали від Переяслава, не переводячи духу...
Володимир і без Шварна розумів, що кидатися услід за сіверянами ризиковано. Коли б застав їх тут, то, не роздумуючи, розпочав би січу, а гнатися, коли Ігор уже хтознаде... Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слід!
— Тоді — в город! Побачимо, що там! — І князь приострожив коня.
Давньоруський город, як правило, містився на узвишші. Це була більша чи менша фортеця обнесена земляним валом з дерев’яним палісадом і заборолом по ньому. Низинна, неукріплена частина міста, де жили ремісники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пізніше, в північноруських містах, — посадом.
Тож Володимир у супроводі бояр та півсотні дружинників проїхав подолом і піднявся на невеликий пагорб. Брама в город була відчинена, міст опущений. Всюди лежали посічені глібівські вої. Від дерев’яних будинків лишилися купи головешок. Вогонь добирався і до заборол, але вогке після зими дерево не хотіло горіти — тліло, обвуглювалося, і тепер палісад зсередини стояв чорний, похмурий.
Город Глібів, заснований зовсім недавно князем Глібом, перестав існувати.
— Знайдіть мені Карпила — живого чи мертвого! — гукнув Володимир до дружинників, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воїв, жінок і дітей.
— Не треба мене шукати, княже, я тут!
Здивований і вражений Володимир підняв голову. На нього, перехилившись через внутрішню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тіун Карпило. Незважаючи на холод, він був в одній, вимараній у сажу, сорочці. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Ліва щока, від вуха до бороди, заюшена кров’ю.
— Ти? Живий? — тихо спитав князь. — Як же ти вижив, як уцілів?
Карпило заплакав.
— Вся моя сім’я, княже, — жона, діти, — згоріли, і їхні кістки лежать ген у тому попелищі... Всі мої вої теж загинули. Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий... Чому?.. Сам не знаю... Так схотілося Ігорю... Коли мене, пораненого, схопили і привели до нього, я вважав, що мені кінець. Але він, дізнавшись, що я тіун, сказав: «Не вбивайте його! Я хочу, щоб він передав князю Володимиру, що Глібів — це відплата за спустошення і пограбування Сіверської землі. І так буде кожного разу, поки Володимир не зрозуміє, що чіпати Ігоря — це все одно, що гратися з вогнем... Киньте тіуна в погріб, а вранці, коли будемо рушати додому, випустіть його!» Мене справді не забули вранці випустити, і я оце никаю по Глібову як неприкаяний... Краще б я був одразу загинув!
— Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Ігоря в город!
— Винен і я, звичайно... Та більше вини падає на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сіверські села і городи!
— Як ти смієш! — скипів Володимир. — Спускайся вниз! Тут поговоримо!
— Не спущусь!
— Чому?
— Бо не хочу. Бо з мене досить і тих мук, яких я зазнав тут нині.
— Візьміть його! — гукнув Володимир до дружинників. Ті кинулися виконувати княже повеління, та не встигли й до сходів добігти, як Карпило гукнув:
— Не треба, хлопці! Не трудіться! Я сам!
І він раптом перевалився через забороло і сторч головою шугонув на мерзлу землю, — і не тріпнувся.
Володимир Глібович перехрестився.
— Божевільний!
4
П’ять днів мчав Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою — лист від Святослава, а в душі — страх перед зустріччю з Ігорем. Що скаже князь? Як розцінить його втечу з-під Глібова? Його роль Святославового посланця?
Виїздив з Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:
— Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на світі, як билина в полі... Нікого тепер у мене немає...
На її очах виступили сльози. Жданові перехопило від жалю подих.
— Я піду до князя відпрошуся... Хтось інший поїде... Але Славута, що чув цю розмову, суворо застеріг:
— Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! Їдь, хлопче, і не гайся! А за Любаву не бійся: молода — видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом...
І ось він, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля конов’язі, простує до хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилиці, з-під неї вибився тугий жмут русявих кучерів, на рум’яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а руки розкинуті для обіймів.
— Ждане! Ти звідки? Ми думали, тебе й на світі вже немає!..
Ждан дав себе обняти, але Яневої радості не поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.
— Я до князя...
— Так відразу? Чи він тебе жде?
— Маю для нього листа з Києва.
— Чоловіче! Ти вже і в Києві встиг побувати! А ми ж тільки позавчора повернулися з походу... Дивися, який прудкий! — Янь покрутив головою, а потім додав: — Від кого листи? Від Святослава? Знаємо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князеві... Але йди.
Ігор сидів у хоромині. Не ждав такого гостя і тому здивовано втупив очі в свого воскреслого конюшого.
— Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глібів — не знайшли... Де був? Кажи! Я залишився в дорозі без запасного коня!
— Я був у Києві, княже.
— У Києві? Та як ти смів? Як туди потрапив? І чого?
— Я рятував свою наречену... — Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князівського гніву. Але Ігор мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе, як було, — і про Любаву та її дідуся, і про напад на їхню хатину сіверських воїв, і про вбивство старого та поранення дівчини. А потім додав: — Де було подіти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського... Залишити в розореному Глібові? На кого? Адже там одні трупи та головешки... Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла... А він повів її до Славути.
— Ти бачив Славуту? Як там старий?
— Дужий-здоровий... Згадував про тебе, княже. Ігореве обличчя на мить просвітліло.
— Добрим словом чи лихим? Ждан зам’явся.
— Та... І добрим... і лихим.
— За віщо ж лихим?
— За Глібів, княже...
— За Глібів... Гм... Це ти розпатякав?
— Карай чи милуй — я, княже... Мусив розповісти... Однак чутки дійшли б до нього. То я вже хоч правду... Як було...
Ігор посуворішав. В очах спалахнув холодний вогонь.
— І князь Святослав знає?
— Знає, княже... І не тільки знає, а навіть прислав тобі листа.
Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувій пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп’явся очима в розмашисте великокнязівське послання. І чим далі читав, тим ставав похмуріший.
Потім пожбурив послання на стіл, вибухнув лайкою:
— Прокляття! Він називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я не князь, а холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто ж відібрав у нас Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславича, аж поки не змусив його поділитися владою? Хто розпалював міжусобиці між руськими князями — я чи він! І він сміє після всього того тикати мені в очі, що я відступник! Прокляття! — Потім йому в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його за груди, струснув щосили: — Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глібів! Та ще й посмів привезти сюди цього неправедного листа, мовби не міг здогадатися, що тебе тут жде! Чи може, сподівався, що Святославове заступництво захистить? Ти — смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти мені так віддячив?