— Княже, що   ти   говориш!  —  вигукнув ошелешений Ждан. — Як  би  я  посмів обмовляти тебе!  І для  чого?  Хіба знищення Глібова можна приховати? Хіба  князь Святослав не  дізнався б про  це  від когось іншого? І чого  б я мав  віддячувати тобі  злом  за добро?

Та  Ігор  уже  й  слухати його  не  хотів  — так  розпалився.

— Люди! Візьміть цього негідника та в поруб[34] його! В пута залізні! — гукнув щосили.

Вбігло двоє  гриднів, що  чатували за  дверима. Мов  цербери  накинулися на юнака, заломили руки, потягли надвір. Не  встиг  Ждан і оком змигнути, як  його  вштовхнули в темний сирий льох під валом, припнули за ногу  цепом до стіни і швиргонули на  купу  струхлявілої, цвілої соломи. Грюкнули двері, заскреготів засув  — і в підземеллі запанувала тиша. Глухо  і холодно, як  у могилі!

Ось   і  трапилося те,  чого   він  боявся, коли їхав  сюди. Незважаючи ні  на  що  — ні  на  правдиву розповідь, ні  на посилання на  Славуту, ні на  заступництво князя Святослава,  — Ігор  проявив запальність, нестримність і розправився з  ним, як  з ворогом. Що  ж тепер буде?  Чого ждати в майбутньому? Невже після стількох пригод і небезпек зустріне він  свій   кінець у  цій  смердючій ямі?   Невже гнитиме  тут заживо, поки й  не  сконає? Ні,  не  сподівався він  на  таке, коли тікав  з половецької неволі...

Крізь вузеньке — шириною в долоню — віконце в погріб пробивався жмут  сірого світла, вихоплював на протилежній стіні  чорне, змокріле дерево, покрите пліснявою. І цей  жмутик  денного світла, що  нагадував про  волю, про  широкий, безмежний білий світ,  що зник для нього, можливо, назавжди,  завдав йому  ще  більшого душевного болю.

Ждан скоцюрбився на холодній, ослизлій соломі. До горла йому  підступив гіркий клубок, на очах виступили сльози, а плечі  самі, мимо його  волі  затряслися в ледь  здержуваному глухому  стогоні-риданні.

І тут несподівано в темному кутку  брязнули кайдани, зашурхотіла солома і хтось невидимий, але живий, торкнувшись його  плеча, промовив басовитим простудженим голосом:

— Не  плач, отроче!  Сльозами горю  не  поможеш...

Ждан аж кинувся. Перестав плакати, рукавом витер  мокре лице, соромлячись своєї хвилинної слабості.

Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з  кутка на  світло. Це  був  ширококостий, але  схудлий  чолов’яга  у старій смердівській свиті. Густа, закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якій стирчали гострі житні остюки, і пронизливі палаючі очі під низькими кострубатими бровами надавали йому  схожості з нечистою силою — домовиком чи лісовиком, відьмаком чи  водяним...

Жданові стало лячно.

— Ти  хто?

Той  глухо  закашлявся, затрясся всім  тілом, а віддихавшись, відповів:

— Хто я?..  Смерд я єсмь  князівський... Будило... Коваль з Путивська... Що  над  Десною... Чував?

— Чував... За  віщо  ж тебе  сюди  запроторено?

— Хе-хе!  За  віщо... За  віру  нашу прабатьківську... За  те, що  поклонявся не  Богу   Отцю, Богу   Сину і  Богу   — Духу Святому, а сонцю і небу, вітру  і грому, гаям  і лісам, водам і  пущам. За  те,  що  не  давав десятини попові на  церкву, а таємно носив требу в ліс або в поле  нашим богам  і богиням і там  поклонявся їм і молився їм...  А хтось  підгледів і доніс попові Маркелу. А той,  пославши на  мене зло,  доніс єпископові Саватію. А Саватій, гречин хитрий і підступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани і кинути в князівський поруб...

— То  князь Ігор  знає про  це?

— Я просидів тут цілу  зиму, але  князя не  видів.

— То  треба  сказати йому!

— Сказати! Авжеж!  Тут скажеш! Кому? Цим стінам? Чи, може, відчинять перед тобою двері, візьмуть за  руку  та  й поведуть прямісінько до  самого князя в хороми?.. Ні,  братику, князь, мабуть, заодно з єпископом. А той  гречин не одного внука Дажбожого згноїв у ямі  або  спалив на  вогнищі...  І мене жде  така  доля...

— А втекти звідси...

— Втекти!.. Я  вже  обмацав кожну ланку ланцюга — не перервеш! Не  такі  ковалі його  кували... Обдивився кожну шпаринку в стінах  — не  пролізеш... Хоч  головою тут бийся  — нічого не  придумаєш!

— Що  ж робити?

— Вірити!  Вірити нашим  прадавнім богам... Вони  допоможуть!..   Всьому  на   світі   рано  чи   пізно  наступає  кінець  —  і  зимі,  і  літу,  і  життю,  і  славі,  і  багатству,  і стражданням. Тож  і нашому лихові  колись має  бути  край! Вдарить  Перун  блискавицею  в  князівський  хором,  спопелить  його   —  і  ми   вийдемо  з  цього  проклятого  підземелля під  ясне  проміння сонця... Станемо вільними людьми...  А  не   вдарить  Перун  —  налетить  чорним  смерчем Стрибог, завертить над  Ігоревим градом, зруйнує хороми, розметає вали, і ми  теж  вийдемо звідси до  живих людей... А  не  вийдемо, тоді  Марена  приголубить нас   своєю важкою   рукою  і  заснемо ми  на  віки   вічні, а  душі  наші переселяться  в  інших  людей,  чи  в  звіра   якого, чи  в  деревину   зелену...

— Отже, кінець може  бути  різний...

— Так,  може  бути різний... Та страждання наші  скінчаться...  Тож  вір,  і тобі  буде легше на серці. А сльозами горю  не поможеш...

Будило забряжчав ланцюгом,  обняв  Ждана  за  плечі. Юнакові стало від  тих  міцних обіймів тепліше, від  горла відкотився гірко-солоний  клубок, а  на  душі  посвітлішало, ніби  в похмуре підземелля раптом заглянув сонячний  промінь  надії... Спільне горе  було  поділене навпіл, і він  відчув, що  в нього скотилася з душі  половина тягаря.

Любава металася в  гарячці на  широкому дерев’яному ліжку  в просторій хоромині боярина Славути. Їй  здавалося, що  з темних кутків, куди  не  досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов  чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за  руки, за  ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її  зблідло, видовжилося, губи  запеклися, покрилися смагою, а  в  прекрасних чорних очах  зачаїлася смертельна туга.

Біля неї  сиділо троє:   Славута, його  кухарка та  Самуїл. Усі були  похмурі, стривожені. В той  час,  коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове  лихо:  заболіло раптом у грудях,   запекло вогнем, її  всю   охопив жар, і  горить вона в ньому ось  уже  який день. А сю  ніч  їй стало зовсім зле:  почала  задихатися, кидатися в ліжку, не  знаходячи ні на  хвилинку спокою. Спечені вуста  безперервно шепотіли:

— Жданку, пити!  Жданку, де ж ти?  Пити, пити!.. Хлопчина-служник вніс  гаряче питво, і Текля напоїла її з  чашки  відваром липового  цвіту, малини  та  ромашки, а Славута натер лоєм груди  та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста,  замішаного на гірчиці, меду,  ріпаковій олії  та настоях якихось тільки йому  відомих корінців та трав.  Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у  холодній воді, і  той  рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на  стілець. Самуїл присів біля  нього.

— Ну  що?  — запитав одними губами.

— Погано, — зітхнув боярин. — Якщо до  ранку не  полегшає, то треба  кликати попа... Бідна дівчина! Така  молода, гарна — і...

Славута провів  долонею  по  очах, мовби зігнав з  них невидимі сльози. Йому й  справді було  шкода цього молодого  життя, що,  не  встигнувши розквітнути, ось-ось мало зів’янути.

Скільки пам’ятає себе, він  гостро відчував чужий біль  і чуже  горе.  Коли був  приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то  швидко прив’язався до  нього, полюбив, як  брата, і його  прикрощі, хвороби та невдачі сприймав, як  свої  власні. Коли, бувало, княжича за  пустування карали паском, він  підставляв під пасок свою  руку  або  брав його  провину на  себе.  А коли на  стайні лупцювали за  якунебудь провину холопа, то теж кидався на його  захист, хоча йому  за це  не  раз  перепадало.