Пізніше він  навчився виходжувати під  час  хвороб своїх дітей  і князівських, в походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про  колишні походи і перемоги, а й лікував хворих, перев’язував поранених, складав потрощені кістки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров... І ніколи не  робив різниці між  князем і смердом, між  боярином і закупом. Для  нього всі  вони були  людьми, і коли ставив кого  на  ноги, почував себе  щасливим.

Не  поставив на ноги лише двох своїх  найдорожчих, найрідніших — жону   і  єдиного сина. Жона Євпракса згоріла десять літ  тому  від  такої ж  гарячки, від  якої  тане  Любава. А сина, двадцятип’ятилітнього витязя, привезли роком пізніше на  носилках, між  кіньми, з-під Лубна, що  над  Сулою, з  половецькою  стрілою у грудях... Два  тижні боровся тоді Славута за його  життя, всі  свої  знахарські знання приклав, усі  мазі  та  відвари використав, закликав усіх  лікарів, що славилися в окрузі  умінням лікувати, — і гречинів, і венеційців,  і німців, і іудеїв, і своїх.  Нічого не  допомогло. Ніхто не врятував йому  сина. Згас, мов  свічка воскова, залишивши по  собі  в батьковому серці невигойну рану.

Три  дочки — відрізані скиби. Повиходили заміж — випурхнули з  гнізда. І все  далеко — одна в  Галич, друга   у Вщиж, третя  аж  у поліський Турів.  Залишився старий боярин-гусляр, знахар і характерник сиротою-одинаком, читав книги, вів  свій  власний літопис, відводив душу  піснями на князівських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще  — роздаровував доброту свого серця людям, які  потребували і цієї доброти, і допомоги. Останнім часом це були  Ждан і Любава.  Уподобав молодят, як  рідних.

— Невже помре? — зітхнув Самуїл.

— Всі ми  смертні.

— Бідний Ждан!   Він,   здається, щиро покохав цю  дівчину...

— Чомусь він  довго  не  повертається. Хоч  би  нічого лихого  не  трапилося з хлопцем.

— Я  вже  його   жду  не  діждуся, — хитнув головою Самуїл.  — Валка готова. Трохи підсохне — і будемо вирушати в Половеччину, а його  все  нема і нема... А він  мені  потрібен  — знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!

— Яким шляхом поїдеш?

— Як  завжди — Залозним... Правим берегом Дніпра до Заруба, там  на  той  бік,  до Переяслава, а звідти — до гирла Сули...

— А назад?

— Як  Бог  дасть... Правда, князь хоче,  щоб  я  його  ждав на  Ворсклі біля  Переволоки...

— Які  знайомі шляхи-дороги! — з гіркотою в голосі вигукнув  Славута. — Скільки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?

— Доведеться, вую,  — втішив старого Самуїл. Але той  знизав плечима.

— Хтозна, хтозна... Уже почав відчувати тягар  літ за плечима.

— Ще  не  кожен молодик має  таку  міцну руку  і таке  гостре  око, як  у тебе,  вую.  На  льоту  птиць б’єш!

Славута хотів   на  це  щось відповісти, та  не  встиг. До нього підійшла Текля і шепнула:

— Боярине, Любаві стало гірше. Руки й ноги похололи... Що  робити?

Дівчина дихала нерівно, важко. Очей не  розплющувала. Лежала на  пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, і тільки тонкі білі пальці шарили на грудях, ніби хотіли вирвати з  них  той  біль,  що  пік  її вогнем. Ніс  загострився, під  очима залягли темні тіні.

— Несіть гарячої води  й  гірчиці! Та  швидше! — гукнув Славута.

Служник  приніс  дерев’яні  ночви  з   гарячою  водою. Текля подала глечик з  меленою гірчицею та  довгого ополоника.

Славута зачерпнув жменю гірчиці, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, і  після цього, поставивши ночви на  ліжко, опустив у них похололі Любавині ноги.

— Давайте окропу! Добавлятимемо,  щоб  вода  не  вихолола!

Йому підсунули стілець, поблизу примостили бронзовий казан з  паруючим окропом. Він  зачерпнув кухликом і потроху  доливав...

Поволі плинув час.  Змінили в підсвічнику одну  свічку, потім другу.  Ніхто не  порушував гнітючої тиші, що  залягла в  хоромині, не  вимовив жодного слова. Ждали чуда.  Всі хотіли, щоб  воно звершилося, щоб  болість відступила і дівчина розплющила очі.

Безперервно  дзюркотіла вода  з  кухлика, мерехтів, потріскуючи, огарок свічки, вів  у  кутку нескінченну пісню цвіркун, а Славута не  відходив від ліжка.

Проспівали треті  півні. Скоро світатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що  ж принесе він  у цю тривожну господу? Радість? Чи  горе?

Любава легенько зітхнула, довгі  вії здригнулися. Славута поклав їй на чоло  свою  гарячу руку  і раптом відчув, як  воно зволожується прохолодним потом. Він  повернув голову до Самуїла і Теклі, до  хлопця-служки, і в  його  оці  блиснула радісна сльоза.

— Житиме! Хай  поб’є мене Перун — житиме! — прошепотів  щасливо. — Смерть відступає... Відступає...

Ярило зборов зиму. Навіть у  глухе  підземелля  дихнув теплим леготом, заглянув жовто-зеленими котиками вербиці у вузьке віконечко порубу.

Сонце підбивалося все  вище й  вище. В небі  прокурликали журавлі, прокричали гуси,  теплий дух землі, змішаний із бентежними пахощами весняного зела  та клейкої брості, п’янив груди.

Ждан цілими днями не відходив од віконця. Дивився на невеликий косинчик двору   і  уявляв широкий,  безмежний світ  — повінь на  Десні, зелені бори і темні, ще  безлисті гаї на  видноколі, вузькі смужки озимини на  полях, темні провалля ярів, бездонну голубінь неба.

Як  хотілося йому туди   —  на  волю!   Дихнути п’янким повітрям весни, босоніж промчатися по  теплій зеленій бережині, підставити обличчя і руки  золотому промінню Дажбога...

Та ланцюг дозволяв дотягнутися тільки до віконця.

І то добре. Стояти так  годину і другу,  дивитися й дивитися  на  волю!  Аж поки не  затремтять від  утоми ноги та не зарябіє в очах  від яскравих кольорів дня.

Одного разу  — це  було  опівдні — ось  так  стояв він  біля віконця і дивився зі  своєї темниці на  білий світ.  І раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому весняному одязі, в жовтих чобітках, у білій  хутряній шапочці, прудко збігла вона з дощатого ґанку і зупинилася якраз посередині видимої  з підземелля смужки двору, когось піджидаючи.

Підкоряючись якомусь незрозумілому поривові, що охопив  його  зовсім несподівано, Ждан припав до віконця і щосили загукав:

— Княгине! Княгине Ярославно!

Ярославна здригнулася. Голос з-під землі  злякав її. Ждан ще  раз,  уже  тихше, погукав:

— Я тут,  княгине, в підземеллі! В порубі!

Княгиня з острахом наблизилась до  віконця. Нахилившись, запитала:

— Ти  хто?

— Я княжий конюший — Ждан. Порятуй мене, княгине! Я ні в чому  не  винен перед князем. Заступися за мене!  Випусти звідси!  Або  вислухай мене!

Ярославна нічого не відповіла на це і на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотів засув, скрипнули заржавілі завіси, і двері розчинилися. У супроводі гридня княгиня ступила до порубу. Довго призвичаювалася до  напівтемряви, особливо непроглядної після яскравого світла сонячного дня, потім спитала:

— Хто  мене кликав?

— Я,  княгине, — виступив наперед Ждан, здригаючись від холоду.

— А то  хто?  — Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара  палаючих очей.

— То  смерд Будило... За  давніх богів  страждає тут...  За треби їм...

— Жахливо, — прошепотіла княгиня і  повернулася  до гридня: — Поклич князя! Хай  прийде сюди!

Коли гридень пішов, наказала:

— Розповідай, за  віщо тебе   посаджено.  Тільки  щиру правду!

— Княгине! — зойкнув Ждан. — Яка  тут може  бути  лжа! Моя єдина надія — то правда... Сподіваюся, вона розчулить твоє  серце, і ти заступишся за мене перед князем.

І почав розповідати.

І не помітив ні він,  ні Ярославна, як у поруб  тихо вступив князь Ігор  і зупинився у дверях. Лише Будило хотів  уклякнути  на  коліна, та князь приклав палець до  рота  — мовчи!

Ждан хвилювався, розповідав нескладно,  уривчасто — і про  половецьку неволю, і про  зустріч з  Кончаком, і про Самуїла, і  про   Любаву, і  про   Славуту та  великого князя київського, і про  князя Ігоря, якому служив самовіддано і служив би  ще  вірніше, аби  лише князь того  забажав... Та найчастіше він  згадував Любаву і той  день, коли вирвав її з пазурів смерті і повіз до Києва, бо лише там  мав  надію врятувати її.