Ці  спогади і зараз зігрівають мені  серце. Князь Святослав, досвідчений воїн  і смислений муж,  був  дещо  стриманий у своїх  почуттях, а Марія Васильківна, жіночим своїм серцем відчувши нашу  щиру  любов  з Болеславою, стала  мені другою матір’ю, розповідала нам  з Болеславою про  своє  дитинство, проведене в Полоцьку, про  прадіда, князя-ворожбита  Всеслава, про  юного брата Ізяслава,  що  засмутив їй серце на все життя, загинувши в бою  з Литвою. Єднало нас і те,  що  і в її жилах, і в моїх  тече  якась частка гарячої крові грецьких імператорів.

Розповідаю вам  про  це для того,  щоб  ви зрозуміли, чому й  до  цього часу,  незважаючи на  ранню смерть Болеслави, тесть  і теща  ставляться до мене приязно, хоча  теж,  як  і інші князі, бояться прогнівити мого  батька Ярослава.

Ох,  Болеславо, Болеславо! Як  рано ти  пішла від  мене разом з  нашим маленьким синочком! Як  осиротила мене і навіки забрала з собою радість з мого  серця!

Це  страшне лихо  трапилося наприкінці того  ж року, що так  щасливо розпочався для  нас.  Після пологів, подарувавши мені  синочка, Болеслава почала поправлятися, розквітати,  наливатися  материнським  щастям,  жіночою красою і силою. Я,  молодий батько, був  щасливий, тішився своїм первістком і красунею жоною, упадав біля  них,  не  відходячи  ні  на  крок у ті хвилини, коли Болеслава купала малого, годувала та,  присипляючи,  наспівувала йому колискових пісень.

Але тут Бог  позаздрив нашому щастю. В Галичі почався мор, що  у латинян зветься тифусом. Одною з  перших захворіла Болеслава, а за нею  і синок. Горіли обоє як  у вогні, страждали від болю  в животі, а невдовзі згасли навіки.

Той  нещасливий рік — 1166-й — приніс у нашу  сім’ю  ще одне  нещастя, — Ярославна знає про  це,  мабуть, краще за мене.

Мати наша, княгиня  Ольга Юр’ївна, дочка київського князя Юрія Довгорукого, була  віддана батькові не  по  любові, — їх подружили батьки у корисливих цілях. Так  трапилося і трапляється в князівських родинах часто. Але іноді такі  династичні шлюби стають щасливими: між  молодими розгорається палке кохання, що  триває все  життя, як  ось  у Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни або у Ігоря з  Євфросинією. У  мене з  Болеславою було  б,  мабуть, так само. Та  буває  і навпаки — на  все  життя лишається холодність, нелюбов, що  переходить у ворожду. Так  трапилося  і між  нашими батьками. Прожили вони спільно півтора десятка літ,  народили сина та трьох  дочок, а любові не  зазнали.  Мати, жінка горда   і незалежна, була  дуже  нещаслива: плакала, тужила, всю  любов материнську віддавала нам, дітям, із-за нас  скорялась, терпіла наругу, сподіваючись на краще, а кращого все  не  було  і не  було.  Батько, князь Ярослав, відверто зневажав її, ображав, у гніві  навіть руку  здіймав  на неї,  а згодом закохався в молоду красуню бояришню Настасію, прижив з  нею  незаконного сина Олега, а  коли привів її на  Гору, в княжий терем, ні матері, ні мені  життя зовсім не  стало. Все  в  сім’ї  колотилося, як  у  киплячому казані. Лише майбутнє весілля сестри Євфросинії з князем Ігорем, що  сталося на  початку 1170  року, стримувало від остаточного розриву, хоча батько не раз погрожував віддати матір  у монастир, а мене за те, що  став  на захист її, вигнати з дому.  Весілля відгуляли бучно — і в Галичі, і тут у вас,  на Сіверщині. Це  для  мене були  світлі  дні,  і я  пожив якийсь час  у вас,  а  потім — у тестя  та  тещі  в  Чернігові, котрі не відцуралися від мене і все  ще  вважали за свого зятя. А коли повернувся в Галич, то знову потрапив у родинне пекло: тут уже  верховодила Настаська, все  прибравши до  рук.  Матері місця в  княжих хоромах не  стало, і  вона перебралася до воєводи Коснятина Сірославича, що  з жалю  надав їй  притулок  у себе.  Я теж  поселився з нею.

Таке  непевне життя тривало ще  літо  й  зиму, а на  провесні, коли батько, розпалившись гнівом, об’явив, що  Ольга  йому   не  мила і він  постриже її  в  черниці, ми  втекли з Галича в  ляхи   до  Казимира Справедливого, князя сандомирського, що  тримав рідну  сестру материного зятя  Мстислава  Ростиславича Хороброго Олену Ростиславівну. З нами пішли в Польщу наші однодумці, прихильники наші — воєвода  Коснятин та многі інші  воєводи. Там  жили ми в городі Віслиці вісім  місяців. Я  послав послів до  володимиро-волинського князя Святослава Мстиславича з проханням, щоб дав нам  для прокорму город  Червен, бо гірко жити в гостях, і Святослав дав мені  те місто. Та по дорозі до нього отримав я вістку  від таємного друга  мойого, служебного князя Святополка та  інших галицьких бояр,  прихильних до  нас   з матір’ю, щоб  ми  поверталися до Галича, бо  все  там  змінилося: повсталі галичани схопили князя Ярослава і змусили його   цілувати хреста, що  буде  у злагоді жити з  законною жоною — княгинею Ольгою, малолітнього Олега Настасича заслали в далекий город, саму  Настаську спалили привселюдно в Галичі на  вогнищі яко  відьму, а її родичів Чагрів перебили.

Ми  повернулися додому. Батько справді поцілував хреста  — тепер перед матір’ю, що  житиме з  нею  по  закону, а мене навіть допустив до  своєї бібліотеки, за  якою я  давно скучив.

Наступили короткі ясні  дні.  Я  знову багато читав, писав,  полював, їздив  по  всій  Галицькій землі  — аж  на  море та  на  Дунай. Батько кілька разів  натякав на  те,  щоб  удруге оженити мене і навіть підшукував наречену, але  я  твердо  відмовився від  нового шлюбу, бо,  як  ви  це  знаєте, закохався в молоду  гарну  жінку-попадю, і вона  народила мені сина Василька. Та  моє  щастя охмарювалося незгодами між батьком та  матір’ю і між  мною та  батьком. Батько переніс нелюбов до  матері  й  на   мене і  об’явив, що   після  його смерті галицький стіл,  що  по  праву  належить мені, перейде до  Олега Настасича. Як  мені  було  чути  це?  Як  пережити? Я просив батька виділити мені  яку-небудь волость для  прокорму, — адже  у  мене тепер на  руках  була  сім’я   — жона та  син. І ми  ждали ще  одну  дитину. Батько твердо відмовився виділити мені  зі  своєї безмежної землі   хоч  найменший шматочок, де  я  міг  бути  господарем, бо  все  заповів Олегові. Що  мені залишалося робити? Я  вирішив  діяти інакше. Щоб мати  для  себе  та для  матері якийсь притулок, я  поїхав у Луцьк до  князя Ярослава Ізяславича, і він,  маючи  немалу військову потугу, взявся був  мені  волость добути.   Та  батько, заплативши полякам три  тисячі гривень срібла, щоб  вони напали на  Волинь, змусив його  відмовити  мені  в допомозі. Вигнані батьком, ми  з матір’ю намагалися  знайти  притулок у  князя  дорогобужського Інгвара Ярославича, але  й  він,   боячись помсти галицького князя, випровадив нас  від  себе.  Тоді  ми  поїхали, на  цей  раз  самі, без  вірних друзів  і охорони спочатку в Білгород на  Ірпені, до  сестри Анни, а звідти в Торцьк, на  Рось, де  жили чорні  клобуки, до  материного брата  Михалка Юрійовича. Однак  ви,  браття, самі  знаєте, який гіркий хліб  князів-ізгоїв. Брат мій,  а хліб  їж  свій, — це  давня приказка, смисл якої я  відчув   на  власній шкурі. До  того  ж  я тужив   за  жоною, що  ось-ось мала  обродитись, та  півторарічним сином Васильком, котрий уже спинався на  ноженята. Єдиною відрадою  моєю в Торцьку було  приятелювання з чорними клобуками, що  жили по  річках Горохуватці та  Росі, і  спільні виїзди  з  ними в  степ   на   соколине полювання. Від  них я навчився трохи  половецької мови та  їхніх  звичаїв.

Недовго, лиш   весну   та  півліта пробули ми  з  матір’ю в Торцьку. Дійшла і сюди  батькова погроза, і вуй  Михалко, скривившись, бо  не  мав  власної військової потуги і  теж боявся князя галицького, сказав нам,  щоб ми підшукали собі інший притулок. Я  послав гінця в  Чернігів до  Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни, і вони запросили нас до себе.  Їхали ми  туди  з матір’ю через  Київську землю не  з легким серцем. Як  було  без  Болеслави переступати поріг їхнього терему  і користуватися їхньою гостинністю? Як мені було  дивитися на  душевні муки моєї   матері, що  втратила князівство, почесті, достаток і бідною прохачкою побирається  по  можновладних родичах?