Переїжджаючи через річку Стугну, я з болем пригадав іншу матір-княгиню та іншого княжича — княгиню Анну та її молодого сина Ростислава, що мав, як і я, двадцять і два роки.
З літопису я знаю, що року божого 1093-го половці напали на Торцьк і оточили його. Проти них у місяці травні виступили київський князь Святополк та брати Володимир Мономах і Ростислав Всеволодовичі. Битва сталася 26 травня, на Вознесіння, за Стугною. Спочатку був розгромлений Святополк і кинувся тікати, а потім і Володимир Мономах. І побігли Володимир з Ростиславом і кинулися у Стугну, що розлилася після дощів. Хоча пливли вони поряд, однак не бачив Володимир, як половецька стріла влучила братові в голову. І почав Ростислав потопати. Володимир кинувся йому на поміч, та, ледве сам не втопившись, не зумів урятувати любого брата. Перебравшись з невеликою дружиною за Дніпро, вельми печальний, пішов він до свого Чернігова. А пізніше знайшли тіло Ростислава, привезли в Київ, поклали в церкві Святої Софії і поховали коло отця його Всеволода. І гірко плакала за ним мати його, і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради.
Довго стояв я над темними берегами Стугни і думав про долю, що погубила тут юного князя Ростислава. А що ж несе вона мені? Матері моїй? Що чекає нас попереду?
Ми щасливо добралися до Чернігова. Нас прийняли з радістю. І кілька місяців, до жовтня, ми жили там, оточені увагою та достатком. Найбільше піклувалася нами княгиня Марія Васильківна. Безконечні розмови з нею скрашували наше життя вигнанців. Тут з її розповідей я ще глибше пізнав полоцьку гілку Рюриковичів, не знаючи ще, що через кілька років буду верстати шлях через їхні землі і в декого з них проситиму притулку.
На жаль, і в Чернігові, де нам було добре, ми довго не втрималися. Ще напровесні того року, — Ігор Святославич це добре знає, бо був учасником тих подій, — зав’язалася між князями затята боротьба за Київ. Утрутився в неї і Святослав Всеволодович.
Почалося з того, що в місяці березні князі Ростиславичі на чолі з Рюриком зненацька, вночі, напали на Київ і захопили в полон великого князя київського Всеволода Юрійовича, материного брата, а мого вуйка. Уже влітку, коли ми прибули в Чернігів, вони ладнали військо для походу на Торцьк, щоб захопити і Михалка Юрійовича, та в справу встряв Святослав Всеволодович. Отримавши грізного листа від мого батька, щоб повернув княгиню Ольгу і мене в Галич, він задумався. Що робити? Він до сього часу був у спілці з синами Юрія Довгорукого — Андрієм, що сидів у Суздалі, Всеволодом та Михалком. Тепер же, коли Всеволод втратив київський стіл і сидів у Рюрика в темниці, йому було невигідно підтримувати дружбу з Юрійовичами, і він переметнувся на бік Рюрика, що став великим князем. Ми з матір’ю та її брати стали розмінною картою у цій грі Святослава з Рюриком. До того ж і Рюрик отримав з Галича листа від батька, щоб не надавав нам притулку, а відіслав назад.
Вузол затягнувся так туго, що годі було його розв’язати. Святослав ішов на угоду з Рюриком, але вимагав відпустити його колишніх спільників — Всеволода Юрійовича та Ярополка Ростиславича, а також припинити похід на Михалка Юрійовича. Він був відвертий з нами, і мати теж просила його заступитися за братів. Зі свого боку, Рюрик, боячись гніву Ярослава Галицького, наполягав, щоб Святослав повернув нас у Галич, і тоді він відпустить на волю полонених князів і не нападатиме на Торцьк.
Що було робити? Уперся Рюрик, уперся і Святослав, бо не хотів віддавати нас на розправу сватові, моєму батькові. Горою за нас стала і княгиня Марія Васильківна. Вона наполягала на тому, щоб не видавати сваху й зятя.
Тепер усе залежало від нас з матір’ю. Насамперед від мене. Я довго розмірковував, зважував і дійшов думки, що мені треба віддатися в руки Рюрика, щоб він відіслав мене в Галич. Матері повертатися туди ніяк не можна: батько постриже її в черниці, думав я. А мені що він зробить? Уб’є? Ні. Нагримає? Я звик до його гримання. Зате я знову буду з коханою жінкою, що ждала другу дитину, та маленьким Васильком, за яким я так скучив.
Мати не хотіла й слухати про таке, та Святослав відразу погодився на це і переконав матір, що так буде краще.
Ми попрощалися з матір’ю (я не думав, що бачу її востаннє), і вже другого дня, надвечір, разом зі Святославом були в Києві. Рюрик після недовгих вагань віддав Святославові полонених князів, і той зразу ж відбув з ними до Чернігова, а звідти відправив разом з матір’ю в Суздаль. А мені довелося під наглядом Рюрикових кметів верстати шлях до Галича. Так завершився ще один круг нещасливого, зате багатого на пригоди життя.
Батько зустрів мене стримано, холодно, навіть суворо, але без лайки. Його вразило те, що не повернулася мати і він став солом’яним вдівцем. Я залишився в Галичі, їздив, як і раніше, по його повелінню по всій Галицькій землі, виконував інші його доручення, полював, співав у церковному хорі, а найбільше — читав і писав.
Жив я не на Горі, в замку, а у веселій хаті моєї лади, яка на той час подарувала мені другого сина. Народивши його під час моєї відсутності, вона назвала його моїм ім’ям.
Я був щасливий. Хоч і незаконна, але кохана жона, маленькі синочки, книги, які я приносив з батькової бібліотеки, гуслі, з якими не розлучався ніколи і разом з єдиною книгою — моїм літописом — привіз нині у Путивль, — усе це скрашувало мої дні.
Так прожив я дев’ять років. Дев’ять років щастя і нещастя, радощів і смутку, надій і глибокої безнадії. Батько і на цей раз на всі мої просьби, мольби і домагання виділити мені волость, щоб я міг з сім’єю жити окремо і забезпечено, відповідав відмовою. Чому? Підростав Олег Настасич, якого він любив безмірно і якому заповідав усе князівство. Олег був слабосилий, якийсь недолугий, часто хворів, але тим більше дорогий батькові. А я був нелюбий. Мене ждала доля князя-ізгоя, як мого двоюрідного брата Івана Берладника. Тому між батьком і мною нерідко виникали суперечки, сварки. А коли восени позаминулого року до Галича дійшла вість про передчасну смерть нашої дорогої, але нещасливої матері, я в серцях висказав батькові все, що наболіло на душі. Я прямо сказав батькові, що він винен у смерті матері, що він укоротив їй віку.
Мені, мабуть, не варто було казати йому так, хоч це була щира правда. Бачили б ви, як спалахнули люттю батькові очі! «Негіднику! — закричав він, схопившись з лави і стукнувши посохом об підлогу. — Геть із Галича! Не хочу бачити тебе! Ти не любив і не любиш мене! Ненавидиш свого брата Олега! Думаєш тільки про волость! Ждеш моєї смерті, щоб захопити все князівство! Геть! А то посаджу в поруб — і згниєш там! Гей, люди!..»
Гнів спотворив його обличчя. Я знав, що батько в такому стані здатний на все. І не став випробовувати долю, — миттю покинув Гору, поспіхом попрощався з жоною та дітьми, схопив найнеобхідніше в дорогу і поїхав з Галича. Куди? Аби подалі!
На цей раз я вирішив шукати захисту і порятунку не на Волині, не в Польській, Київській чи Чернігівській землях, де я вже побував, а в Турові, на Прип’яті, у Святополка Юрійовича. Та погрози Ярослава Галицького долетіли і в той глухий край. І Святополк порадив мені шукати притулку в Смоленську, у Давида Ростиславича. Дорога туди була далека — через Слуцьк, Дудутки[40], Мінськ, Друцьк і Ршу[41], але я її подолав досить легко, бо Святополк дав мені криті сани, добрих коней та проводжатих, забезпечивши також харчами та теплим одягом. Напровесні я вже в’їздив у Смоленськ. Недовго ж був я у Давида, брата Рюрикового, мого свояка, — адже його третій, покійний брат Мстислав держав нашу сестру. Не знаю, чи любив він кого-небудь у житті, окрім себе. Мені здалося, що ні. Полохливий на полі бою, він був полохливим і дома. Дізнавшись, яка причина привела мене аж у Смоленську землю, він не на жарт перелякався і став випроводжати мене до вуя мого Всеволода Юрійовича у Володимир. Я поїхав би відразу, але весна, а потім пізня повінь затримали мене в нього, і тільки на початку місяця червня минулого року я добрався до Володимира та Суздаля.