Ігор  подумки усміхнувся на   цю   мову. Добрий! Чи   й справді ж він  добрий? Чи  добре  у нього серце?

На   ці   питання  він   і  сам   би   не   зміг   відповісти,  бо ніколи  не   задумувався  над   тим,  який  він   є.   Син  свого неспокійного,  жорстокого часу,   коли Руська земля — від Карпат до  Волги і  від  Сули   до  Волхова  —  колотилася  в лютих   князівських которах-чварах, коли чорними смерчами  налітали зі  сходу   та  з  півдня хижі   половецькі орди   і рвали,  шматували  її  живе   тіло,   він   жив,  як   і  всі   в  той час  жили, — війною. Відколи й  пам’ятав себе, не  розлучався ні  з  мечем, ні  з конем.

Чи  ж  могла залишитися в  його  серці доброта? А якщо залишилася, то звідки взялася, де її коріння?

В одну  мить, як  блискавка, промайнуло перед внутрішнім  зором його  коротке життя.

Належав Ігор  до тієї  парості руських князів, яку  називали Ольговичами і яка  протягом століття володіла Сіверською землею. Її  родоначальником був  запальний, войовничий, невтомний і  несамовитий князь Олег   Святославич, онук Ярослава Мудрого, дід  Ігорів. До  неї  належали і нащадки його  брата  Давида.

Все життя Олег  ворогував з двоюрідним братом Володимиром Мономахом, також онуком Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася їхнім  нащадкам — Ольговичам та Мономаховичам. І хто відає, якої  шкоди завдала вона Руській землі, — чи  не  більшої, ніж  напади половців? У цій  міжусобній боротьбі за кращий город, за багатше князівство, за більш ласий шмат землі  Олег  часто опирався на  допомогу половців і  навіть, щоб зміцнити цей   союз, одружився з княжною-половчанкою,  поклавши цим початок багатьом змішаним русько-половецьким шлюбам не тільки Ольговичів,  а  й  Мономаховичів. Від  неї  у князя було  три  сини — Всеволод, Ігор  та Святослав.

Наймолодший, Святослав, Ігорів батько, вельми огрядний  і  неповороткий,  але   до   шаленства  запальний  і  войовничий,  також одружився з  половецькою  княжною,  та дітей   від  неї   не   мав.   А  коли  вона  померла,  взяв   дочку новгородського боярина і мав  трьох  синів — Олега, Ігоря та  Всеволода.

Народився Ігор  3  квітня 1151  року  в  Новгороді-Сіверському. Якраз напередодні його   народження князь-отець, покинувши жону-породіллю, помчав з військом на  заклик Юрія Довгорукого, свого тодішнього союзника,  під  Київ, щоб вигнати зі  стольного града великого князя  Ізяслава Мстиславовича. Вістка про   народження сина наздогнала Святослава Ольговича в  дорозі, недалеко від  НовгородаСіверського. Літописець того  дня  записав: «Святослав же, не дочекавшись Великодня, виступив у понеділок на Страсному  тижні, а у вівторок народився у нього син, і дав  він йому  ім’я — у святому хрещенні Георгій, а мирське — Ігор». Це  ім’я  новонароджений  одержав на  честь свого дядька, батькового брата Георгія-Ігоря,  убитого п’ять   років перед тим  повсталими киянами.

Вище за все  отець ставив війну. Тому, не  повертаючись додому, щоб   глянути на  сина, що  з’явився на  світ,   повів свою  рать  далі.  Цілий місяць супротивники ганялися один за одним, аж поки на річці  Руті,  побіля Києва, не відбулося криваве побоїще, в якому кияни перемогли, хоча і втратили вбитими великого князя Ізяслава. Юрій Довгорукий та Святослав Ольгович ледве втекли з поля  бою і, перебрівши вище Заруба Дніпро, відступили до Десни.

Про все  це  Ігор  дізнався, звичайно, значно пізніше — з розповідей старших та  з літописів. А запам’ятав він  себе трирічним хлопчиком, коли одного весняного сонячного дня   нарядили його   у  військовий одяг, навмисне зшитий для  такого випадку, причепили до  боку  іграшкового меча, а  на  голову наділи золотий шолом,  і  отець посадив його в сідло.

Це  були  урочисті пострижини — посвята у воїни.

В Новгороді-Сіверському перед замковою церквою вишикувалася князівська дружина. Маяли знамена, блищали шоломи. Княгиня, дивлячись на  сина, втирала сльози. Верещав біля  неї  від  захоплення старший Ігорів брат  Олег. Князь теж  змахнув з ока  сльозу, коли син  раптом вихопив з піхов  меча  і підняв угору,  а гридні, тримаючи коня за вуздечку, зробили з ним на  майдані, на  виду  у сотень людей, почесне коло. І поки він  їхав,  гриміли бубни, гули  гуслі  та домри, кричали дружинники...

Тридцять літ  минуло, а  та  щаслива мить і  досі  стоїть у нього перед очима.

Коли йому пішов сьомий рік, отець став  князем чернігівським і перевіз туди сім’ю.  На  цей  час народився третій син  — Всеволод.

Чернігів! Місто дитинства! Найстародавніше  і найпишніше після Києва місто  на  Русі!

Хіба  можна забути голубу  Десну і мальовничі горби по її  правому березі? А  Задесення — з  протоками, озерами, заростями очеретів, верболозу, вільхи, де так  гарно ловилася риба  і кишіло птаство! А скільки було радощів від походів та  поїздок на  курган княжни Чорної, на  Чорну могилу, в Єлецький  монастир,  на   Болдині  гори,  до   Гульбища  та Троїцького монастиря, та  ще  далі  — до  Святого Гаю, де, кажуть, стояв колись бог  грому  Перун...

У  пам’яті також могутні вали   города і  дитинця, княжі кам’яні хороми, величний Спаський собор, загородній княжий  двір  на  Любецькій дорозі, багаті  боярські отчини і потемнілі хатини ремісників, смердів, закупів... А ще пристань на  Десні, де завжди повно човнів, що  рихтуються в далеке плавання до Києва, до Константинополя, Новгорода на Волхові,  до Смоленська, Новгорода-Сіверського, Трубецька чи Путивля...

Все було там нове  й цікаве, тому й закарбувалося в пам’яті назавжди.

Та  найдужче запам’ятався, найглибше ввійшов у серце вчитель Славута, якого батько випросив у племінника Святослава Всеволодовича, що  в  той  час  посів княжий стіл  у Новгороді-Сіверському. Все,  що в Ігоревому дитинстві було світлого, пов’язане з цією  людиною.

Стрільба з  лука, вправи з  мечем, списом та  арканом, їзда  верхи   на  коні, піші  мандри по  лісах,   луках  та  полях, полювання з соколами, вивчення військових хитрощів, ігри в  піжмурки, довгої лози, челика, плавання у водах  Десни та  на   човнах, перші незграбні закарлючки, написані на жовтуватому пергаменті дитячою рукою, — аз,  буки, веді, глагол... А ще  пісні, яких  Славута знав  безліч і немало сам складав,  награючи при   цьому на  гуслях... Хіба  можна це забути?

Однак найголовніше — Славута відразу полюбив темноокого жвавого хлопчину, якому в сім’ї  мало  приділяли уваги.  Батько — через  війни, полювання, князівські снеми та інші  клопоти, мати  — через  те,  що  був  середульший. А, як відомо, в сім’ї,  де троє  дітей, батьківська і навіть материнська ласка ділиться між  дітьми не  порівну: спочатку вся увага  — первістку, пізніше — найменшому, а середульший завжди залишається обділений. Тому, коли вчитель пригорнув  малого, пригладив міцною чоловічою рукою його  вихрастого чуба  і назвав не  княжичем, а Ігорком, дитяче сердечко враз  потягнулося до чужої, але доброї, чулої  людини, як тонкий пагінець до сонця... Славута на кілька літ замінив Ігореві отця і матір: жив  з ним в одній кімнаті, слідкував за його харчуванням, за  здоров’ям, а  коли той   хворів, поїв різними травами та  зіллям, звареними в  череп’яному горщику, натирав груди  лоєм, парив ноги в гарячій воді  з гірчицею, спалював бешиху, коли та прикидалася, перев’язував рани, замовляв кров та  відливав переляк. Вечорами, особливо довгими зимовими, коли за вікном завивав вітер  і сипала  снігом у шибки віхола, розповідав цікаві бувальщини про  князів та дружинників-богатирів, про  їхні війни з хозарами, печенігами та  половцями або  сягав у таку  давнину, коли на  Русі  ще  й попів та церков не  було,  а люди  поклонялися своїм предковічним добрим та  злим богам — Дажбогу,  Хоросу, Трояну, Велесу, Стрибогу, Перуну, Мокоші, берегиням, лісовикам, домовикам, русалкам, дідькам, відьмам, чортам, а  ще  — сонцю, вітру,  дощу, грому, деревам, рікам, гаям, лісам, озерам, звірам, птахам... Це був для хлопця новий, невідомий, незвіданий світ,  що  манив таємничістю,  казковістю, незбагненною вигадкою і  красою. Проти теперішніх пісних і мертвих богів, що  зирили з ікон холодними байдужими очима, колишні боги  здавалися і зрозумілими, і цікавими, і живими... Чого тільки не  знав  Славута, чого  не  нарозповідав він  хлопчині! І про  далекий теплий вирій, куди  відлітають на  зиму  птахи; і про  краї  східні  та північні, звідки, кажуть, колись прийдуть страшні гоги  та магоги, вогнем і кров’ю затоплять Русь і навколишні країни; і про  далекі землі, де живуть песиголовці, бродять по степах кентаври — напівлюди-напівконі, де воюють проти навколишніх племен жінки-амазонки... А коли розповідати стомлювався, то брав  до рук важку книгу із срібними защіпками і читав  при  свічці  «Поученіє Володимира Мономаха», «Александрію» або  «Девгенієве діяння»...